Розділ «РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ»

— Не бачив і не знаю; тільки чув. Але он там є мій кум, той власними очима бачив, — відповів дядько.

Дядьків кум зробив вражіння розумної людини. Не моргнувши оком, він розказав мені про Павловського та його начальника штабу, тобто про мене. Повстанці обступили «кума» і потакували йому. Кооператор знав кума. Був це порядний і правдивий чоловік. І сей порядний чоловік свідомо брехав, щоби не зломилася віра в перемогу серед його оточення. Він запевняв, що знає нас обох добре і не міг помилитися. Це була велична хвилина.

Я відкликав «кума» і сказав йому своє прізвище. Очі в його чудно забігали, але він оволодів собою і попросив мої папери. Я показав йому, а кооператор підтвердив.

«Кум» сказав, що він із нами проїде трохи, захопивши свого отамана.

— Рятуйте! — благали мене на хуторі «кум» з отаманом: — рятуйте справу, бо всі загинемо. Ніхто нами не кермує. покинули нас. Головний штаб у Ґудзівці, але там чортма кому працювати. Єсть тільки Шевченки та ще кілька старшин. Чекають вас. Їдьте туди і рятуйте всіх.

Яку то силу волі треба мати, щоби утримувати себе від розпачу в таких обставинах та ще й запалювати своїх родичів і сусідів вірою в перемогу. Та сила була в отсих богарчівських дядьків: «отамана» і «кума».

Смерком я під'їхав до Ґудзівки на селянському возі. За двадцять хвилин прийшли до мене брати Шевченки, родом з Кирилівки. 3 ними прибуло ще кілька старшин.

Ананія Шевченка я знав давно — був у свій час тарасівським курінним у Вільному Козацтві. Ананій ватажок юрби. Сміливий демагог, особисто хоробрий, він умів використовувати інстинкти юрби; але не мав належної освіти і не відзначався високою моральністю.

Балачку я вів з Левком Шевченком, який стояв на чолі руху. 3 ним я бачився вдруге. Левко був молодшим сином дуже бідних батьків. Завдяки надзвичайній енергії йому вдалося одержати освіту. Тепер він мав ранг сотника авіації. Левко не вродився вождем; мав занадто лагідну натуру і шляхетне серце; здібний принести себе в жертву, але примусити інших було не в його натурі. То була людина, про чесність якої в мене не залишилося ні крихітки сумніву. Була ніч. Штабною роботою кермував поручник К. За годину балачки Левко Шевченко поінформував мене про хід, подій і як сталося, що він опинився на чолі повстання.

По виїзді моєму до Києва карателі перебралися до м. Лисянки, де й зачали свою роботу. Помагав їм син бувшого члена Третьої Державної Думи, місцевий старшина К. Його батько ще в час перебування в Державній Думі обманув своїх земляків і за зібрані в них гроші для купівлі землі купив собі маєток у місцевого пана. Можна собі уявити, як ненавиділи родину К. селяни!

Карателі лютували, як ніде. Селяни не витримали і напали на «кадетів». Більшість перебито а решта втекла до Звениґородки. Родину К. знищили.

Бій під Лисянкою був сірником, кинутим у порох. Блискавкою облетіла вістка цілий повіт, що вийшов наказ бити «росіян-кадетів». На другий день німці вирушили втихомирювати Лисянку. Та дійшли тільки до хлипнівського лісу. Кругом палало повстання. В один день майже у всьому повіті знищено агентів влади. Зараз же організовувалася народна влада.

Німці скупчилися в Звенигородці та в Шполі. Вони рішили не нападати на повстанців, поки не прийде допомога з Умані та Києва. Тимчасом останки карателів, що заховалися в Звенигородці, зробили випад на с. Озірну (2 версти од Звенигородки). Озіряни розбили карателів і пригналися слідом в саме місто. Вмішалися німці. Обидві сторони мали втрати. Селяни примушені були виступити з міста.

— Німці боронять кадетів! — ось клич, що пригнав під Звенигородку селян повіту. Без ніякого наказу з всіх сіл перло озброєне населення до Звенигородки і залягало в лави. Коменданти самі виходили з юрби і на швидку творилися сотні, куріні, полки. Кирилівці (с. Кирилівка) в рішучій формі запропонували Левкові Шевченкові прийняти команду над ними. Всі один одному переказували, що піднялася вся Україна, що всім повстанням командує М. Шинкар, а на Звенигородщині Павловський та я[7]. Левко Шевченко не міг орієнтуватися в ситуації й рішив ділити долю з народом. В нього не було переконання, що повстання має загальний характер, але не було й противного. За відсутністю загального командування під Звенигородкою він мусів прийняти на себе ролю старшого команданта.

В селян був страшенний підйом. Під Звенигородкою зібралося близько п'ятнадцяти тисяч озброєного люду; при потребі можна було викликати ще два рази по стільки; була артилерія. Кожне село уявляло собою озброєний табір. Жінки варили їжу у великих казанах коло церков; вони ж несли всю господарчу, санітарну і навіть зв'язкову службу. Мужчини озброїлися, чим можна.

Звенигородку боронив полк німців (піхота) і недобитки карателів з двісті чоловіка. Вся повітова адміністрація теж билася. Карателі, поліція, адміністрація — все те об'єднували селяни під одною назвою «кадетів». Їм, при захопленню селянами міста, не можна було рахувати на життя, — дуже вже залили сала за шкуру селянам.

В день мого приїзду німецька команда висилала делегацію з пропозицією випустити їх з міста до Умані. Повстанці погодилися з умовою, що будуть видані всі «кадети» і що німці не втручатимуться до внутрішніх справ України. Німці не погодилися і бій продовжувався. Самими забитими втрати з обох боків рахувалися сотнями. Левко Шевченко надіявся, що через два-три дні німці не витримають і капітулюють.

Я з'ясував йому загальну ситуацію так, як вона мені тоді уявлялася. Те, що повстання піднялося тільки на Звенигородщині, страшно вразило Левка. Але гірше його денервувала відсутність якої б то не було позиції в провідних українських кіл; це доводило його майже до божевілля. Відчувалося, що занадто великий тягар упав на сього високого, стрункого старшину з добрими чесними очима, тягар, якого він не бажав і до якого не готовився.

Довго ходили ми мовчки здовж стежки. Обидва майже незнайомі один одному, думали тяжку думу. Не хотілося перебивати. Нарешті він зупинився і заговорив:

— Вам нічого мішатися в цю справу. Поки що не маємо права втягати до повстання хоч одну людину, яка потім може бути потрібна до пізнішої боротьби. Я тепер не маю віри в успіх; можливо, що вона прийде згодом. Завтра поведу рішучу атаку на місто; його необхідно захопити. Перемога під Звенигородкою може підняти населення сусідніх повітів; а там побачимо, що буде. Хоч би одна особа приїхала сюди, яка користується авторитетом по всій Україні. Вам можу передати тільки головну команду в повіті, коли це необхідне для справи. В іншому випадку відношення ваше до повстання не повинно бути виявлене. Не маємо рації ризикувати дарма головами. Ну, а тепер допоможете мені виробити план завтрашньої атаки.