Розділ «Вояцькі біографії»

І справді, синьоокий красень Охтанась був високого зросту і міцної статури. Мав веселу вдачу, був задерикуватий і хвалькуватий. В основі цих рис характеру, безперечно, лежала величезна фізична сила — «кінські підкови він ламав, як сірники».[79] Хіба дивуватися, що 1912 року на призовному пункті в Золотоноші Панас був зарахований до команди артилеристів. Вийшовши з комісії, він виклично вигукнув:

— Хто на молодця, поборотись на поясах?!

Після того як він поборов п’ять чи шість хлопців, до нього підійшов кремезний, але трохи нижчий ростом призовник. Почали змагатись, але збороти один одного не змогли. Після двобою невідомий силач запитав Панаса, куди його зарахували, в яку команду. Панас відповів:

— Тягати гармати!

— А мене на Чорноморський флот, якщо бажаєш, я зроблю так, що і ти будеш моряком.

Повернулись вони знову до комісії — і справді Панасові змінили команду на флот. Так він став матросом.[80] Служив спочатку в Одесі, брав участь у революційних подіях 1917 року. Очевидно, був помітною фігурою, оскільки навіть увійшов у літературу, ставши прототипом «негативного» літературного образу — боцмана-українця Кобзи у драмі комуністичного вислужника Олександра Корнійчука «Загибель ескадри». Панас під час служби справді мав прізвисько Кобза.[81]

Хіба дивно, що згодом у повстанській практиці отаман вживав незвичне для повстанців солоне і засмагле слово «полундра»?

Совєтський драматург змалював Кобзу переконаним самостійником — жорстоким, безоглядним і амбіційним. Попри негативне до нього ставлення, Корнійчук все ж був змушений визнати за своїм «антигероєм» розум, кмітливість, сміливість… Недаремно адмірал Чорноморського флоту сказав про Кобзу: «У нього вчитись треба, як діяти рішуче і точно». А мічман, під командою якого служив боцман, не раз повторював: «А ти, Кобзо, політик». Це звучало як визнання його здібностей.

Коли ж мічман дорікнув Кобзі, що він «хитрий, як справжній хахол», боцман із гонором відповів: «Я — українець, пане мічмане, позаяк хахлів уже немає. Є наш уряд — Центральна Рада, що завтра матиме флот».

Кобза мав палке серце та світлу голову. Тому й не піддався на войовничу демагогію більшовиків. Кобза відчував: як не він їх, то вони — його. Тому й передбачливо склав списки противників Центральної Ради, маючи на меті або списати їх на берег, або знищити. Напевно, Кобза усвідомлював козацьку істину, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом. Знав він також, що противник не має статі. Тому й знищив, як казали моряки, більшовицьку лахудру Оксану — саме з її наказу у трюмі було розстріляно трьох моряків-українців, які виступали за передачу Чорноморської ескадри Центральній Раді. Цей список більшовицька амазонка хотіла була продовжити. Та не довелося.

Як виглядає з твору «Загибель ескадри», Кобза очолив протибільшовицьку боротьбу на кораблях Чорноморського флоту.

Задля України він готовий був співпрацювати і з чортом: так, у боротьбі проти більшовицького ревкому Кобза сміливо використовував російських офіцерів-монархістів, переконуючи їх, що для перемоги над більшовицькою заразою необхідно підняти жовто-блакитні прапори на кораблях. Адже тоді підпорядкування рядових моряків адміралові буде беззаперечним, бо ж більшість матросів — українські селяни, які підтримують Центральну Раду.

Навіть із писань яничара Корнійчука видно, що Кобза-Келеберда мав розкішний сніп рідкісних якостей, а головне, розумів неминучість боротьби за свободу рідного краю і мав бажання взяти участь у ньому не у якості пасивної жертви, а войовника, котрий сприймає війну як народну творчість, як можливість вирватися з російської тюрми народів і побудувати Українську державу.

Про що ще можна довідатися зі сторінок твору Олександра Корнійчука? Зі слів письменника, Кобза навчався у семінарії. Брав участь в аматорському гуртку, який ставив п’єси українських класиків. Співав і любив слухати спів («Така вже наша нація співуча»). Мав звучний, «палубний» голос. Виступав за Самостійну Україну. Був рішучим. Мав амбіцію стати лейтенантом…

Покинувши службу на флоті, Панас Келеберда повернувся у рідне село. Привіз із собою дружину Пашу, родом з Одеси. Відомо, що вона була грамотною, бо допомагала селянам писати скарги чи листи. Сім’я Охтанася та й односельці поважали її.

Зараз точно не відомо, коли Панас створив свій перший відділ одчайдухів. Швидше за все, це сталося під час протигетьманського повстання — наприкінці 1918 року. На той час Директорія, яка закликала до повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, перебувала у союзницьких стосунках із більшовиками. Келеберда якийсь час виступав під совєтськими гаслами, що були популярними серед селянства, навіть прихильного до Центральної Ради.

А коли після повалення Української Держави більшовики повернули зброю проти своїх союзників по антигетьманській коаліції, то збаламучені класовою пропагандою козаки Келеберди арештували вереміївських представників Директорії. Дізнавшись, що серед затриманих є його товариші дитинства, Келеберда пішов до волосної холодної, щоб переконати їх перейти у свій загін.

Під час розмови в холодній один із в’язнів заявив, що на його бік не пристане, а, навпаки, перейде він, Охтанась, на їхній бік, бо він є сином не Василя Келеберди, а Панича Дмитра, більшість родичів якого підтримує УНР.[82]

Це стало повною несподіванкою для Охтанася. Збентежений, він метнувся до свого дядька Степана і почав допитуватися, чий же він все-таки син. Тоді дядько й розповів про родинну таємницю… Ще більше збурений, Охтанась кинувся до Дмитра Келеберди. Будучи в тяжкому нервовому потрясінні, отаман арештував рідного батька. Врешті-решт, добившись у нього визнання себе як сина, відпустив його із холодної.[83] Звільнив Панас й інших заарештованих, а загін «червоних партизанів» розпустив і розпочав формування нового, козацького, загону.[84]

У той день Панас Келеберда остаточно став на тернистий шлях Визвольної боротьби українського народу. Він узявся творити Вереміївську козацьку сотню, яку, за старожитньою традицією, підпорядкував колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше — Холодноярській організації,[85] на прапорі якої було лаконічно — і без театральної патетики — сформульовано кредо українця-козака: «Воля або смерть».