Розділ «Вояцькі біографії»

Дезорієнтацію української еміграції спричинило й те, що в УРСР почали відкриватись українські школи — і це на тлі арештів українських «мужів довір’я» на території, загарбаній Польщею (Волині, Холмщині, Галичині) та Румунією (Буковині і Бессарабії)… Гулий же здобув особливу довіру еміграції, зокрема військовиків. Саме від нього хотіли почути, що відбувається. Чи можна повернутися на Батьківщину? Що робити далі? «Центр ніяких директив не давав… — згадував Андрій Гулий. — В центрі тиша… Я вирішив на свою відповідальність здійснити подорож по Україні»[756] — щоб дати відповідь на питання еміграції, а головне, для себе: чи можливо в Україні підняти повстання? Була ще одна причина: Андрій Гулий хотів забрати свого сина, який жив у Новоархангельську в родині сестри Наталки.

У разі невтішних висновків під час поїздки Україною Гулий збирався виїхати з сином на постійне мешкання до Аргентини і працювати за фахом.

Отаман мав розмову з головою дипломатичної місії УНР у Румунії Костем Мацієвичем, і той дав згоду на подорож. І у травні 1922 року отаман відвідав Батьківщину. «Всі поїздки мої на Україну, — стверджував Гулий, — проводились на власний страх і ризик».[757] Під час небезпечної подорожі у нього різко піднялася температура. Побоюючись, що це тиф, Андрій терміново повертається в Румунію — у перші дні червня він уже був у Кишиневі. Але хвороба досить швидко минула.

Штаб Петлюри продовжував мовчати, стверджував Гулий-Гуленко, «ніяких вказівок не було». У червні в Бухаресті він на власну руку вів переговори з представниками румунського Генерального штабу про підтримку повстанської акції в Україні. Врешті Андрій Гулий вирішує продовжити поїздку по Україні. Це була фатальна помилка…

Разом із приятелем Цурканом переправився через Дністер у районі Дубоссар (с. Кривуляни). Засобів для існування не було. Довелося думати, як заробити. Закупили сто кіс і, торгуючи ними, їздили селами і містами. Таким чином побували на ярмарках в Одесі, Києві, Єлисаветграді. Вдалося, як зазначав пізніше Гулий, «побувати на залізничних лініях Одеса — Жмеринка, Вапнярка — Бобринська, Бобринська — Знам’янка, Знам’янка — Бірзула».

Перебуваючи на терені Холодного Яру та Чорного лісу, він не міг не навідатися до своїх друзів, які продовжували оперувати проти совєтської влади. В чекістських документах є згадки про те, що Гулий зустрічався з отаманами Ларіоном Загороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком та Денисом Гупалом, хоча на слідстві вони заперечували це. Був він і на ст. Цвіткове, у Христинівці, Тальному, Голті… В Одесі, на нещастя, здибав свого старого знайомого — Діка, який перебував під наглядом ҐПУ. Так Гулий потрапив у поле зору чекістів. Він відразу викликав у них особливу увагу. Хоч Гулого чекісти не ідентифікували, але відчули, що це «крупна фігура». Було вирішено організувати цілодобове стеження. Все ж отаману вдалося зникнути. Тоді на ноги поставили все Одеське ҐПУ.

Заскочили Андрія 19 липня 1922 року в Одесі на вулиці Карангозової у будинку № 13. Під час затримання він назвався Василем Олексійовичем Свистунцем (Свистунцовим), але довго на цій версії не наполягав і врешті назвав своє справжнє прізвище. Це викликало справжню сенсацію не тільки в Одеському губернському ҐПУ, але й серед вищого керівництва окупованої України.

Ще на початку 1922 року чекісти з подачі колишнього петлюрівця Трохименка розпочали операцію з метою знищення українського підпілля в Холодному Яру та на прилеглих територіях. Планували інфільтрувати в підпілля агентів — колишніх петлюрівців, які мали виступати в ролі емісарів закордонного центру, з’єднати партизанські загони під єдиним командуванням, очолити їх, інспірувати «з’їзд отаманів», на якому за один раз обезголовити українське підпілля.

Чекісти вже налагодили агентурний зв’язок із загонами Загороднього, Голика-Залізняка, Гупала, Чорного Ворона (з-під Лебедина), Лютого та Чорного Ворона (Черненка). Зрозуміло, що, довідавшись про появу влітку 1922 року в Україні Гулого-Гуленка, чекісти скерували зусилля, щоб виловити і його. Колишній член Центральної Ради П. Трохименко, а тоді чекіст-провокатор «Гамалія», написав йому від імені фіктивного штабу неіснуючої Чорноморської повстанської групи листа з пропозицією співпраці. «Полковник Гамалій» писав Гулому-Гуленку:

«Пане Генерале! Я полковник арміі У.Н.Р. Трохименко Петро… Був в 1919 р. я, т. в. (обов’язки) командіра Одеской дівізіі, як відступали на Румунію, а потім літом т. ч. командір 12 дівізіі групи Тютюнника. На партизанщині мій район був Одеса і терен між Богом і Дністром від моря до Балти. В 1920 р. в Одесі мною і Осмоловскім із наших полонених була зроблена брігада, котра зробила повстання під моім керуванням, а після поранення командування прийняв Пшонник і Галкін і переіменовали (її) в Черноморську Повстанчеську дівізію. Про це Ви знаєте.

