Розділ «РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ»

За чотири ночі всю зброю і майно розвезено по селах і роздано селянам «на всякий випадок». В останню ніч варта зробила симуляцію грабунку: поломила двері, порозкидала останки майна і т. п. В ту ж ніч зникли всі, не виключаючи й Павловського; зникла й ціла комендантська сотня, знищивши канцелярію комендантури.

Ранком я зчинив тривогу — телеграфував до Києва, до всіх, хто мав хоч яке-небудь відношення до «розграбованого майна». Побіг і до німців. Обер-лейтенант зразу думав, що я збожеволів. Тільки згодом переконався про правдивість моїх слів. Застукотів телеграф до Умані та Києва. Мене попросили почекати, а коло дверей поставили варту. Прийшлося чекати з п'ять годин. Нарешті мені подякували й попросили не виїжджати з міста, навіть запропонували дати підпис.

Слідство переводив пан Кирієнко, помічник губерніального коменданта Київщини. Працював він зо всієї сили більше тижня, але винних не знайшов — вони «розграбували» і розбіглися. Місцева чорна сотня відверто говорила, що тут не без моєї участи, але доказів не було. Відносини з обер-лейтенантом залишилися в мене як найкращі.

Та сумління моє не було спокійне. Робилося все на власну руку. Вказівок од яких-небудь національних центрів, чи авторитетних осіб не було. Центральна Рада зникла, не сказавши ні слова народові, як він має реагувати на події. Сумління говорило, що не можна помиритися з фактом насильства, хоч би там на Україні стояло не п'ятсот тисяч німців, але в десятеро більше. Боротьба кров'ю, навіть при невдачі, на майбутнє являється позитивним чинником: творить легенду, підносить віру в справу серед загалу, пориває нових людей до боротьби.

Час минав. Минали й обставини. Мого обер-лейтенанта з його «компанією» перевели до Умані, а до Звенигородки прибув цілий полк німців. Ще за кілька днів по вулицях Звенигородки швендялися російські офіцери «карательного отряда».

Застогнала Звенигородщина. Те, чого не зміг учинити Муравйов, робилося іменем українського гетьмана. Селян катували і мордували, шомполували, насилували дівчат і молодиць; грабували всіх, кого бачили. Селяни тяглися з останніх сил, виплачуючи контрибуції. Під час такої екзекуції я нагодився в своє рідне село. Треба було зусилля волі, щоб не вбити коменданта відділу, який нахабно запевняв мене:

— Ето нє люді, а скот. Чем больше їх мучіш, тєм больше оні тебя уважают і даже любят. Єй Богу, інтересниє опити бивают.

Контрибуції брано з тих, в кого було що взяти. Тому терпів заможніший елємент; якраз він не дуже вороже ставився до гетьманської ідеї.

Але те, що робили карателі, просто компроментувало і гетьмана і саму ідею української державності. Селяни різних волостей та сіл заходили до мене й говорили:

— Що робити? Не витримаємо; дуже вже знущаються. Ліпше загинути, аніж терпіти. Порадьте, що робити. Всі провідники поховалися, або поарештовані; мусите нами кермувати. Скажіть тільки, з якого боку почати, а решту ми й самі зробимо.

Всю силу вживав я, щоб не дати спровокувати свій рідний повіт. Заклинав, чим можна, не підіймати повстання. Вказував, що за карателями стоять німці. Малював їм наслідки: руїну, нещастя, пролив крови, якими загрожує передчасний неорганізований виступ. Але даремною була моя красномовність! Там, де на карту поставлені: життя, честь, ідея, там, де клекотять пристрасті, бажаючи помсти за незаслужені обиди й кари, там не поможуть слова, там потрібно приймати рішення не вагаючись. Холодною сталю блищали очі поважних, старих господарів; страшну рішучість видно було. То була рішучість розпачі бути зарізаним, або зарізати свого ворога. І здавалося мені, що селяни мовчки запитували:

— А чи не зрадив ти ідеї, за яку ми разом боролися?.

Я рішився прийняти на себе керму рухом. Віддав категоричний наказ терпіти й чекати, поки я повернуся з Києва. На другий день я був уже в столиці. Зайшов до П., до М., до самостійників у «Батьківщину». Ніхто не взяв на себе сміливості дати відповідь, як поступити, що саме тепер треба робити, щоб не пошкодити загальній справі. М. говорив, що взагалі не варто кров проливати в боротьбі; П. цікавився, чи дуже різатимуть селяни панів та жидів. Самостійники дали цілу купу своєї літератури. Кермуючого центру не було; не було й окремих людей, які узяли б на себе відповідальність за той, чи інший напрямок роботи. Повертатися ні з чим не можна було. Переночувавши в Києві, я пішов до гетьманського палацу.

На диво швидко мене запросили на послухання. Я виклав свою справу П. для докладу гетьманові. За годину я вже говорив зі Скоропадським. У мене не залишилося твердого переконання, що карателі не робили з відома гетьмана, хоч П. і Скоропадський зо всієї сили обурювалися на провокаторів. При мені була написана телеграма з наказом відкликати карателів зі Звенигородщини; але при мені ж одержано телеграму-повідомлення, що карателі знищені селянами під м. Лисянкою. Більше нічого було чекати в Київі.

Вже у Хвастові зустрів я декого з адміністраторів Звенигородщини, що тільки з душами повиривалися від повстанців. По залізниці почувався нервовий настрій. На станції Цвіткове висів. Дальше потяги не йшли; зі Звенигородщиною не було зв'язку. Ніхто не знав, що там робиться. Випадково трапився знайомий кооператор, і ми вдвох поторохтіли на селянському возі до м. Шполи.

У Шполі ще була якась німецька військова частина, але загалом панували переляк і безлад.

Коли я став приторговувати собі візника жида, то величезна юрба нащадків Авраама оточила мене і з здивованням не тільки оглядала мене, але навіть пробувала доторкнутися, щоб переконатися, чи я не мара. Справді була рація дивуватися; в цілому повіті мабуть я один мав на собі старшинську уніформу, та ще й виявляв настирливе бажання їхати до Звенигородки, де вже третій день точився бій. Селяни нищили всіх, хто хоч трохи був схожий на «карателя-кадета», тобто носив старшинську уніформу.

3 властивою жидівській расі експресією, бажаючи перекричати всіх, молодий руденький жид інформував мене про ситуацію:

— Ой-йой, що тут було вчора!. Просто страх та й годі. Ранком німці вирушили на Топільну. Ой, як же вони йшли! Страх грізні були. А позад себе дві тяжолих кононади потягли. Але вже над вечір прибігли до Шполи у великому безладі; тільки одну тяжолую кононаду назад повернули, — друга, кажуть, зіпсувалася, тому вони її покинули.

Нахилившись до мого вуха жид прошепотів: