Розділ «Вояцькі біографії»

Будьонівці спершу сприйняли воронівців за своїх. Тому й Чорний Ворон зумів впритул підвести тачанки, які, різко розвернувшись, залили вогнем будьонівську частину. Кулемети викосили кількасот червоних. Привернувши увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік, ближче до Лебединського лісу…

«Оточені у маленькому лісочку серед степу… козаки Ворона по-геройськи боронилися. Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртками, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога. Забравши своїх поранених й покинувши убитих, будьонівці пішли далі — поспішали на врангелівський фронт, де мав розпочатися генеральний наступ».[118]

Коли Чорний Ворон залишився з двома козаками, він несподівано для ворога вигукнув «Здаюсь!» і підняв догори руки. Розпалені боєм червоноармійці кинулися вперед, уже не відчуваючи небезпеки. Коли червоний командир підскочив майже впритул, Чорний Ворон всадив йому в груди кулю. Будьонівці розгубилися і на мить зупинилися.

— Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона, — зневажливо кинув отаман червоним козакам Будьонного і повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.

Пролунав постріл. За ним ще два — це останні козаки-воронівці поставили знак оклику в своєму героїчному житті. Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих.[119]

Юрій Залізняк (Горліс-Горський) разом з іншими холодноярцями із запізненням прибув на місце останнього бою Чорного Ворона. Рятувати вже не було кого.

«Ближче до лісу — мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани, — згадував Юрій Горліс-Горський. — Праворуч — сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі — з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.

– Є, тут! — крикнув Андрій. — Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!

Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев’янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.

Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини…

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запоріжжя, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.

— Усіх забрати не можемо, — перервав задуму Хмара, — але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

— Відправимо до Мотриного монастиря, — озвався Петренко. — Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.

Чорнота заперечив рухом голови:

— Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг — хай з товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.

За кількасот кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сором’язливо відвертаючи обличчя, — понурий ведмідь мав червоні від сліз очі.

У гайку — ще непривітніше. Вирвані трьох- і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки — тіла двох дівчат-розвідниць. Одяг на них розрізаний шаблями — «товаріщі» потішалися, розглядаючи мертве дівоче тіло. Старий тавричанин — батько однієї з розвідниць, що веселив нас рибацькими байками якось на одній зі стоянок на Черкащині, — лежав по другий бік тачанки. Осторонь — знайоме обличчя начальника кулеметного відділу з одірваною по коліно ногою. На скроні — рана від кулі, над нею у шкірі — чорні цятки пороху від пострілу зблизька. Кулеметник власною рукою і револьвером підписав останній рахунок…

З почуттям болю й гордості їдемо з побоїща».[120]

Селяни навколишніх сіл позбирали воронівців і поховали їх в могилі в лісі Раєвського над просікою, що проходить поруч із балкою зі Шпакової до Розумівки. В місці, де сходяться обидві балки, недалеко від станції Хирівка, трохи західніше від неї, постала висока могила борцям за Волю України.[121]