Розділ «РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ»

— Йдемо кацапів бить. Йдем допомагати Центральній Раді творити наше життя.

3 колоною дійшов я до будинку педагогічного музею. Тут спинився.

Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:

— Слава!! Слава Центральній Раді!

Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, понад якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величного будинку на марш невідомих героїв.

Це були полуботківці, тобто український полк імені гетьмана Павла Полуботка. Швидко всі державні установи і цитаделя на Печерську були заняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали.

Не зважаючи на висловлене в декларації рішення «неухильно боротися», ні Генеральний Секретаріат, ні Генеральний Військовий Комітет не швидко зібралися: хто знав, чи не повернуть своїх багнетів повсталі війська проти угодовців, як ворогів батьківщини? Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться дальші події. Тільки переконавшись, що повстання звернене виключно проти росіян, почали збиратися генеральні секретарі і члени Генерального Військового Комітету. Ще перед тим на Великій Володимирській улиці з'явився полк імені Богдана Хмельницького. Збиралися і члени Центральної Ради до будинку педагогічного музею. У всіх повна безпорадність. Ніхто не знає, що починати.

Тим часом Полуботківці, підтримуючи зразковий лад у місті, заховувалися пасивно. Видно вони не чекали такого несподіваного успіху.

3 Петербурга одержано по телеграфу наказ силою зліквідувати повстання. Цей наказ надіслано командуючому київським округом і Українському Генеральному Військовому Комітетові. У росіян не було надійних військ у Києві. Але їм став на допомогу Український Генеральний Військовий Комітет. Полк Богдана Хмельницького одержав наказ від вищої української інституції рушити проти полуботківців. Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку проти полуботківців. Неохоче виконували богданівці наказ, але виконували — співчуття було на стороні відважних полуботківців. Разом з богданівцями рушили й росіяни.

Побачивши наступаючих росіян, полуботківці почали відстрілюватись. Росіяни теж стріляли, але продовжувати наступ не рішилися. Впало кілька ранених. Перед полуботківцями з'явилися лави козаків Богданівського полку. Одночасно полуботківцям послано наказ від Українського Генерального Військового Комітету, щоби вони залишили місто і відійшли до своїх казарм.

Перед заходом сонця залишали полуботківці місто. Так само, як і ранком, йшли вони грізно, врочисто. Вони виконали наказ вищої української влади. А слідом за відійшовшою колоною росіяни чіпляли знову трикольорові прапори на державних установах.

На вимогу петербурзького уряду Український Генеральний Військовий Комітет видав наказ полуботківцям, щоб вони склали зброю і вирушили на фронт. Полуботківці по хитаннях виконали і цей наказ.

Про незадоволення угодовою політикою Центральної Ради в частинах київської залоги велика більшість членів Ради не була своєчасно поінформована. Тільки по ліквідації виступу довідалися ми, що полуботківці вимагали від президії Ради припинити угодову політику. Президія Ради нібито й погоджувалася з полуботківцями, але продовжувала переговори про угоду. Полуботківці рішили, що своїм рішучим виступом вони нададуть рішучості і Центральній Раді. Та сподіванки завели — Рада стала не по стороні повстанців. Цілком можливо, що коли б всі члени Ради, а власне найбільше радикальні, були своєчасно поінформовані про настрої полуботківців, то останні не залишилися би без політичного проводу в день виступу. На жаль дійсно революційна частина членів Ради взнала про виступ тільки 5-го липня.

Самий виступ полуботківців викликав значний відгук на периферії. До Києва «на допомогу» рушило Вільне Козацтво; до того ж готовилися й українські вояки. Швидка ліквідація виступу припинила і рух «на допомогу».

Одвертий і рішучий виступ полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же є першим масовим протестом проти угодової політики українського політичного центру. Той відгук, що викликав він по Україні, вказував, що наші революційні маси не бояться ні «самочинності», ні «безправства». Українська кров полуботківців, яка зачервоніла на Печерську, пролилася за ідею самостійної української держави. Та кров указувала шлях, який виведе нас із безправства.

Українська демократія, що гуртувалася в Центральній Раді, не звернула уваги на пересторогу. Серед широких українських мас росло незадоволення угодовою політикою. Психологічні нитки, що в'язали в одно ціле український народ, потрохи натягаються, хоч і не рвуться ще. А соціалістичні політики Ради звернули всю свою увагу на Петербург.

Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було творити. Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити — наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі — спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом не погані, але не було архітекторів- творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав; умовини змінялися не на нашу користь; дорогоцінний матеріал псувався.

Були люди, що вже тоді прозріли нашу внутрішню трагедію, їх було не багато. Вони не могли значно впливати на розвиток подій. Проти світлих одиниць стояла ціла темна сила нашого ката — Росії, яка охоче підтримувала угодовців. Останні мали ще авторитет у масах, бо «українцями стали не з березня місяця». Угодовці дорого платили Росії за тимчасову підтримку і платили інтересами цілої нації. Досить пригадати, що декількох полуботківців посадили росіяни в льохи київської цитаделі, де вони й просиділи аж до осені 1917 року. Про тих полуботківців не дуже клопоталася Центральна Рада і їм нічого не залишалося, хіба що крізь мури і грати посилати молитви до Господа, щоб він «розсудив» їх як колись благав гетьман Павло Полуботок.

Звенигородський кіш Вільного Козацтва

Звенигородщина не належала до тих повітів, де б можна було надіятися на удержання «єдіного фронту». Всі маєтки великі й середні належали пп. Браніцким, Шуваловим, Урусовим, Лєрхе, Енґельгартам, Вранґелям і т. д. 3 діда-прадіда, з покоління в покоління серед місцевого населення передавалося, звідкіля взялися сі пани. До революції місцева влада знаходилася в їх руках. При першій же чутці про переворот всі вони зникли з обрію.