Розділ «РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ»

— Не погодилися тоді (на передодні), то тепер мусите погодитись. Тепер ви наші полонені й нема чого довго теревені розводити. Будемо поступати з вами по закону так, як ви з нашими поступаєте в Німеччині; будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати. Досить даром хліб наш марнувати, — так формулювали свої вимоги дядьки.

Перед німцями було два шляхи, або загинути всім до одного в нерівній боротьбі, або віддатися на ласку переможців. І німці вибрали друге. Вони віддали свою долю в руки селян, яких так недавно помагали катувати. «Русскіе офіцери» ніколи не посміли б наблизитися до Звенигородщини, коли б за ними не стала велика німецька армія, дужа своєю дисципліною та любов'ю до батьківщини, озброєна останніми винаходами військової техніки.

Німці вже не боронили карателів. Останні згинули від селянських куль. До людей, котрі не боролися за хоч би яку ідею, які дбали виключно про свої вузько-еґоїстичні інтереси, які катували не тому, що катувати було неминуче потрібно, а так собі «для опита», як говорять, з любови до штуки, не могло знайтися жалю.

У вечері я переїхав до міста, де весь час перебувала моя родина. По умові з Левком Шевченком не мав я виявляти свого відношення до руху. Тепер авторитет Левка Шевченка піднявся на таку височінь, що можна було сміливо обійтися без «участи» Павловського та моєї.

Я не виходив з хати. На другий день по захопленню Звенигородки по головній вулиці вели полонених на села «сапати буряки».

Попереду йшли сорок і один старшина, а з ними щось більше тисячі «камрадів». Ескортою командував дід Нечитайло (колишній член Другої Державної Думи з волосних писарів); на плечах в його була рушниця, при боці шабля. Дід увійшов у свою роллю і галасував на німців.

— Ногу, німчура! Ногу! Знай нашу повстанську команду. Ногу! Раз. два. три! Раз. два три! два три!.

І німці виконували «повстанську команду». Декотрі усміхалися, декотрі червоніли, та більшість йшла зовсім спокійно.

До Звенигородки дійшли вісти про повстання в сусідніх повітах. Повстанчий штаб випустив заклик до всіх повстанців організувати центр усього руху, а поки що присилати зв'язки і виконувати розпорядження штабу.

Минали дні. Зв'язки з сусідніх повітів не приходили. Левко Шевченко робив проби вислати допомогові загони на Уманщину і Таращанщину, але запізнився. Перший запал повстанців потах. Очевидячки всім було відомо, що повстання не має загального характеру, що Звенигородщина виступила одинокою. Кількість активних борців, що залишилися в розпорядженню Левка Шевченка, не сягала й до чотирьох тисяч. Решта, позбувшись безпосередньої небезпеки, розійшлася сапати буряки в купі з полоненими німцями. Бракувало старшин для командних посад.

Тим часом німецька команда стягла значні сили. Вони перехопили всі шляхи і розпочали концентричний наступ на місто. Свій рух пристосували так, щоб атакувати місто вдосвіта. Левко Шевченко прислав до мене штабового старшину порадитися.

Боротися зі значно переважаючими силами німців, коли виявилося, що до звенигородців не пристав ніхто, щоб обороняти ні для чого зараз не потрібне місто, не було рації. Могло бути два рішення: а) негайно перейти до наступу і прорватися в якому-небудь напрямку, по чім запровадити партизантку; і б) як тільки смеркне, зараз же розбитися на дрібні загони, перебратися вночі лісами через німецький перстінь, а потім розійтися до дому, приховавши зброю до кращого часу. Таку думку передав я Левкові Шевченкові, але він журився ще й моєю долею; що буде зі мною, коли прийдуть німці, ніхто не міг сказати. Не виключений був прихід нового загону «русскіх офіцеров», а ті вже не «для опита» могли помститися на мені за мою попередню роботу. Як не як, не одному штабові була відома моя роля. У Левка Шевченка був свій план, з котрим я погодився.

Через годину старшини штабу прийшли до мого помешкання, заарештували мене і провели під ескортою по головній вулиці до штабу. Населення Звенигородки власними очима бачило цю комедію. І мабуть не одна жаліслива бабуся помолилася за упокой моєї грішної душі.

В штабі зробили «допит». Робилося це в присутності полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що «ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад».

Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.

Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перейнявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвищої шляхетності, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторитетом не допустив знищення полонених. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівняння «вини» Шевченка з поведінкою київських «центрів», «вождів», «авторитетів» — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позицію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівняння моєї ролі з ролею Левка Шевченка.

Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріальні засоби і документи були. Але він твердо уперся на своєму. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.

Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.

Тимчасово комендантом міста був призначений мій знайомий обер- лейтенант, якого я в свій час підвів з «грабунком зброї». Те, що я був заарештований повстанцями і «мало не наклав головою», як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з обер-лейтенантом, оборонило мене перед «русскімі офіцерами», котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.

Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю «Брістоль» пан Ґрановський.