Розділ «Вояцькі біографії»

Коли кулі співали

Микола зняв кашкета і одягнув його знову. Це був умовний знак. З ярка одразу полетіли кулі. Червоноармійці кинулися в різні боки. Червоний командир розгубився і почав питати у Кібця, що робити. Замість відповіді той з пістоля «побажав» окупанту «вічного і спокійного відпочинку». А червоний за філігранну роботу залишив Миколі доброго коня.[127]

Поплескуючи по шиї новопридбаного друга, Микола мовив:

— Добрий кінь, вишколений, і хоч косить на мене сердитим оком, але хліб і цукор бере, значить, будемо друзями, заприятелюємо.

Неподалік села Бузівки у капкан Кібця втрапили будьонівці. Червоні загубили до двадцяти чоловік вбитими і пораненими. Разом з Хмарою Микола організував засідку і в с. Дмитрівка, де вони знали кожну стежину. І знову повний успіх!

І червоні готували не одну пастку, але Микола щасливо оминав їх. Тоді окупанти вирішили помститися на його родині: на початку листопада 1920 року вони до смерті закатували його дружину, «чорняву красуню Євгенію», та півторарічного сина Миколу.

«Кібець вже знав про трагедію своєї родини, але воєнний час не дав можливості упорядкувати наболілі, болючі справи… Він тяжко переживав своє велике нещастя і ще більше горів помстою. І ось тепер вони стоять на подвір’ї, де тиждень тому розгульна большевицька банда знищила його любу родину. З хати ніхто не виходив його зустрічати, було тихо й сумно.

— Тату! — гукнув Кібець — Якщо ви в хаті, вийдіть сюди!

У вікні блимнуло світло, і незабаром з хати вийшов тесть (Олекса Трихманенко). Микола зліз із коня і пішов назустріч тестеві. Впав на коліна, обняв татові ноги й гірко заплакав. Вперше бачили козаки сльози у свого героїчного командира.

— Тату, простіть! Я винен за смерть вашої дочки, а моєї дружини, й сина…

Горем убитий батько підняв Миколу і обняв, кажучи:

— Кріпись, сину! Що скоїлось, того вже не повернеш. Їм тепер однаково, а ти знаєш, що робити…

Микола взяв лопату і з батьком пішов до могили. За ними пішли козаки, теж з лопатами. Засвітили ліхтарі і почали обережно розгортати землю».[128]

Яма була неглибока… Лопати швидко наштовхнулись на дошки, якими були прикриті тіла. Спочатку витягли Євгенію, потім Миколку. «Дружину козаки поклали на драбину, а сина Микола на руки взяв, і понесли до хати. Батько розпалив вогонь у печі, грів воду, а козаки взялися робити домовину… Жахливий був вигляд нещасних жертв: сліди побоїв і знущань неймовірні». Тіла потемніли, але тлінню ще не піддалися.[129]

Коли вода нагрілася, принесли великі ночви. Микола сам помив дружину і сина. Одягнувши їх у чисте вбрання, поклали в домовину, поставивши її на лавці під образами. «Осиротілі батько й Микола скорботно дивилися в труну, де лежало двоє найрідніших людей. Мати лівою рукою пригортала до свого серця дитину, обоє в одній домовині.

Вночі приїхав отаман Хмара. Зайшов до хати, перехрестився і, глянувши на понівечені лиця небіжчиків, сумно промовив:

— Боже, Боже, хіба це можливо, щоб таке звірство й катування могла вчинити людина?!

Микола показав знаки від побоїв на обличчі та на грудях сина. У жінки так само рани на грудях і на лиці, на голові пасма повириваних кіс.

Вже світало, треба було рушати. Микола вийняв із кобури червону китайку, яку мали майже всі козаки, щоб було чим очі накрити при потребі, примірив і, відірвавши шматок, накрив обличчя покійників. А потім до половини відкрив, присутні попрощались. Останнім попрощався Микола. Поцілував у чоло дружину й сина і накрив очі китайкою… Поки сонце зійшло, виросла нова могила, а на ній дубовий хрест. На могилі повстанці поклялися знищити червоний Володимирський ескадрон».[130]

Підготовка до розплати була ретельною. Розвідка зібрала відомості про розташування червоного ескадрону, його денний розпорядок, рівень дисципліни. В цьому допомогли і мешканці села Знам’янки, пов’язані з повстанцями. Добули навіть карту з усіма позначками — так що наперед знали, де штаб, де хати, в яких зупинилися комісар і командир, де виставлялася варта і куди висилалися роз’їзди…[131]

Помстилися катам проти ночі на 10 листопада. Кременчуцький губернський відділ управління 11 листопада 1920 року повідомив одним рядком: «В с. Знаменка бандиты обезоружили эскадрон, забрав половину с командиром в лес, остальные раздетые разбежались».[132]

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Коли кулі співали» автора Коваль Р.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вояцькі біографії“ на сторінці 18. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи