Розділ «Вояцькі біографії»

«Золотоношский уезд. В районе Еремеевской, Жовненской, Велико-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа (1920 г.) банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд, часть которого отступила в Градижскую волость… Численность банды Келеберды достигает до 300 человек… Преимущественно из кулаческого элемента, помещичьих сынков. Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину, и (ведут) агитацию против жидов и кацапов, распостраняются ложные слухи о поражениях на фронте… В Кременчугском, Золотоношском, Хорольском уездах оперируют сильные банды Келеберды (15–31.08.1920. — Ред.)… По Золотоношской сводке банды Келеберды насчитывают 200 человек пехоты и 50 человек кавалерии с тремя пулеметами. По докладу Золотоношского представителя, банды Келеберды (составляют) 300 человек, 25 кавалерии и 4 пулемета. Сводка Хорольского уезда — численность той же банды 300–350 человек, 50 кавалерии и 4 пулемета. Как видно, банда Келеберды самая сильная в этом районе. Вероятнее всего, что все остальные банды Голого, Петенко, Скирты, Кикотя, Парнюка подчинены или держат тесную связь с Келебердой».[93]

«Хорольський уезд. По сведениям от 30/VIII, банды Келеберды оперируют (в) Горошенской, Оболонянской, Рокитнянской, Худолеевской волостях численностью до 400 штыков…»[94]

Комуністичний краєзнавець Олексій Бондар писав про повстанців: «Вони гордилися тим, що їхня одежа була в крові, не знімали її, роз’їжджали в ній по селу, намагаючись потопити в крові і революційну владу, і тих, хто їй був радий…»[95]

Писав би краще про звірства більшовиків… Ось список хліборобів, розстріляних під час одного з наскоків на Вереміївку карального червоного загону:

1. Грицай Самійло Дорофійович.

2. Гончар Дорофій.

3. Гончар Хтодось Дорофійович.

4. Душейко Семен.

5. Душейко Петро Іванович.

6. Душейко Петро Васильович.

7. Казидуб Павло Корнійович.

8. Куліш Василь Михайлович.

9. Куліш Іван Олексійович.

10. Огдянський Іван.

11. Шарий Дмитро (Сорбен).[96]

Вина цих людей полягала в тому, що вони були першими, хто потрапив під руку московським катам…

Одним із чекістських способів було використання у боротьбі проти повстанців їхніх колишніх товаришів, які з тих чи інших причин пішли на співпрацю з ЧК. Сталося так і на цей раз: невдовзі до загону Келеберди чекісти заслали такого собі Диньку, товариша Панаса ще з часів служби на флоті. Отаман, досвідчений конспіратор, довірився сентименту старої дружби і призначив Диньку своїм заступником.

Козацька старшина сотні була невдоволена таким рішенням і пильно стежила за новачком. Після появи Диньки, який перед тим був червоним воєнкомом Оболонянської волості, почалися неприємності — Вереміївську сотню почали пресингувати, ганяти з місця на місце. В останні дні серпня 1920-го під хутором Гузичі (між селами Вереміївка і Жовнине) Келеберда потрапив у засідку.

Бій із винищувальним загоном Білика став фатальним для загону. Коли отаман кинув клич: «Полундра! В атаку на прорив!» — Динька вистрелив із маузера йому у спину (за іншими даними — в голову). Після чого голосно заявив: «Я його замісник, загоном командую я!» Та не поталанило Диньці поотаманувати: його було схоплено охороною Келеберди і зв’язано.

Коли сотня разом із пораненим отаманом вирвалася з оточення, Диньку допитали і врешті розстріляли як чекіста із Полтавської губернської ЧК.[97]