Розділ «Вояцькі біографії»

— А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!

Зала так і завмерла. Ми вийшли, скочили на коней і, поки «товаріщі» схаменулися, були вже за Олександрівкою».[70]

За свідченням повстанця Марченка, навесні 1920 року отаман Богдан міг зібрати «чоловік сімдесят-вісімдесят на конях і чоловік із двісті на тачанках і підводах із добрими кіньми». Марченко казав, що Богдан «пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають, не візьме». Про осотянців та їхніх сусідів Марченко говорив так: «Самі села у нас — як вітер подме… Як допечуть добре «товаріщі», то всі підуть. У кого рушниці нема, з косою або зі штилем піде, але як загориться, так і згасне… Дядьки у нас важкі — його на два-три дні від жінки та господарства не відтягнеш. Але як розлютується — з косою на панцирник попреться».[71]

У Старій Осоті, що розкинулося на горбах і в ярах вздовж річки Осотянки, Богдан жив на кутку Поселянівка,[72] у старій хаті над ставом. А у Новій Осоті народився отаман Денис Гупало. Та він ще до «германської» війни переїхав у Новомиколаївку. Зрозуміло, що Стара Осота насамперед пов’язана з іменем Богдана — він тут народився, тут отаманував, тут і загинув. Трагедія сталася невдовзі після весілля. Ніби відчував Богдан, гучно відзначаючи своє одруження, що це чи не остання радісна подія його особистого життя.

Земляк отамана К. В. Федоренко розповідав, що Богдан у своєму селі «нікого не боявся». Яка б військова частина не прийшла до Старої Осоти, «він на тачанці по селі їздить, наче свій. Його і красні не трогали». 8 квітня 1920 року в село прийшли будьонівці, «а він поперед них на тачанці як пролетить, аж курява піднялася, а вони запитали людей, хто це їде. Кажуть: «Богдан». А вони за ним на конях. Та на містку шаблями і порубали».[73]

«Як убили Богдана красні, то не дали і й поховать його, — розповідала землячка отамана Оляна Ялисеївна Чернявська. — Викинули скалічене тіло коло ставу, і собаки тиждень кишки його тягали по селу. Так розказували мені моя мати, Лапай Одарка, 1875 року народження».[74]

А К. Федоренко стверджував, що отамана поховали «біля дороги навпроти економії в Олександрівці. Там довго дерев’яний хрест стояв, а потім десь дівся».[75]

Яків Якович Вітер зі Старої Осоти стверджував, що Богдана поховали край дороги, при в’їзді на Поселянівку. «Довго стояв хрест, — згадував він, — і не стало його, як будували після війни дитячий санаторій».[76]

К. Федоренко вважав, що Богдан загинув «по-дурному». Напевно, так і було. Але якби Богдан був розсудливим, то ніколи б не став отаманом. Адже для здорового глузду «божевіллям» є виходити на прю з московською ордою. А Богдан зі жменькою хоробрих став на шляху дикої навали. І тому залишився в пам’яті народу.

5. Охтанась Келеберда, отаман Вереміївської козацької сотні

Однією з тем української літературної класики була тема нещасливого кохання між дівчиною та хлопцем різних верств.

Чи не в усіх випадках класики української літератури ставали на бік закоханих і недоброзичливо змальовували багатих батьків, які погорджували біднішою родиною. Відтак і читач співчував закоханим та бажав успішної розв’язки роману.

Чи правильні настанови українських класиків?

У минулі часи поняття «багатій» було чи не синонімом слів «родовитий», «шляхетський». І «погорда багачів» була не стільки демонстрацією зневаги, скільки засобом збереження шляхетських родів, що й лягали в основу еліти нації, яка тільки животворить, будує бастіони існуючої чи закладає підмурівок майбутньої держави.

Панас (Охтанась) Келеберда народився в лютому 1888 року в с. Вереміївка Золотоніського повіту Полтавської губернії. Він вважався сином Василя Артемовича Келеберди і Федосії (Хтодоськи) Григорівни, в дівоцтві теж Келеберди.

Але справжнім його батьком був Дмитро Васильович Келеберда, по-вуличному Панич (походив із заможної родини, казали, дворян, та швидше за все — з козацького старшинського роду). Оскільки батьки Дмитра не захотіли мати невістку з біднішої від них сім’ї, то вінчання Дмитра і Федосії в останню мить зірвалось. І Хтодоська стала покриткою.[77]

Її взяв за дружину Василь Келеберда, дальній родич Дмитра Панича. Василь хворів на епілепсію, і за нього жодна вереміївська дівчина не хотіла виходити заміж. А може, батьки забороняли.

Федосія була гарною жінкою — як вродою, так і характером. Стосунки в неї з чоловіком склалися дуже добрі — як-не-як восьмеро дітей народила йому. Подружжя жило у Вереміївці на кутку Погорілому, у місцевості, яка називалася Приліпка. Тут, над Дніпром, біля пристані Івана Богуна, і народився майбутній отаман.[78]

Щодо родового прізвища. В його основі — два тюркських слова: «калі» (брудне, нечисте) і «берда» (зброя). Отже, «калі берда» дослівно означає «брудний (чорний) зброєносець». Оці «чорні зброєносці», найнижчі за станом у кримських татар, були передовими загонами у кримськотатарської орди. Під час наступу вони не мали права відступати: саме їм належало першими гинути в бою, бувало, що і — в разі відступу — їх знищували свої ж. Так що хоробрість для них була засобом виживання…

Етимологічний словник української мови фіксує два вислови: Келебердянський шлях, пов’язаний із назвою села Келеберда, що нині в Кременчуцькому районі Полтавської області, та келебердянська верста, що у первісному значенні означало «високий верстовий стовп на шляху». Згодом ідіома «келебердянська верста» означала «високу людину».