Я приіздив до Омеляновича, щоб цю Групу не вливати до Загродського, а до Вас. Потім я з Варшави приіздив, як були за Дністром, в Галич до Вас як представник Волинськой дівізіі і іздив до Петлюри з Нестеренком, щоб дозволили через Руминію іхать на повстання на Украіну. Коли були в таборах, мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приіхали поранені із Руминіі і збірались назад. З Вами збірався Скляр і Пшонник».[758]

Далі Трохименко писав: побачивши, що Петлюра і Тютюнник роблять не так, як треба, він на свій страх і ризик 1921 року повернувся в Україну для повстанської праці. Був заарештований ЧК («перший час прийшлося відсидіти в ЧК»). За яких обставин звільнився, Трохименко резонно не вказує, бо саме тоді й був завербований. «Бачучі, що одними партизанськими отрядами багато зробить не можна… — писав він, — було поставлено питання, щоб всі, хто може, проникали в радянські інституціі. Через це я устроівся на службу до іх».[759]

Трохименко пише, що діяв незалежно «від Тарнівського штабу» і в зв’язку з цим «ми стали незалежні від Полскоі контр-розвідки».

На справу Трохименко «дивився так»: загальне повстання робити, лише коли «всі цівільні і військові інституціі будуть в наших руках. Закордон ми признаєм як моральну силу, котра ще жива в пам’яті наріду. Я дивлюсь, що закордон як активна сила — безсилий, що нам треба орієнтуватись на самих себе, себто: на нарід, але ж не губить його надіі на закордон».[760]

Далі Трохименко писав, що від Вищої Отаманської Ради (неіснуючої! — Ред.) прийняв «Черноморську группу», яка буцімто розбита на п’ять дівізій і об’єднала всі «партизанські отряди і повстанчеські організаціі». Знаючи, що Гулий-Гуленко — людина грандіозних планів, Трохименко й малює їх: «Звязалися з Польскими, Грузінскими і Врангелевскими організаціями. Маюця своі люди по всіх військових школах, штабах, на телеграфі, а також по всіх інстітуціях. Залізниці і бронепотяги від Єлисавета до Одеси і Терасполя в наших руках, ріжні продовольчі пункти, а також маєця своя тіпографія. Де в яких містах і Чека. Штаб Киівського Округа і Штаб Всіх Озброєних Сил Украіни постачают нас завдяки Врангелевцям необхідними документами і інформаціями… Пане Генерале! Присьпів час, коли через декілька неділь буде рішатись судьба нашого краю. У нас справа обстоіть гарно… Буде загальна нарада, а після неі загальний рух по всім терені України…

Всі, хто хоче бачить край вільним, повинні єднатись. Я не гонюсь за славою або Владою, для мене справа визволення України — все. Через це, коли Ви бажаіте ій добра і хочете допомогти нам, то прошу побалакать з начальником Штабу, а потім порадитись зі мною, як бути далі, щоб не роспиляти сил і не губить справу. Вся сила не в тих іменах, що колись працювали, а теперь спочивають за кордоном, а тих, що создали іх зараз тут, на праці. С пошаною до Вас полковник Гамалія. 1.08.1922 р.».[761]

У листі до Гулого-Гуленка провокатор переконував, що йому, Трохименку, буцімто підлягають холодноярські отамани, яким паралельно розповідали казки про робочі контакти «Чорноморської повстанчої групи» з отаманом Гулим-Гуленком. Знаючи про величезний авторитет генерала, чекісти хотіли використати його ім’я як принаду. «Повстанці»-чекісти обіцяли Ларіону Загородньому, що на «груповому з’їзді» в Звенигородці буде генерал Гулий-Гуленко. Загородньому навіть принесли — нібито від Гулого — коротку записку: «Пане Загородній, або праця, або (неясно. — Ред.) життя. Гулий-Гуленко».

Зрозуміло, що у Звенигородці на «з’їзді» отамани зустрілися не з командувачем Південної групи, а з чекістами. Після арешту ті показали їм фотографію Гулого-Гуленка. Отамани опізнали його. Це підтверджує «Записка по проводу Голові ГПУ України тов. Баліцкому» від «Полномочного представителя» на Правобережній Україні Євдокимова: «В дополнение предыдущему доношу: партия поименованных лиц в Киев благополучно доставлена… В отношении разговоров Ломгуненко могу успокоить Вас и Шумскаго: Гулый-Гуленко, тот самый, который командовал со стороны Румынии, Атаманами опознан. 1 октября 1922 года… ПП ГПУ Правобережья Евдокимов».[762]

Слідчий Наркомата юстиції Торчинський 16 березня 1923 року зазначав, що Гулий-Гуленко винним себе не визнав, пояснюючи, що метою його поїздок в Україну було бажання з’ясувати можливість для інтернованих скористатися амністією, а також бажання забрати сина. На допитах Гулий твердив, що на явки не заходив, бо перед тим дав наказ про їхню ліквідацію.

28 лютого 1925 року прокурор при НКЮ Крайній виніс обвинувачення Андрію Гулому-Гуленку, інкримінуючи ст. 58, 59 і 66, ч. 1 Кримінального кодексу. Справу передано на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду «Центрального распорядительного совещания». Тим часом Андрій Гулий «содержался под стражей в Допре № 1».