Розділ «Вояцькі біографії»

«Ворон повільно оглянув отаманів.

— Ну, що ж, панове. Ворог сам підказує нам, що маємо робити. Червоні бояться, щоб повстанці не захопили Києва. Забираємо Черкаси, підірвемо мости на Дніпрі й, не гаючи часу, рушаємо на столицю. По дорозі ж усюди повстанці… Поки дійдемо, зберемо армію. У червоних — невдачі на фронті. Частини, що діють проти нас, пригнічені й налякані. Куди не повернуться — в запіллі повстанці. Таке військо дороги нам не замкне і Києва не оборонить.

— Це неможливо!.. Не вдасться! Ми не регулярне військо, щоб наступати на Київ! — залунали голоси.

— Звичайно не вдасться, як наперед не вірити у перемогу. А чи Петлюра позаторік регулярним військом Київ зайняв? Та коли б і не вдалося визволити Київ — нічого не втратимо. Повертаємо голоблі і йдемо до фронту. Ще й тих, що пристануть до нас, за собою потягнемо. А по дорозі не одну тисячу повстанців зустрінемо…

— А як большевики з Москви свіже військо підвезуть і вдарять у спину?

— Швидше до фронту дійдемо та напремо на москалів ззаду — тільки й страху».[115]

Але Кость Блакитний та Іван Деркач постановили лишатися на Чигиринщині та Черкащині і громити комунікації ворога. Й після наради Чорний Ворон продовжував боронити перед керівниками план захоплення Києва.

«Блакитний наполягав на недоцільності такої операції.

— Що вам так Київ у голову засів? — розводив він руками. — Київ поляки і без нас займуть. Наша армія — на правому крилі фронту. В напрямку Києва піде хіба якась репрезентативна частина. А наше завдання — допомогти в першу чергу своєму війську.

Ворон таємничо усміхнувся.

— Кажете, пане отамане, поляки і без нас займуть… Маю велику охоту, щоб на цей раз вони вступили до Києва як гості, салютуючи вже вивішеним українським прапорам. І якби я мав не триста, а хоч би півтори тисячі на конях і тачанках, то хоч би тільки для цього захопив би Київ перед самим їхнім носом.

Чорнота, що, прислухаючись до розмови, сидів зі мною на старенькій отомані, впав у «філософський настрій».

— Бачиш, це розмовляють між собою два кольори: чорний і блакитний. Хай мене чорт вхопить, якщо той ніжний колір нашого прапора принесе Україні щастя. А от у Ворона думка непогана. Захоплення столиці українськими повстанцями раніше, ніж дійде до неї фронт, — було б неабияким дарунком для українського уряду. Чорний Ворон хоч і «степовий бандит», а на «міжнародних чемностях» розуміється…»[116]

Микола Скляр був украй розчарований, що не вдалося переконати Костя Блакитного йти на Київ. А тут ще замітингували степовики — до них дійшли чутки, що більшовики палять і грабують їхні оселі, розстрілюють їхні родини. Отож Кость Блакитний мусив повертати на південь.

Разом дійшли лише до села Руська Поляна. Тут попрощалися — холодноярці та голівці повернули на Черкаси, а степовики подалися на Чигирин. Чорний Ворон сердечно попрощався з холодноярцями, особливо з Чорнотою, з яким міцно заприятелював.

«— Ку… куди ж ти тепер? — запитав знервований подіями Андрій.

Ворон махнув рукою.

— У білий світ… Не маю що тут робити, та й із степовиками вже мені більше не по дорозі. Той чорноліський ведмідь Хмара — мудріший, ніж я думав, коли він відмовився до об’єднання приставати. Тільки дурно час прогаяли. А якби відразу пішли були, не зупиняючись надовго, досі б могли армію мати і таких чудасій натворити, що тільки держись! Я ось тільки у степ дивізію виведу, а там — бувайте здорові! Мої хлопці про хати давно забули. Щодня п’ятдесят-сімдесят верст, а треба, то й сто махну… Над морем побуваю, під фронт загляну, може, й до Холодного Яру коли заверну…

Обминаючи колони степовиків, чорні примари тачанок і вершників пірнули в темряву…»[117]

Уже за Чигирином, у степу, шлях Степової дивізії зійшовся з маршрутом Кінної армії, яка поспішала на врангелівський фронт. Чорний Ворон, першим виявивши ворога в районі Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять степовиків і заатакують на марші. Він першим накинувся на червону лавину.