Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

1283а умовами договору 422 р. Візантія зобов'язувалася вносити Персії платню за охорону Кавказьких проходів, тому їхня вимога не була незвичайною. На початку V ст. і Візантії, і Персії з півночі загрожували анти ("гуни"), тому захист Кавказьких проходів вони вважали своєю спільною справою, чому у той час Візантія і погодилась на такі умови. Але в другій половині V ст. внаслідок внутрішніх чвар антська держава ослабла, серйозної загрози з її боку Візантія вже не бачила, а малочисельні тюркські північно-кавказькі племена не могли завдати їй значної шкоди, навіть аби вони прорвалися через Кавказ, тому в допомозі Персії захищати гірські проходи було відмовлено.

129Унни, про яких тут іде мова, ніяк не можуть бути гунами-скіфами, про яких писав Пріск раніше, і це випливає саме із згадки про данину. Ніякої данини "гуни"-скіфи-анти персам не платили, вони були не з тих, що дають, а з тих, що беруть. Зважаючи нате, що данина була накладена дуже давно, приходимо до висновку, що її змушені були платити персам північно-кавказькі кочові племена, яких ще Діонісій Перієгет називав уннами. Отже^нни-кидарити були хозароподібними тюрками (можливо, з домішкою північно-кавказьких аланів), з якими Аттило свого часу вів вперту боротьбу, щоб їх підкорити.

130Це видається дивним: сильний противник замість війни пропонує мирну торгівлю, а "культурні" римляни відмовляють йому в цьому. Насправді дивного мало. Римляни не проти торгівлі, вони проти рівноправної торгівлі. Торгівля, особливо з варварами, була важливим джерелом збагачення римлян та греків. Аби римські та слов'янські купці зустрічалися на Істрі, то ціни на товари визначав би попит та пропозиція. Це римлян не влаштовувало. Вони багато споживали й мало пропонували товарів, а розплачувались срібними монетами - денаріями, внаслідок чого у черняхівців накопичилися мільйони, а то й десятки мільйонів монет. Торгівля римлян мала пасивний характер, не лише з черняхівцями, а з усіма країнами, що відзначали сучасники, зокрема, Пліній Старший [13, с.242].

Інша справа, коли римські купці приїздили безпосередньо до черняхівського населення. Воно не знало ні справжньої вартости свого товару, ні.ціни римських монет, тому його легко було обдурювати. Збіжжя було багато й воно йшло за дуже низькою ціною. "Несквівалентність торгівлі римлян підкреслена в творах сучасників — Ювенала і Плінія. Останній писав, що ціни на товари, які привозились в імперію, підвищувались в сотні разів через витрати на транспортування, митні податки, а також заради збагачення купців.[13, с.244]. '

Але такий виріб, як хліб, не міг продаватися по ціні, в сотні разів вищій від його реальної вартости. Навпаки, відомо, що завізне зерно знижувало ціну печеного хліба у Римі. Отже, вартість збіжжя в сотні разів у Римі зростала тому, що воно купувалося за ціною, в сотні разів нижчою від його реальної вартости. Всі римські та візантійські уряди докладали великих зусиль, щоб зберегти ту нерівноправну торгівлю, яка покращувала платіжний баланс імперій. ""Варварам" римляни збували денарії по ціні, набагато вищий від справжньої їхньої вартости; отож, і масштаб цін був зовсім інший... Але черняхівські племена самі срібло не добували і про його справжню вартість не мали й найменшого уявлення" [13, с.256]. Вимога ж рівноправної торгівлі була постійною турботою як правителів Черняхівської держави, так і князів Руси-України, що неодноразово відзначалося в їхніх договорах з римлянами та візантійцями. Про договір, що містив торгову статтю, ми знаємо з першого уривку Пріска: "ярмарки повинні бути рівноправними та безпечними для римлян та уннів". Договір нав'язали "скіфи", і аби до того торгівля була рівноправною та безпечною, то вони б цього не згадували.

Вже перший договір Князя Олега з греками 907 р. містив статті, які зобов'язували греків сприяти руським купцям в їхніх справах у Візантії: "А якщо прийдуть купці, хай беруть місячину [провіант] на шість місяців: і хліб, і вино, і м'яса, і риби, і овочів. І нехай дадуть їм митися, скільки вони хотять. [Вода в посушливому Константинополі мала велику вартість, а купання в лазні для греків було великою насолодою і навіть засобом лікування — примітка Л.Махновця]. А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у цезаря вашого на .дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси, і [все], скільки треба" [20, с.18].

Римляни та греки лише тоді погоджувались на рівноправну торгівлю, коли їх боляче били. А тисячі ліврів золота, які Аттило, а перед тим його предки, вимагали як данину від римлян, були лише незначною компенсацією за пограбування їхніми купцями черняхівського населення.

Якщо римо-грецькі купці дурили та грабували незалежне від імперії населення, то з підлеглими їм народами вони й зовсім не панькались. Ось приклад. Підступно обманувши та поневоливши маленький народ лазів, вони з ним "торгували" у спосіб, про який повідомляє грецький історик і сучасник тих подій (540 р.): "Провіант, який у них [греків] виявився зайвим, вони змушували лазів проти їхньої волі купувати, з того ж, що Лазіка виробляє саме корисне в їхніх очах, вони змушують нас [лазів] продавати, хоча цей продаж лише на словах, бо і в тому і в іншому випадку ціна визначається рішенням тих, на чиєму боці сила" [24, ВП, 11,15.24]. До речі, так само імперіалістичні ("демократичні") країни "торгують" зі слабкими по сьогоднішній день, викачуючи за безцінь з них сировину і підсовуючи залежані товари. Хто ж опирається такому безчинству, до тих застосовується політика меча та кинджала, підкріплена авіаносцями та ракетами. Різниця, звичайно, є: в часи Прокопія це називалося тиранією, а тепер — демократією.

131В.Латишев та Г.Дестуніс дають різний коментар до імені сина Аттила Денгізиха. В Латишев — нейтральний, обережний: "Також Оіпігіс, син Аттила, що царював після його смерти над невеликою частиною племен, які були підвладні його батькові". Г.Дестуніс — досить категоричний, хоча немов би і не від свого імені: "Ті, що тримаються татарського походження гунів, пояснювали ім'я Денгізих татарським словом денгіз — море; а ті, що виводять їх від фінів, мадярським Іепуеззез — родючість".

Не більше, і не менше: нам хочуть сказати, що гуни, до яких їздили римські посольства, жили в поселеннях (а керівна верхівка — в хоромах), споживали пшоно, пили медовуху та пиво і таке інше — або татари, або фіно-угорці (близькі до монголів племена), в будь-якому випадку - кочовики, що прийшли з Азії, бо, мовляв, й ім'я одного з їхніх керівників відповідне. І хоч це знаходиться в кричущому протиріччі з тими фактами, що їх навів Пріск, третього не допускається.

Багато готських вождів мали слов'янські імена, про це писав і Йордан у Тетиці". Найвідоміший з них Ерманаріх-Ярмонаріх-Ярослав рекс, тобто, король Ярослав. Але від того готів ніхто не вважає за слов'ян.

Не виключено, що у той час людині давали подвійне ім'я — своє, племінне та інше, що відображало або його звички, або одне з імен сусіднього племені, з яким дане плем'я було у дружніх стосунках, коли ватажки племен родичалися й для закріплення зв'язків одружували з сусідськими дітьми своїх синів та доньок. І хоч Аттило кількома війнами силою підкорив тюрків-кочовиків, на початку скіфо-готських війн вони були союзниками [5, роз.7].

Взагалі-то питання походження та ототожнення імен "варварів" досить складне. Щоб надалі не теоретизувати безплідне, наведу один, добре знайомий приклад із майже сучасної історії. Відома москвинська імператриця Катерина-сучка була зовсім не Катериною, її справжнє ім'я Софія Фредеріка Августа, принцеса Ангальт-Цербська [21, с.64]. Але при одруженні з наступником престолу Петром III оте складне німецьке ім'я було замінене на Катерину Олексіївну, а її вихрестили у православ'я, щоб у всьому вона була схожа на своїх "подданих" москвинів. І ніхто не вважає москвинів германцями лише тому, що понад ЗО років їхньою імператрицею була німкеня.

Повернемось до Пріска і заглянемо в уривок (9.27). Там чорним по білому написано, що Еллак, старший син Аттила, 448 р. був поставлений ним на чолі тюркського племені акацирів. Якщо Софію Фредеріку Августу, принцесу Ангальт-Цербську, переназвали Катериною Олексіївною, бо вона стала на чолі московитів, то чому сину Аттила не могли дати друге, пристойне для тюрків ім'я Денгізих? Може бути й таке, що син Аттила подружив чи якимось способом породичався з впливовим кочівником й для зміцнення цієї дружби прибрав собі друге ім'я. Можуть бути інші варіанти, але з того, що син Аттила мав справді тюркське ім'я Денгізих (воно співзвучне з ім'ям Чінгіз - море, океан) зовсім не випливає, що рід Аттила належав до татарів, так само як і рід Катерини Олексіївни не належав до москвинів.

