Розділ «Вояцькі біографії»

У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент «різнородних ворожих Україні сил — большевицьких, польських, німецьких».

Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!

«Ще з часів його «слави» у Львові, — писала Галина Гришко, — на Юрка посипалися ярлички й доноси… Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, «поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі».

«Перед його смертю посипалися погрози, — згадувала дружина Юрія, — у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо…

Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім’я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим «хлопчакам», як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…

Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади… Коли він покидав табір Ді-Пі і поїхав на побачення до Авсбургу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з’явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей — совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП (Українська революційно-демократична партія. — Ред.), із домаганням видати їх усіх їм. Не пам’ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору, та рішився на розпачливий крок — довести до відома американських властей і припинити це безправ’я».

На переконання дружини Юрія, влаштували засідку бандерівці, котрі й переслідували його в таборі… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. «Свої» виконали присуд смерті, котрий у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорична: її чоловіка вбито бандерівцями.

Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…

«Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з’явиться, аж поки втратила надію, — писала вона. — Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом — головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам’ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору… Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. — Ред.) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа…»

Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі «діячі» продовжували «натхненно» паплюжити його ім’я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.

Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського — він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.

1948 року в Новому Ульмі перевидано «Ave, diсtator!», а «Холодний Яр» — 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А «Отаман Хмара» з’явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга «У ворожому таборі».

Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Наш з Іваном Гнатюком приятель політв’язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу «угорській контрреволюції» проникали українські «контрреволюціонери», і серед них — Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.

Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості вічного повстанця. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора — Юрія Горліса-Горського: «Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності».

Справді на руках автора роману «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3 % від загальної площі лісів початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника «Холодний Яр», які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував «уполномоченный по Холодному Яру»!

Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!..

І ось 2006 року історичний роман Горліса-Горського перевидано в Самостійній Україні. Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, ця книга виховає тисячі героїв, котрі здобудуть-таки Українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.

32. Іван Полтавець-Остряниця, наказний отаман Вільного козацтва

Іван Полтавець-Остряниця відіграв важливу роль у житті багатьох українців. Один із них, Каленик Лепикаш, зустрівся з ним у Петроградській школі броньових автомобілів у червні 1917 року. Полтавець, згадував Каленик, аж палав вогнем любові до козацької історії українського народу. Він захоплено розповідав про козацтво і казав, «що настав час стати нам на ноги і відділитись від Москви». «Його розмови вплинули на мене, — писав Лисюк-Лепикаш, — і я став сам почувати себе козаком».[911]