Розділ «РЕВОЛЮЦІЙНА СТИХІЯ»

Голос бренів рішуче. Почувалася воля людини, що рішилася на жертву.

До ранку штаб переїхав в с. Озірну, звідкіля було видно всі околиці міста. А ранком заторохтіли кулемети; атака розпочалася. За короткий час передмістя були в наших руках. Німці завзято боронилися; так уміють оборонятися тільки вони. Маючи в десятеро переважаючого кількістю ворога, вони не відступали без бою ні одного кроку, ні одного будинку. Німці мали велику перевагу в техніці та організації. Вулиці засипалися кулями та гранатами; доходило й до багнетів.

Але селяни перли й перли. Помалу, але вперто посовувалися вперед. Ходило про час; наспіє допомога — все пропало, не наспіє — наша візьме.

Замотаний у свій брезентовий плащ, сидів я на озірянській дзвінниці й слідкував у бінокль за боєм. Час од часу до мене вилазив Левко Шевченко.

Після півдня виявилося, що всього міста не вдасться захопити до вечора. А завтра могла наспіти допомога з Умані, чи з Києва. Дід Шаповал таки «розніс» німців під Шполою і Цвіткове захопив. 3 того боку не загрожувала несподіванка. Вся увага наша звернена була на Умань.

Дійсно швидко надійшло повідомлення, що з Тального наближається німецький загін невідомої сили. В той бік на зустріч ми вислали чотири сотні під командою енергійного і здібного старшини Хведота. За якусь годину з боку Тального почулася рушнична і кулеметна стрілянина. Ми догадалися, що то Б. зчепився з німцями. Але ми не знали, яка була сила ворога, не знали, чи була надія на перемогу.

Стрілянина тривала всього хвилин пять і зразу замовкла. Сталося щось незрозуміле. Ми знали Б., що він швидше згине, а не зійде з шляху та й людей він умів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку. Ніяк не вірилося, щоб так швидко німці зліквідували наші найліпші сотні (там були Кирилівці й Гусаківці).

І ми не помилилися. Вже на захопленому в німців коні пригнався посланець з повідомленням од Б., про блискучий успіх.

Німців йшло всього один курінь з батареєю гармат. Наші зробили засідку коло Гусакова і за п'ять хвилин усе скінчили. Захопили до полону більше трьохсот німців при трьох старшинах, цілу батарею гармат з великою кількістю амуніції.

— Зараз буду обстрілювати ремісничу школу, — закінчував своє повідомлення Б.

Німці в Звенигородці знали про допомогу з Умані; вони чекали її щохвилини. Тому не зважаючи на великі втрати, вони держалися. Обсадили невелику частину міста з трьома найвищими будинками: горілчаним складом, комерційною школою і ремісничою школою. Цілий боронений німцями район мав форму приплесканого трикутника з зазначеними будинками на кожному розі. Маючи значні запаси амуніції, вони могли триматися досить довго. Не зважаючи на те, що повстанці лізли з всіх боків, кожний раз їх відбивали з великими втратами.

Спершу ми надіялися на перемогу ще сьогодні. Б. почав обстріл. Німці відгадали, що стріляє їх батерія і щоб показати район, де вони ще трималися, виставили свої національні прапори на куткових будинках. А Б. цілив якраз по прапорах.

Перемога під Гусаковом швидко стала відомою всім повстанцям. Настрій піднявся. Дано наказ захопити один з куткових будинків (горілчаний склад) і таким способом поставити в дуже трудне тактичне становище німців.

Шевченко хвилювався. Він говорив, що коли повстанці візьмуть штурмом німецький район, то не буде сили зупинити їх, щоб не перебили захоплених оборонців; так озвіріли люди від довгої боротьби за місто.

Атака на горілчаний склад була піддержана бомбометами і мінометами. В той же час Б. уперто бив по ремісничій школі.

По завзятім штурмі повстанці таки захопили горілчаний склад. Дивно, що, не зважаючи на все, вони не перебили полонених німців, а припровадили їх до штабу.

Перелякані «камради» не знали, що з ними буде. До них вийшов Шевченко і, звернувшись на добрій німецькій мові, підбадьорив їх, гарантуючи від обид і смерти. «Камради», дуже здивовані, що їх ніхто не ріже, а ще більше, що поміж повстанцями є люди, які так добре говорять по німецьки, кивали головами, усміхалися.

В ту хвилину на мурах ремісничої школи показався білий прапор; ще за хвилину і такий же прапор повівав над комерційною школою. Зупинився клекіт гармат і цокотання кулеметів. Полонені нижче похилили голови. А в місті і коло міста розлягалося радісне «слава» переможців.

До повстанчого штабу прибула делегація. Вона мала уповноваження від солдатської ради. 3 інформацій виявилося, що німці, побачивши своє безнадійне становище, зорганізували свою раду, яка взяла на себе переговори з повстанцями. Здається, то був перший «совдеп» у великій німецькій армії.

Умови для німців були тяжкі. Коли в попередніх переговорах від німців вимагалося тільки невтручання в українські справи, то тепер справа виглядала зовсім інакше. Дядьки почували себе переможцями; були свідомі, що німці не прийняли попередніх умовин і тому вина за жертви, понесені в останній день, була на них; дядьки були свідомі, що німецька команда не додержала договору і почала втручатися до справ, які до неї не належали. Отож і засвоїли собі відповідний тон.