Розділ «Вояцькі біографії»

Існує й інша версія його відходу від більшовицьких гасел. Односельчани стверджують, що в якийсь момент Охтанась вирішив пожити мирним життям і почав будувати власну хату. А тут у Вереміївку заскочив каральний загін якогось Євсєєва. «Сєвєрний брат» заїхав до Охтанася, бо чув про його активну участь у повстанні проти німців і гетьмана Павла Скоропадського.

Євсєєв взявся переконувати Келеберду, як колишнього спільника у боротьбі проти гетьмана, приєднатися до червоних, а коли Охтанась відмовився, червоні спалили його недобудовану хату. Тоді Келеберда гукнув своїх товаришів-повстанців. Червоні, побоюючись Келеберди, обставилися селянами — жінками і дітьми — і до переправи. Та це їм не допомогло — москалів було розбито вщент.[86]

Келеберда почав відбудовувати хату, та незабаром її знову спалили — на цей раз денікінці: доля явно не хотіла, щоб він пристав на розмірене і мирне життя сільського господаря. Денікінці, питаючи за Панаса, катували дружину Пашу (після жорстокого побиття вона сильно захворіла, як можна зараз судити, на травматичну джексонівську епілепсію).

Чого так лютували «добровольці»? Очевидно, хтось доніс, що Панас серед білого дня на базарі закликав селян вливатися до його загону для боротьби проти царського генерала Денікіна. На імпровізованому мітингу односельчанин Іван Шарий прочитав напам’ять «Холодний Яр» Тараса Шевченка. Один із слухачів, Антін Колода, казав, що в нього мороз по спині поліз, коли Іван Ілліч декламував слова Кобзаря «І повіє огонь новий з Холодного Яру».[87] І чи тільки у нього…

Спочатку бойові операції Келеберда розгорнув на Лівобережжі: від міста Золотоноші до села Жовнине і від Жовнина аж до Лубен і Хорола.[88] На Хорольщині він зажив слави, бо декілька разів визволяв повітовий центр і встановлював у ньому українську владу. Воював він і проти «кітілів». Хто це були такі, так і не вдалося вияснити. Знаємо, що так вереміяки називали загони, воїнство яких було одягнуте у кітелі та шапки-кубанки з червоним дном і китицями.[89] Складалося враження, що жодна з воюючих сторін не могла оминути багатої Вереміївки…

Коли Келеберда на чолі сотні входив до рідного села, то завжди сповіщав про відновлення своєї влади стрільбою з гармат — чи із Сивинського, чи з Нагірного узвозу.[90] Хоч гармаш стріляв холостими снарядами по глухих місцях, психологічне враження досягалося значне — прихильники комуни пригинали голови, а більшість селян, навпаки, розпрямляли плечі…

Згодом отаман переніс театр бойових дій на Правобережну Україну, де у складі Середньодніпровської групи Костя Степового-Пестушка командував загоном силою у тисячу козаків. Мав на озброєнні 5 кулеметів. Оскільки тереном дій Середньодніпровської групи, яка вела боротьбу проти денікінців, були Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станції Бобринська і Знам’янка, Чорний ліс, то неважко здогадатися, де восени 1919 р. пролягли бойові стежки-дороги Панаса Келеберди…

Однієї листопадової, а може й грудневої, ночі 1919 року Панас прийшов провідати родину, помитися, перевдягтися. Повечерявши і випивши чарку, заліз на піч. Гвинтівку поклав під рядно коло себе і заснув.

Ніч була місячна й холодна. Мати спати не лягла, а сіла на сторожі коло вікна. І вглядалася в ніч. І недаремно. Раптом вона побачила на Приліпській вулиці двох озброєних людей. Вона гукнула: «Охтанасю, то до тебе йдуть!» Він схопився з печі, глянув у вікно і кинув: «Це по мене!» Вдаривши прикладом у причільне вікно (на чотири шибки), як був у підштаниках і полотняній сорочці до колін, вискочив у вікно та — у Бакай,[91] у лози й очерет. Коли мати відчинила двері, до хати вдерлося вісім чи дев’ять озброєних чоловіків — місцевих і чужих. На запитання «Ґдє ваш бандіт?!» мати показала на стіл, де він вечеряв, на піч, де спав, відкрила вже завішене рядниною вікно і сказала:

— Був, вечеряв, спав на печі, а коли я сказала, що до нас йдуть якісь озброєні люди, я думала, що ви його товариші, він на вас подивився, висадив вікно з рамою і втік.

Непрохані гості покрутилися, заглянули в повітку та погріб і пішли геть…

На ранок випав сніжок. Хтодоська вийшла надвір, коли глип — Приліпкою йде Охтанась, вже одягнений, озброєний, і веде двох місцевих у шкірянках, тримаючи їх за комір. Завів у хату, посадив за стіл, де вчора вечеряв. На столі ще стояла горілка, лежало молоде сало, домашня ковбаса, квашена капуста з огірками. Налив їм по стакану горілки і наказав:

— Пийте, їжте, бо ви, мабуть, голодні — цілу ніч же мене шукали. Зловить хотіли — а зловив вас я! Так що снідайте!

Заарештовані почали було відмовлятися. Отаман підвищив голос:

— Я не звик повторювати накази.

Полонені випили, сп’яніли та почали вибачатися й просити, щоб він їх не розстрілював — бо в них, бачте, сім’ї, діти.

На це отаман заявив:

— Я заблудших овець не розстрілюю. Але коли хоч одна волосина впаде у когось із мого роду, то ви своїх дітей не побачите. І перекажіть це своїм москалям!

Та вигнав активістів із хати.[92]

І 1920 року загін Келеберди був дуже активним. Кількісно він зменшився, та все ж складав поважну силу — 300–400 загартованих і досвідчених одчайдухів, або, як говорили червоні, головорізів. Про це й свідчать більшовицькі документи. Ось деякі з них: