Розділ «Вояцькі біографії»

— Ви, я бачу, нетутешній, — сказав серйозно хлопчина, — тож хочу порадити: на випадок чого викиньте у воду свої документи, і в першу чергу грамоти та подячні листи за службу в Червоній Армії. Тоді, може, викрутитесь».[770]

Так починалася повість письменника-запроданця Петра Коломійця про боротьбу «славних» чекістів з повстанцями Чигиринщини. А отаманом куреня Білого Яру, сформованого з козаків чигиринських побережних сіл, був Яків Мамай. Справжнє його прізвище — Щириця. Народився він 8 жовтня 1887 року в с. Боровиця, що розкинулося на правому високому березі Дніпра між Черкасами і Чигирином.

Боровиця увійшла в українську історію тим, що у грудні 1637 року тут відбулася страшна подія: реєстрові козаки, писарем яких був Богдан Хмельницький, щоб зберегти своє життя, видали на смерть гетьмана Павла Бута (Павлюка) польному гетьману Миколі Потоцькому, який після перемоги під Кумейками наздогнав і оточив оточив козацтво саме тут. За якісь десять років під Боровицею було схоплено вже самого Богдана Хмельницького і доправлено у Чигирин «запеклому недругові Чаплинському».[771]

Боровиця віддавна було неспокійним селом, жителів якого побоювалися навіть запеклі вереміяки, що жили по той бік Дніпра. Ще за часів держави Богдана Хмельницького Боровицька сотня Чигиринського полку утримувала переправу через Дніпро до «підпорядкованої їй Вереміївки».[772]

Батьками майбутнього отамана були Опанас (по-вуличному Бирка) та Явдоха (у дівоцтві Мамай). У багатодітній родині Щириць «глибоко шанували Тараса Шевченка та героїв його безсмертної поеми «Гайдамаки».[773] Тож не дивно, що Яків знав багато поезій Кобзаря.

Яків був шостою дитиною, всього ж Явдоха Мамаїха народила десять хлопців і трьох доньок. П’ятеро померли ще в дитячому віці. Макар загинув у Першу світову війну, Павла убили денікінці 1919 року.[774]

По закінченні Головківської двокласної учительської школи майбутній отаман учителював у селах Бужині та Тіньках Чигиринського повіту (1906–1914). Під час Світової війни (очевидно, 1916 року) був мобілізований до російської армії. 1 червня 1917 року, закінчивши Київську військову школу, здобув перший офіцерський чин. Прапорщик Яків Щириця взяв активну участь в українізації частин російської армії. У січні 1918 року його обрали до полкової ради 312-го Васильківського полку, що стояв у с. Стульніканах (Румунія). Згодом він став головою ради 78-ї дивізії 26-го армійського корпусу. Яків Щириця згадував, що в той час серед солдатів-українців «почалося бродіння проти «кацапів» і йому «як голові (Дивізійної) ради доводилося багато надавати уваги тому, щоб не допустити розправи з росіянами». Крім того, «доводилося боротися з ненормальними взаєминами між солдатами і офіцерами» дивізії. За свідченням голови Ради 26-го Українського корпусу, Яків Щириця на своїй громадській посаді «добросовісно працював», віддаючи багато сил — попри те, що міг як учитель звільнитися в запас. Зрозуміло, що Яків прагнув повернути українців дивізії додому, тож залишався на чолі Ради дивізії, поки вона йшла з фронту в Україну. «Вважаючи в особі Щириці енергійного працьовника», Рада 26-го Українського корпусу підкреслила «велику його здатність до організаційної і агітаційної роботи…»[775]

У березні 1918 року Яків нарешті повернувся в Тіньки до дружини, а тоді й у Боровицю до матері, сестер Софійки і Гальки та братів Михайла і Степана. Зрозуміло, що зустріч була радісною…

Щириця знову взявся вчителювати. Несподівано влітку 1918 року його затримала гетьманська варта, напевно на тій підставі, що він зберігав зброю і висловлював невдоволення владою. Та чигиринський комендант виявився його шкільним товаришем, тож і звільнив Якова під чесне слово…

Наприкінці квітня 1919 року на повітовому учительському з’їзді Якова Щирицю обрали членом шкільної ради. У травні він уже завідував Чигиринським відділом освіти. Перебуваючи на цих посадах, Яків проводив лінію на «позбавлення всіх росіян права вчителювати в Україні, мотивуючи свою думку тим, що кацапи завжди вимагають більшої зарплати… в травні чи червні місяці (він) відверто виявив свою самостійність до того, що після закінчення конференції було заспівано «Заповіт» (Тараса) Шевченка, після якого Щириця запропонував проспівати «Ще не вмерла Україна».[776]

1 червня 1919 року в Києві більшовики розстріляли двоюрідного брата Якова — Юхима Онуфрійовича Щирицю, товариша міністра народної освіти уряду УНР. 5 червня в газеті «Киевский коммунист» було опубліковано список осіб, яких було знищено «в порядке красного террора». Серед інших там було прізвище і Юхима Щириці з Боровиці.

Влітку 1919 року Яків став членом української партії соціалістів-революціонерів (есерів). Тож, коли на Чигиринщину прийшли денікінці, мусив переховуватись.

Хліборобам у ті дні доводилося несолодко: на села нападали відділи денікінців, коцурівців і різноманітні кримінальні зграї. Всі хотіли горілки і харчів. Зокрема, на Тіньки в жовтні здійснив напад невеликий відділ коцурівців (12 осіб). «Селяни с. Тіньки виступили проти загону, — згадував Яків Щириця, — відібрали взятих коцурівцями коней і 2 чоловік взяли в полон, покінчили з ними самосудом. З цього моменту почалась організовуватись в с. Тіньках самоохорона, на чолі якої став я, як офіцер. Охорона ставила перед собою завдання захисту села від Денікіна і Коцура, для чого виставлялись навколо села чати. Зброя була принесена з фронту…»[777]

Загони самооборони створили також селяни сусідніх сіл — Адамівки, Шабельників, Сагунівки, Топилівки і Боровиці. Загальне керівництво цими загонами належало Якову Щириці, «який їздив по селах, виступав на громадських сходах із закликом (підніматися. — Ред.) на боротьбу з Коцуром і Денікіним з метою встановлення… Української самостійної республіки… Щириця був людиною дуже розумною і користувався великим авторитетом серед населення».[778] Його найактивнішим помічником був боровицький отаман Павло Солонько. З ним і приїхав Яків на нараду в Мельники до Василя Чучупака напровесні 1920 року.

— Як у вас справи, пане Мамай? — звернувся до нього сотник кінної сотні Андрій Чорнота.

«Мамай — невисокого зросту, середнього віку чоловік із дбайливо зачесаною борідкою — комічно розвів на столі руками:

— У мене, панове, самі знаєте, зимовий сезон. Дніпро замерз, пароплави не ходять, обдирати нема кого, стріляти нема в кого. Плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять. Кількість людей, які підуть на повстання, і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок і набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, їздять до Келеберди на полтавський бік купувати рушниці. На Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет «Кольт» без станка. Навесні виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароплави перепиняти, а в межичассі можна і своїм ділом займатися — рибу ловити. В разі потреби курінь Білого Яру в складі від двохсот до п’ятисот чоловік при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кінноти нема. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її пристосували виключно для стрільби з плавнів по пароплавах, і для походу вона зовсім не придатна».[779]

Всю весну і літо 1920 року отаман Мамай наводив лад на Побережжі, знищуючи живу силу ворога, зокрема було відправлено у пекло чекістів Ямпольського, Фельдмана, Брандота та місцевих комуністів Магду і Захарченка. Не пощастило й багатьом іншим особам, ідентифікувати, щоправда, їх не вдалося.

Самоохоронні сотні формувала насамперед молодь Тіньок, Бужина та інших сіл. Завдання — оберегти домівки від коцурівців. «Охорона зробила собі дерев’яну печать з написом «Білоярський полк», — розповідав Яків Щириця, — і я, таким чином, був командиром цього полку, який чисельністю доходив один раз до 150 чоловік.[780] Полк у свою чергу ділився на декілька сотень, від 15 до 20 осіб кожна. Було вже і жовто-блакитне знамено з написом: «Хай живе Україна», здається. Був штаб полку, вірніше, збиралися його організувати. Політичною нашою метою було наступне: організувати широкий повстанський рух… для самозахисту, оскільки одночасно на Чигиринщині відсутня була певна влада, а домінуюче становище займав Коцур. Вступати до нашого полку ми нікого не примушували».[781]

Штаб розмістився в приміщенні школи. Його начальником став Андрій Мартинович Гринько, колишній студент Харківського сільськогосподарського інституту, який називав себе «начальником чи помічником начальника штабу петлюрівського отамана (Андрія) Гулого-Гуленка».[782]