РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

Відтак можна уявити 1920 рік як карту України, на якій «море миру» (нехай десь нестійкого, а то й умовного), розливаючись дедалі більше поглинало «острови і острівці війни». Йдеться, звісно, про ті терени, які раніше іменувалися Підросійською (Наддніпрянською) Україною. Західні території — Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя відійшли до Польщі; Північна Буковина, Хотинщина, Придунайські землі, українські райони Бессарабії були окуповані Румунією; Закарпаття опинилося у складі Чехословаччини. Це було результатом Першої світової війни, латентним джерелом визрівання неминучих конфліктів у наступному. Однак на кінець 1920 р. світ, Європа настільки втомилися від війни, що жага миру переважила будь-які інші настрої й тенденції. То ж навіть з очевидними історичними несправедливостями, такими як насильне, жорстоке шматування українського організму доводилося рахуватися як з данністю моменту, відкладати розв'язання гострих проблем до інших, сприятливіших часів.

В сучасній історіографії поширена точка зору, яка може дещо дисонувати з вищевикладеними міркуваннями. Її представники вважають, що 1920 рік не був останнім роком Української революції, що боротьба (повстанські виступи, Другий зимовий рейд тощо) продовжувалася, тривав активний спротив радянському режиму, який кваліфікується окупаційним.

Однак об'єктивна оцінка ситуації все ж незаперечно свідчить — домінантними, визначальними для суспільства України стали невоєнні процеси, а перспектив зміни влади, принесеної революційними потрясіннями, суті запроваджуваних порядків, які дедалі зміцнювалися, не існувало.

Звісно, найбільше в тому були переконані комуністи. А маси вони привертали на свій бік не лише словами — абстрактною агітаційно-пропагандистською роботою, ідеологічними зусиллями, а конкретними справами, реальними кроками у закріплені основ нового, мирного, значить — з ознаками наростаючої стабільності життя. Тому паралельно з бойовими діями достатньо оперативно здійснювалися перетворення, спрямовані на реалізацію комуністичної програми, ідеалів, про які більшою або меншою мірою (іноді навіть через контраргументи супротивників) знало занурене в революційний вир суспільство. У такий спосіб ще до повсюдного завершення боротьби за владу широкий загал мав змогу на першому практичному досвіді переконуватись у реальній політиці більшовицької партії, її змісті і смислі.

І все ж далеко не всі проблеми, навіть найнагальніші, вдавалося вирішувати відразу, до багатьох з них доводилося підходити поволі, обережно, зважаючи саме на непросту загалом ситуацію. Так, маючи на меті повсюдне і повноцінне відновлення влади рад, далеко не скрізь виявлялися можливості для формування цих органів. Хоча вибори в них розпочалися ще навесні, тривалий час не відмовлялися від функціонування ревкомів — надзвичайних органів, які формувалися в міру вивільнення Червоною армією територій, населених пунктів від супротивників. Тому ще й на кінець року ревкоми продовжували діяти в 7 губернських, 46 повітових центрах, у 1009 волостях і 9248 селах. Ради ж на той же момент функціонували в 5 губернських, 51 повітовому центрі, 922 волостях та 6280 селах[873].

Водночас, навряд чи можна в усьому погодитися з точкою зору, що перевага ревкомам перед радами надавалася свідомо, зважаючи на те, що перші призначалися, а другі за своєю природою мали обиратися[874]. Комуністична партія непогано розуміла перевагу демократично сформованих органів над надзвичайними, бачила шлях зміцнення диктатури пролетаріату у повсюдному відновленні діяльності рад[875]. Тому ще в процесі розгрому військ А. Денікіна, а саме 2 січня 1920 р. було ухвалено постанову Ради робітничої й селянської оборони «Про скасування губернських і повітових Революційних Комітетів». В документі прямо говорилося: «В силу зміни обстановки, яка виключає необхідність мати на місцях органи влади, які діють паралельно (Революційні Комітети; Виконавчі Комітети і Військові Комісаріати), скасувати всі губернські й повітові Революційні Комітети, за винятком тих тільки но звільнених від неприятеля місць, де ще не засновані нормальні (підкреслено мною. — В. С.) урядові органи»[876].

Отже, вважаючи «нормальними» управлінськими органами зовсім не ревкоми, а ради, уже 15 лютого ВЦВК РСФРР оприлюднив положення «Про Сільські Ради»[877]. Поява документа, звісно, була логічною, оскільки передбачала допомогти у формуванні «нормальних» органів влади у «глибинці», де відповідного досвіду в умовах громадянської війни накопичити просто не вдалося. Декрет значний обсягом і детально регламентує (в ньому аж 69 параграфів), всі права, обов'язки, функції сільських рад.

В документі з абсолютною чіткістю визначалося:

«§ 1. Сільська Рада є вищим органом влади в межах його ведення і в кордонах місцевості, яка ним обслуговується.

§ 2. Всі постанови Сільської Ради обов'язкові до виконання для всього населення даної місцевості»[878].

На додаток буквально через три дні вийшло й положення ВЦВК «Про Повітові Виконавчі Комітети»[879].

Відтак інструкції були вичерпними, й на місцях їх намагалися втілювати в життя. Однак збереження по суті напіввоєнного стану в багатьох місцевостях не дозволяло оперативно здійснювати бажані, необхідні плани.

Варто зазначити, що і в діяльності відновлених рад не відразу вдавалося впроваджувати демократичні начала. Часто переважну кількість справ, особливо невідкладних, гострих, важливих вирішували президії виконкомів, так звані «трійки», або «п'ятірки», які по-суті мало чим відрізнялися від ревкомів[880].

Послідовно проводився партійний принцип формування влади. За зразок слугував Всеукрревком — три більшовики й по одному боротьбисту та борьбисту: так же формувалися й губернські та повітові ревкоми. У губернських виконкомах рад близько 70 % становили комуністи[881].

Що ж до інших партій, вони не лише не допускалися до влади: до них застосовувалися репресивні акції, які вели до припинення їх діяльності. Так, 19 серпня 1920 р. були проведені обшуки в помешканнях Всеукраїнської конференції партії меншовиків, багатьох з них було заарештовано, відправлено до виправних таборів і за межі України[882].

В ніч на 9 вересня 1920 р. зазнав арешту весь склад делегатів партії лівих есерів — синдикалістів (створена в серпні 1920 р. на чолі з В. Арнаутовим з числа правих елементів партії борьбистів — ліва, переважаюча частина, як відомо, злилася з КП(б)У. Розпочатий 8 вересня з'їзд проголосив своїм головним завданням повалення радянської влади в Україні. Однак чекісти заарештували делегатів і всі 15 осіб були засуджені на строк «до кінця громадянської війни»[883]. Партія була оголошена «ворогом радянської влади», а діяльність заборонена[884].

Частина правих борьбистів продовжила антирадянську діяльність — переважно в сільській місцевості. Так, наприклад, було в Харківській губернії, де частина їх «перейшла на підпільну роботу та агітувала проти КП(б)У». Также було і в Кременчуці, де частина есерів-синдикалістів «перейшла у підпілля»[885]. Вони зазнали репресій з боку радянської влади, але вже не як члени партії, а як учасники загонів, що чинили опір радянській владі на місцях[886].

Звичною стала практика чекістського спостереження (з періодичними арештами) й за членами організацій правих есерів, есерів- синдикалістів, есерів-максималістів, українських есерів, українських соціал-демократів.

Жорстокість моменту, що переживався, не оминула й самої Комуністичної партії (більшовиків) України. Критерій «революційної відданості й чистоти», застосований під час проведеної чистки, привів до виключення з її числа понад третини членів[887]. Натомість для підсилення потенціалу республіканської комуністичної організації до серпня 1920 р. в Україну прибуло 958 відповідальних партпрацівників з Росії[888].

Хоча ситуація в УСРР продовжувала залишатися непростою, в деяких регіонах напруженою, курс на запровадження соціалістичних засад і стандартів виконувався послідовно. Зокрема, створювалися й розгортали діяльність такі інституції як контрольні наркомати, скажімо Народний комісаріат робітничо-селянської інспекції УСРР. Його головою з 24 травня 1920 р. було призначено М. Скрипника. А в діяльності цього досвідченого партійця значною мірою віддзеркалилися ті державотворчі зусилля, які докладалися в процесі налагодження мирного життя, в розбудові нового ладу, та атмосфера, яка дедалі ставала характерною для нових суспільних відносин.