РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

М. Скрипник виховував у підлеглих максимально відповідальне ставлення до кожного свого кроку, дії, наполегливо боровся за те, щоб НК РСІ отримував абсолютно точні, об'єктивні дані від своїх органів на місцях. Він терпляче роз'яснював, що, зокрема, губернські органи інспекції не можуть бути просто передаточними ланками від низових установ, організацій, отримані на запит дані вони повинні ретельно перевірити, проінспектувати, впевнитись у їх точності й тоді передавати «наверх». Така робота має бути систематичною, правилом[904].

Як і до того, М. Скрипник, поряд з основними, наркомівськими функціями виконував чимало інших відповідальних доручень. Зокрема, потребою пошуку варіантів співпраці між державними установами УСРР і РСФРР було зумовлено призначення його повноважним представником Наркомату РСІ Російської Федерації в Україні. 31 липня 1920 року обнародувано копію наказу по Народному Комісаріату Робітничо-Селянської Інспекції РСФРР. В документі говорилося:

«1. На підставі Постанови Всеросійського Центрального Виконавчого Комітета і Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітета про федеративне об'єднання органів РСІ УСРР і РСФРР, приймаючи до керівництва і виконання постанови ВЦВК, надрукованого в «Известиях» № 109 від 22 травня 1920 р. про екстериторіальність органів спеціальних Інспекцій, але маючи на увазі віддаленість вказаних органів на Україні від Центру і необхідність безпосереднього нагляду представника НК РСІ на місці, - затверджується на Україні повноважне представництво НК РСІ в особі Народного Комісара РСІ УСРР тов. М.О.Скрипника для організації, керівництва і скеровування всієї діяльності органів Відділів Засобів Сполучення, Зв'язку і Військово-Морського на Україні «[905].

Відділам засобів сполучення і зв'язку, а також воєнно-морському доручалося керувати своїми підлеглими, направляти кореспонденцію лише через М. Скрипника. Якщо ж виникала гостра потреба негайного зв'язку з центром, то в такому разі копії документів мали негайно повідомлятися М. Скрипнику.

Зарахування на роботу, переміщення і звільнення співробітників, накладання стягнень мало проводитись М. Скрипником у встановленому порядку.

Наділяючи М. Скрипника широкими повноваженнями, наказ водночас обмежував компетенцію НК РСІ УСРР, оскільки містив і такі пункти: «6. Всі накази, розпорядження і керівні вказівки НК РНІ РСФРР обов'язкові для всіх органів РКІ УСРР.

7. Тов. Скрипник М. О., приймаючи до негайного виконання всі розпорядження НК РСІ, зобов'язаний направляти в НК РСІ РСФРР доповіді і звіти про хід робіт спеціальних Інспекцій всіх органів РСІ УСРР не рідше одного разу на місяць»[906].

М. Скрипник оперативно створив апарат для розв'язання питань, пов'язаних з новою галуззю діяльності, налагодив досить чітку, ефективну її роботу[907].

Для його діяльної натури знайшлися й інші відповідальні ділянки роботи. 14 вересня 1920 року Миколу Олексійовича постановою РНК УСРР включили до складу комісії по розробці положення про народний суд України[908], а 1 жовтня — членом комісії по обліку і розподілу евакуйованих установ і осіб (Евакком)[909] і членом Еваккомісії Ради робітничо-селянської оборони РСФРР[910].

Природно, М. Скрипник систематично брав участь у засіданнях уряду, вів себе досить активно, як правило, неодноразово виступав при обговоренні спірних питань, домагався врахування його думки, позиції[911]. А після обрання до складу Президії ВУЦВК з літа 1920 року[912] обсяг обов'язків, напруга роботи, відповідно, ще більше зросли.

Головним же залишалась робота на посаді наркома РСІ УСРР. До речі, вона привернула до себе увагу, кваліфікувалася як взірець на нараді відповідальних працівників робітничо-селянської інспекції, що відбулася у жовтні 1920 року в Москві. Особливої відзнаки заслужила злагодженість, мобільність, результативність дій українського наркомату під час війни з Польщею, коли РСІ взяла щонайактивнішу участь в обороні республіки, зміцненні тилу, налагодженні контролю за евакуацією населення і матеріальних цінностей, за охороною військових, продовольчих та інженерних складів, шляхів і важливих промислових об'єктів.

Подібно до М. Скрипника намагалися працювати й інші наркоми. Звісно, відсутність досвіду державної роботи, навіть більш- менш усталених уяв про неї, очевидний брак професіоналізму, належної освіти в умовах творення небаченого до того суспільства, породжували й чимало недоліків, прорахунків, помилок, часом дуже прикрих, істотних, із далекосяжними наслідками, іноді навіть трагічними. Негативи часто виникали на грунті панівних тоді настроїв «революційного нетерпіння», «революційної доцільності», «червоногвардійської атаки» тощо. А невиправдана жорстокість, обмеження демократизму, натискні методи пояснювалися тяжкими воєнно- політичними обставинами, незавершеністю класової боротьби, сутність якої для будівничого соціалізму була добре відома зовсім не з книжкових абстракцій, а з перипетій власних дуже непростих доль.

Все це, як і багато інших чинників морально-психологічного плану, думається, не можна не враховувати, коли сучасні дослідники намагаються осягнути процес формування й функціонування партійно-радянської еліти (часто тут вдаються до термінів — компартійна, радянська номенклатура тоталітарного суспільства, адміністративно-командної системи тощо[913]). І зовсім незрозуміло, коли окремі, зовсім не визначальні елементи біографій, рис характеру, стилю роботи штучно вириваються, абсолютизуються, тенденційно, упереджено переносяться на комплексну оцінку всієї діяльності тієї чи іншої особистості, як це, зокрема, чинить Д. Табачник щодо М. Скрипника[914]. На жаль, крім вияву очевидної однобічності, ангажованості, в хід пускаються ще й нічим документально чи фактологічно не підтверджені категоричні, серйозні звинувачення (садизм, причетність М. Скрипника до організації вбивства «десятків тисяч» невинних людей і т. ін.). Прозорий публіцистичний розрахунок на епатаж читачів, прагнення досягти будь-якою ціною бажаний ефект на перевірку обертаються марнослів'ям, втім, мабуть, зовсім не безневинним і небезкорисливим.

Звісно, означена непроста проблема — предмет спеціальної, ґрунтовної розмови. Тут же, гадається, можна обмежитись запрошенням задуматися, ну хоча б над одним питанням: чи могло так статися, щоб люди, зіткані із суціль негативних якостей, змогли перемогти (причому, не в якийсь короткий момент, а в результаті тривалих чотирьох років щонайжорстокішої боротьби) сили, які репрезентували собою пряму протилежність — розум, інтелект, освіченість, фахо- вість, гідність, порядність, гуманність, патріотизм, вірність ідеї та інші чесноти. Звести кінці з кінцями в рамках кон'юнктурної схеми буде непросто, неможливо. А відтак відходити від наукових засад досліджень не варто, яку мету б не намагалися переслідувати їх автори.

В міру зменшення безпосередньої воєнної загрози, що знаходилося в прямій залежності від перемог Червоної армії, дедалі розширялися можливості для реалізації давніх комуністичних планів щодо переустрою всіх сфер суспільного життя, передусім — його базисних сегментів — економічної, господарської сфери. Природно, предметом особливого інтересу і турботи керівництва УСРР була промисловість.

Від відновлення її функціонування залежала доля не лише України, а й Росії, всіх радянських республік. Тому було утворено спеціальний орган — Бюро по відбудові промисловості (Промбюро), яке діяло в Україні на правах філіалу Верховної ради народного господарства РСФРР. На кінець 1920 р. воно мало 45 відділів, управлінь, главків і центрів, у віданні яких перебувало 10720 підприємств. З метою предметнішого управління об'єктами Промбюро створило трести і кущі[915].

Паралельно з вибудовою вертикальної управлінської системи почала формуватися й горизонтальна структура у вигляді раднаркомів та економічних нарад, які були покликані налагоджувати функціонування націоналізованою промисловістю, причому не лише крупними підприємствами, а й невеликими (з чисельністю 5-10 працівників на них) та оснащеними механічними двигунами.

У загальній системі заходів радянської влади в Україні вирішального значення відводилося націоналізації промисловості, яка через умови громадянської війни та інтервенцій затяглася аж до кінця 1920 р.

На той момент органами ВРНГ було взято на облік в УСРР більше 11 тис. фабрик, заводів, майстерень. На їх долю припадало 82,2 % всіх задіяних в промисловості робітників і 90,5 % механічних двигунів. Тобто, в 1920 р. в руках радянської влади знаходилися уже головні галузі промисловості, що складали державний сектор — економічну основу молодої республіки[916].

Звичайно, далеко не все вдавалося відрегулювати оперативно. Немало тут було непорозумінь, помилок, які породжувалися здебільшого відсутністю досвіду, браком управлінських кадрів тощо. Проте головною причиною все ж була гігантська розруха промислового виробництва як наслідок імперіалістичної, громадянської воєн, інтервенцій, що залишили тяжкі руйнівні рани на тілі народного господарства України, завдали її економіці величезної шкоди.