Та й взагалі, починаючи від Катерини-сучки, чистокровної німкені, московські царі, постійно одружуючись з німецькими принцесами, по крови були германцями, а не москвинами. Так, останній цар Микола II доводився двоюрідним братом кайзеру Вільгельму (тобто, його мати була німкенею); його дружина, Олександра, також була німкенею, її справжнє ім'я — Аліса Гессен-Дармштадська. Не виключено, що через 2 тисячі років знайдуться "германологи", які на цій підставі висунуть і будуть підтримувати "концепцію", що москвини — не русифіковані фіно-угорці та татари, а германці. А як же факти, засвідчені писемними джерелами?, — запитає читач. До чого тут факти, коли є "концепція"?

1323 цієї куцої інформації можна зробити висновок про причини занепаду держави антів в середині V ст. Серед синів Аттила не знайшлося сильної особи, за вдачею хоч трохи близькою до свого батька. Вони були "сіренькими", а імперія — великою. Вони поділили її між собою, до того ж деякі інші племінні вожді та вождики хотіли звільнитися від влади роду Аттила, а то й спробувати щастя самому стати на чолі об'єднання племен. От і почалися "домашні війни". Цим скористалися інші, чужорідні слов'янам, племена: гепіди, готи, припонтійські кочовики тощо, й звільнилися від слов'ян.

У першій половині X ст., користуючись, очевидно, більш ранніми джерелами або переказами, арабський вчений та мандрівник аль-Масуді писав про державу слов'ян ("Сакаліба") Валінану. Вчені сходяться на тому, що це була держава волинян. Народ цей був "серед слов'янських племен найчистішої крови", тобто,, це були справжні слов'яни, а не слов'янізовані племена. Зважаючи на те, що за часів Руси про цю державу не було й згадки, та й Літопис Руський, який писався через двісті років після повідомлення аль-Масуді, про неї не згадує, бо до того часу перекази вже загубилися в глибині століть, приходимо до висновку, що держава Валінану була дуже давно. Найімовірніше ототожнити її з державою "гунів". "Потім настала незгода між їхніми народами; заслабла їхня організація й окремі народи [племена] стали самі по собі; кожен нарід покликав короля над собою відповідно до числа їх племен..." [11, с.88].

Розпаду імперії антів сприяли також суперечки між племенами за землі внаслідок перенаселення, про що я писав раніше [5, розділ 5].

Ситуація, що створилася після смерти Аттила, дуже нагадує міжусобні князівські війни часів Руси в ХІ-ХІІІ ст.ст., боротьбу полковників за гетьманство після смерти Б. Хмельницького, внаслідок чого Русь-Україна була начисто сплюндрована й втратила так важко здобуту незалежність. Та й у наш час кожен політв'язень комуністичних концтаборів, який міг написати посередню статтю, вважав, що лише він може бути Президентом незалежної Руси-України, розбивав єдність українців й створював свою "партію". Це цілком влаштовувало як комуністів, коли вони ще були при владі, так і сучасний державний кримінал, який, щоб відтягти голоси від своїх серйозних політичних суперників, щедро фінансує створення "об'єднавчих рухів", "зелені покоління", різноманітні "християнські" партії тощо, і навіть "об'єднавчий патріархат". Ось що говорив В. Івашко, заступник Генерального секретаря М.Горбачова, на засіданні Політбюро комуністів у Москві ще 22 березня 1990 р.: "Я думаю, що найближчим часом в Україні буде ціла купа партій або так званих партій... Ми за те, щоб у нас їх було якнайбільше".

Не навчившись підкорятися, не здатен будеш і керувати. У своєму божевільному потягу до влади один з так званих "націонал-демократів", спритний демагог, "пішов в опозицію", коли треба було будувати державу, розвалив Рух і зробив більше шкоди для нашого національного визволення, ніж всі комуністи, разом взяті. Тепер його ім'ям називають вулиці, очевидно, скоро почнуть ставити пам'ятники. Впізнаю тебе, український народе, що гучно відзначаєш свої поразки і байдужий до своїх перемог, святкуєш день на честь підступної юдейки Естер, відзначаєш поразку під Кругами, похорони Т.Шевченка, але не святкуєш день народження свого Генія!