Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть. Походження та дії гунів.

113І римляни, і вандали були християнами (вандали - аріанами), але це не допомогло їм домовитись між собою. Треба згадати, як легко християни-римляни домовлялись з язичником ("поганином") Аттилом. Це свідчить, що внутрішня культура наших предків (не писана, але народна, традиційна, що складалася тисячоліттями) була дуже високою і визначалася не лицемірною немов би любов'ю до ближнього, а справжнім гуманізмом та пошануванням людських цінностей. Нагадаю також, що після Каталаунської битви скіфи підійшли до беззахисного Риму, але не взяли його, а мирно відійшли, обмежившись викупом.

Не лише вандали чи готи, але й "цивілізовані" латиняни та греки були значно жорстокішими за "гунів". Прикладів можна знайти багато, мені ж найбільше запам'ятався один, коли в X ст. Візантійський імператор Василь Македонянин ("болгаробійця"), захопивши Болгарію, масово вирізав болгар, чинив вбивства заради вбивства, і цим уподобився до аварського (тюрського, стфавді азійського й кочового) хакана, який на початку VII ст. послав з військом свого сина з наказом винищити антів. Такі дії "гунів" немислимі, тому й не засвідчені тогочасними письменниками, окрім загальних вигуків типу "ах, гуни, які вони жорстокі!", але це відноситься до емоцій, а не фактів. Ми ж можемо пишатися своїми предками антами-скіфами-"гунами", які, на відміну від тогочасних римлян, візантійців, германців чи кочових азійських орд, не опускалися до рівня "бий лежачого" і демонстрували свою перевагу у відкритому бою, а не над мирним населенням.

114Лази, чани — корінне населення південно-східного узбережжя Чорного моря і частково річки Чорох, етнографічне близькі до грузинів. У часи Пріска Колхідою називали землю, яка в середні віки називалася Лазікою, а в наш час — Мінгрелією.

115Із тексту не зрозуміло, чому римське військо повернуло назад. На мою думку, пояснення дає нижче наведений уривок, який приписується Пріску, а наводиться Свідою і проливає світло на причини невдачі римського походу у Колхіду: "Лази викопали ями і встромили в них списи, закрили їх очеретяними плотами та гілками з дерева, які не мали міцної основи і провалювались під вагою. Потім вони зробили над ними насипи, заорали землю з обох боків і засіяли її пшеницею. [Заманувши частину війська у ці пастки], решту римлян вони змусили тікати" [2, с.267].

116Говаз чи Гобаз — цар лазів, що правив країною разом зі своїм сином. ГДестуніс, посилаючись на літературу, пише, що справжнє його ім'я мусить вимовлятися як Губадзе.

117Кидарітами — "тобто носіями східного головного убору, що називався "кібаріс" або "пілос", пор. зі скіфами "в гостроверхих шапках" перських написів, ВДИ, 1947, №1, стор.279" — зауваження В.Латишева.

Можливо, гостроверхі шапки і справді східного походження, але гостроверхі шоломи носили також воїни Руси, очевидно, і вояки наших предків антів-"скіфів". В рукопашному бою такий убір захищав голову від удару меча зверху. В кінці Першої світової війни царський уряд виготував велику кількість гостроверхих шапок для своїх вояків (щоб вони виглядали, як руські богатирі), які потім на складах захопили жидо-більшовики і вдягли на голови червоноармійців ("будьонівки").

118Ніякого старовинного звичаю, щоб правителем була одна особа, не було, і бути не могло, та й не справа римлян установлювати звичаї в незалежній країні. В III та IV століттях часто у римлян батько та син, або брати, були співправителями. Можливо, їхньому прикладу наслідували Говаз та його син. Насправді вимога римлян була сміхотворною зачіпкою й переслідувала дві мети: мати привід втрутитися у справи незалежної, але малої та слабкої країни та по можливости пересварити співправителів, щоб легше було загарбати чужу землю.

119Тут, очевидно, описка, бо Галатією у той час називали провінцію у центрі Малої Азії. Зважаючи на те, що мова йде про західних римлян, а далі — про Іберію (Іспанію), звідки римляни хотіли переправитись в Лівію (Африку), то під Галатією у цьому уривку треба розуміти частину Галії.

120Думки дослідників як стосовно часу подій, так і діючих осіб, зазначених у цьому уривку, розходяться. Одні, зокрема і ГДестуніс, вважають, що подія відбувалася приблизно 461 р., а Валамер (або Баламер) був ватажком остготів, які напали на римські провінції. Інші дослідники, зокрема ВЛатишев, вважають, що подія відноситься до значно ранішого часу, а згадане в уривку скіфське ім'я має бути співставлено з ім'ям ватажка гунів Валамбера (Баламбера), який 376 р. підкорив частину готських племен, про що повідомляє Йордан [3,130]. Але

тоді на римські землі напали анти.

Обидві гіпотези мають право на існування, бо готи були переважно грабіжницькими племенами, що в пошуках поживи гасали по всій Європі; але згідно повідомлень Йордане та Марцелліна Коміта [3, ком.485,486] "гуни" з'явилися в Паннонії 377 р., отже не на багато пізніше цього часу могли відбутися згадані в уривку події. Щоб то не було, чи готом, чи "скіфом" був Валамер, але його ім'я є слов'янським.

121Зауваження Г.Дестуніса: "Але Гезеріх, говорить Іоан Антіохійський, причиною війни оголошував не намір посадити на західний престол Оліврія, а невидачу йому, Гезеріху, майна Валентініана та Аеція, яке він вимагав: перше для Євдокії, дружини свого сина, а друге на тій підставі, що у нього жив син Аеція Гауденцій".

122У той час ці ближче невідомі племена знаходились десь на теренах Північного Кавказу, до.того проживали в районі Південного Уралу. Увійшли до складу племен пізніше створеного хозарського каганату.

123Савіри (сабіри) — від назви цього фіно-угорського племені, очевидно, походить і назва північної частини Азії — Сибір. Спочатку знаходились на схід від Уралу, після вигнання їх аварами — в північно-кавказьських степах, про що повідомляє Прокопій Кесарійський [24, ВП, II, 29.15].

124Авари (в давньоруських літописах — обри) — племена фіно-угорського походження, спочатку знаходились на теренах між Уралом та Алтаєм. Після послаблення держави антів-черняхівців просунулись через південно-українські степи до Мадярщини, де створили державу-каганат. У своєму русі на захід захопили, очевидно, частину племен савірів. Як і всі споріднені їм племена, знаходились на низькому рівні культурного розвитку й були дуже жорстокими. У VII ст. підкорили частину слов'ян, у VIII ст. були розбиті франками, а у IX — своїми одноплемінниками мадярами й асимільованими ними та сусідніми народами. "І єсть приказка в Руси й до сьогодні: "Погинули вони, як обри", — бо нема їхнього ні племені, ні потомства", пише Літопис Руський [20, с.7].

125У Г.Дестуніса в 111 коментарі, а у В.Латишева в тексті в уривку під числом ЗО далі є вставка, яка невідомо кому належить, але деякими закордонними фахівцями включається у тексти Пріска: "І залишили вони свою країну внаслідок туманів, що піднімалися від розливу океану і появи великої кількости грифів: поширилась чутка, що грифи до того часу не зникнуть, поки не пожруть весь рід людський. Авари, яких гнали такі нещастя, напали на своїх сусідів, які не в змозі були витримати їхньої навали і переселилися в інші країни". Цей напівфантастичний уривок не несе особливої інформації, але дає уявлення про рівень знань та мислення людей 1,5 тис. років тому.

І26У коментарі до цього повідомлення Г.Дестуніс зазначає, що відображені тут переговори між візантійським та перським урядами є лише незначним епізодом вікової боротьби, що проходила між цими державами у питаннях віри. Згідно опису Василя Великого, вогнепоклонники магусеї відвертались від жертовних тварин, немов від якоїсь скверни, але вживали м'ясо тварин, забитих іншими, здійснювали незаконні шлюби і у великій кількости населяли Кападокію (провінція Візантії, знаходилась на сході Малоазійського півострова). Про їхні шлюби з доньками та матерями свідчить Євсевій.

Але ми достовірно знаємо, що у питаннях віри так звані язичники були значно терпимішими, ніж християни, і нам невідомі факти, щоб вони спалювали живцем, розпинали на хресті чи знищували яким-небудь іншим способом людей лише тому, що ті були іншої віри, як це робили юдеї та християни. Якщо римляни у перших століттях і переслідували християн, то не за віру, а за їхні дії, пов'язані з підривом основ римського суспільства. З іншовірами-юдеями римляни співпрацювали — проти християн. Християни ж, коли їхня віра стала державною, систематично, часто силою, нав'язували її "язичникам", а щоб виправдати насильство, різними способами їх дискредитували. А тому свідоцтву Євсевія дозвольте не повірити.

127Юроіпаах — фортеця, яка в різних джерелах мала різні назви. Нижче, в 35 уривку - Уроісах; деякі автори називають її Віріпарах або Вірапарах (барах — будинок, стоянка; вірам — пустеля, руїни, — стверджує Нібур).