Розділ «Вояцькі біографії»

У липні 1921 року інший відділ Келеберди — горошинський загін — розташувався на острові Квашеному в Посуллі. Під час постою він був зненацька заскочений більшовиками. У жорстокій січі переміг ворог. Рештки козацтва поховалися у воду. Дихаючи через трубки з очерету, вони сподівались у воді перечекати небезпеку. Та червоні вже чули про цю давню козацьку хитрість і почали жбурляти у воду гранати… З усього загону врятувався один лише Іван Карпович Нагайник. Згодом він піддався на «амністію».[104]

Та боротьба не закінчилася. Продовжували діяти інші загони сподвижників Келеберди.

Краєзнавець Євген Бутенко знайшов у Державному архіві Полтавської області «Список 1а членов комнезамов, погибших от рук бандитов Кременчугской губернии (30.07.1920 — 30.11.1922 гг.)». Список був чималий, але хтось кілька сторінок витягнув. Залишилися лише 1, 5 і 6 сторінки. На них було записано 57 комнезамівців, вбитих повстанцями. Під № 38 у цьому, для когось скорботному, списку значився житель хутора Одинці Горошинської волості Хорольського повіту Андріан Васильович Баганець. Поруч — пояснювальний текст: «Убит бандитами Келеберды 21 августа 1921 года. Имея 16 лет от роду… тов. Баганец перед своей смертью понес много истязаний…»[105]

Вистеживши юного комнезамівця, повстанці привели його на берег Сули і зв’язали. Більшовики стверджували, що йому шаблями відрубали ноги (чи не за те, що Баганець свого часу дуже спішив повідомити більшовиків про місце постою козаків)… «Только на 7-й день труп его был вытянут из воды». Зрозуміло, що батьки яничара були у розпачі. Хто знає, може, ця жахлива смерть була помстою козаків за смерть своїх побратимів на острові Квашеному?

Хлібороби Посулля та Золотонощини продовжувати чинити несамовитий опір російській орді. Села тут і далі москалі вважали неблагонадійними. Зокрема, збереглася інформація про те, що 2 квітня 1922 року у Вереміївці оголосили воєнний стан…

А до отаманової дружини Паші невідомі час од часу приносили листи: з Чигирина, Черкас, Золотоноші, з-під Полтави, де вказувалося, куди треба приїхати на зустріч з Охтанасем, але поїздки Паші за цими адресами нічого не давали, а може, вона, виконуючи наказ чоловіка, приховувала правду про ці зустрічі. Одного разу, поїхавши на виклик, Паша вже не повернулась. Чи потрапила до рук ЧК, чи, може, виїхала разом із Панасом в іншу місцевість.[106]

Вереміяки не вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він залишився живим, виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову на коні — під постріли гармат — повернутися до Вереміївки.[107]

За життя у рідному селі Панас Келеберда своїх дітей не мав, але стверджувати, що він не залишив по собі нащадків, не можу…

Яка була доля вереміївської родини отамана?

Брати Антін та Іван померли ще у парубоцькому віці від тифу. Нерідний батько Василь Артемович пішов із життя у 1920-х роках — під час одного з нападів епілепсії. Рідний батько Дмитро Іванович загинув у Голодомор 1932–1933 років. Мати Федосія відійшла у вічність навесні 1941 року. Брати Роман і Никифор у Другу імперіалістичну воювали на боці російського окупанта і загинули, захищаючи «Родіну, Сталіна».[108]

Попри жахливі втрати, отаманів рід не увірвався. Зокрема, вдалося розшукати племінника отамана (по батькові) — Івана Петровича Келеберду, лікаря-хірурга за фахом. Що символічно — Івана Петровича хорольські козаки у квітні 2000 року обрали своїм отаманом. У Києві живуть онуки і правнуки отамана Келеберди.

Хай славний рід Келебердів продовжує свою ходу у віках. Хай гаряча козацька кров отаманового роду ніколи не прохолоне в серцях нащадків!

6. Чорний Ворон (Микола Скляр)

Студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр із Жовтих Вод,[109] під якими у травні 1648 року Богдан Хмельницький розбив польське військо, виявився не менш завзятим козаком, ніж запорожці Великого Гетьмана. Хто зна, може, й був він нащадком одного з тих, хто у ХVII столітті здобував славу Україні, а відтак і визнання Європи…

У травні 1919 року на поклик Матвія Григор’єва Микола виступив проти «комуни і чрезвичайок». У серпні 1919-го, вже після загибелі отамана Григор’єва, сотник Скляр воював проти більшовиків у лавах Повстанської армії Нестора Махна.[110] Невдовзі він стає командиром кавалерійського полку, другим помічником командувача Кримського корпусу Повстанської армії. «Называл себя анархистом, но в организации не состоял… Петлюровец», — таку оцінку Миколі Скляру дав начальник штабу Повстанської армії (махновців) Віктор Бєлаш.[111]

1920 року Микола очолював кінний загін, який влітку приєднався до Степової дивізії Костя Блакитного. Відтоді він увійшов в українську історію як командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон. Його відділ складався з 150–250 кінних і 20 тачанок із кулеметами. «Цей загін був найрухливіший у дивізії і мав вирішувати найвідповідальніші завдання: вести розвідку, охороняти дивізію на марші, сковувати сили противника в бою… — згадував молодший брат отамана Степової дивізії Федір. — Загін Чорного Ворона складався переважно з колишніх махновців, які покинули чорні прапори і перейшли під свої рідні — жовто-блакитні. Воронівці мали добрий досвід партизанської боротьби… (вони) не раз показували блискучі приклади партизанської війни. Все були бойові, хоробрі хлопці, тільки не досить дисципліновані. На кожному їхньому кроці відчувалась розхристаність, від них віяло широким Херсонським степом, а пахло неосяжною Таврією».[112]

У вересні 1920 року Чорний Ворон разом зі Степовою дивізією прибув на Чигиринщину. В Медведівці його вперше і побачив Юрій Городянин-Лісовський. Ось як він описував воронівців: «Найбільше сподобався нам загін Чорного Ворона — триста чоловік на конях і тачанках із кулеметами. Коні під вершниками і в тачанках — «змії»! Ситі, вичищені, із заплетеними в гриви кольоровими стрічками. Масті переважно вороної. Козаки майже всі були в чорних козацьких шапках і бурках. Від загону повівало махновсько-партизанським духом. Зрештою, він переважно складався з хлопців, що пройшли «школу Махна», але, будучи свідомими українськими повстанцями, відсіялися від чорних прапорів».[113]

А їхнього отамана Юрій Залізняк, осавул 1-го (основного) куреня Холодного Яру, запам’ятав таким: «Меткий вершник, він був одночасно якийсь повільний і нерухливий. Коли згинав руку, здавалося, що гне штабу заліза. Його рухи мали в собі щось гіпнотичне. Нагадували «ліниві» рухи тигра в клітці. До того ж Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні. Він зовсім не кліпав повіками. Змінюючи напрямок погляду, повертав не очима, а всією головою».[114]

Хоч у Холодному Яру Чорний Ворон був недовго, повоювати встиг, зокрема взяв участь у кількагодинному успішному бою на берегах Тясмина біля Онуфріївського монастиря…

2 жовтня 1920 року в Мошнах зійшлося величезне повстанське військо (30 тисяч коліїв). Тут відбулася нарада отаманів, на якій вирішували, що ж робити далі, як використати цю немалу силу. Слово взяв і Чорний Ворон. Ось як описав побачене і почуте Юрій Залізняк: