РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

Розгадавши плани петлюрівської армії (можливо, одержавши надійні розвідувальні дані), червоне командування вирішило перехопити ініціативу й завдати превентивного удару. 10 листопада воно почало власний наступ. Частини 45-ї дивізії розбили Залізну дивізію — одну з найбоєздатніших частин армії УНР. Особливо вдалою в цій операції показала себе кавалерійська бригада Г. Котовського. В бою біля Котюжан 12 листопада вона разом із 135-ю бригадою 45-ї дивізії під командуванням М. Голубенка розгромила 4-ту і 6-ту дивізії, а також завдала нищівної поразки окремій кавалерійській дивізії противника. На іншій дільниці фронту, з напрямку Могилева- Подільського успішно діяв корпус Червоних козаків під командуванням В. Примакова у взаємодії з 41-ою піхотною дивізією[861].

Не витримавши ударів 14-ї армії, українські частини змушені були почати відхід на всьому фронті. Лише за три дні (з 10 по 13 листопада) наступу радянських військ на проскурівському напрямку було взято в полон 1600 солдатів, захоплено 14 гармат, 73 кулемети та інше військове спорядження, визволено Нову Ушицю, Літин та ряд інших населених пунктів[862].

З першого ж дня боїв оголилася проблема серйозного дефіциту набоїв у підрозділах армії УНР. Вихід знаходився в спішному заміщенні піших частин кіннотниками, однак без координації дій з піхотою розраховувати на стратегічний успіх, навіть при локальних перемогах, не можна було. Швидко з'ясувалося, що й тієї кількості боєздатних кіннотників, на які розраховували керівники, також не було. А тут ще додалися неузгодженості дій командного складу, млявість загального керівництва в особі С. Петлюри. Загострився конфлікт між окремими командирами російських підрозділів, які почали діяти на власний розсуд, вийшовши з покори М. Омеляновичу-Павленку[863].

Відтак під червоноармійським натиском продовжився відхід практично всіх підрозділів української армії, хоча на деяких ділянках фронту й створювались сприятливі обставини для контратак.

Радянським частинам вдалося без особливих ускладнень зірвати похід з району Мозиря в напрямку Чорнобиля й Овруча, здійснений білогвардійським угрупуванням С. Булак-Балаховича[864].

14 листопада командуючим 14-ї армії знову було призначено І. Уборевича{19} (цю посаду він обіймав з короткою перервою з літа 1919 р.).

Відбивши контратаки петлюрівських частин на ділянках 24-ї і 60-ї дивізій, радянські війська дедалі розвивали свій наступ. 16 листопада вони визволили Кам'янець-Подільський, а 18 листопада 8-ма Червонокозача дивізія разом з частинами 60-ї дивізії вибила противника з Деражні. Частини 45-ї дивізії, в тому числі кавбригада Г. Котовського, невідступно переслідували супротивника в напрямку Проскурова, де був зосереджений основний контингент військ Директорії і рештки білогвардійських частин. Після запеклого бою радянські війська 18 листопада оволоділи Проскуровим[865].

Червоні козаки і бригада Г. Котовського продовжували наступ. В районі прикордонного міста Волочиська 21 листопада розгорнулися останні запеклі бої[866].

Переконавшись у безперспективності дальшого опору, точніше не маючи для того ні фізичних, ні моральних сил, командування військ УНР вирішило залишити землю своєї держави. М. Омелянович-Павленко так описує останню акцію українських вояків: «Біля 2-х годин 21 листопада по отриманню дозволу з боку польського командування був виданий наказ почати переправу обозів через р. Збруч. З 4-х годин почалася переправа обозів на участку між Волочиськом і Ожиговцями. Після полудня почала переправлятися піхота, а Окрема кінна дивізія і кінний Мазепинський полк на протязі дня активно забезпечували переправу, атакуючи декілька разів ворога в районі Батьківців і Куриловців. Командуючий армією (М. Омелянович-Павленко — В. С.), який ночував на с. Войтовцях, а на протязі дня був в с. Куриловцях, о 16 годині прибув на переправу у с. Ожиговці. О 17-й годині почали проходити окремі вози, і фактично переправа скінчилася»[867]. Командуючий армією УНР не знайшов ніяких слів ні захоплення, ні співчуття до тих, хто після тривалих років боротьби змушений був визнати поразку, мав рятуватись втечею на чужину. Єдине, що зауважив щодо евакуації армії М. Омелянович-Павленко, так це те, що «переправа пройшла в повнім ладі, за винятком того випадку, що під вечір у Підволочиська ворогу удалося захопити більшість обозу кінного полку Чорних Запорожців»[868].

Щодо останнього є й інші відомості: радянські війська захопили багато полонених і значні трофеї — 2 бронепотяги, 14 гармат, 120 кулеметів, три ешелони військового майна[869].

Кадровий військовий М. Омелянович-Павленко ретельно проаналізував підсумки всієї кампанії, критично оцінив дії командування армії УНР, її вояків, чесно віддав належне заслугам червоноармійців. Загалом же він прийшов до цілком обґрунтованого висновку, що іншого результату й бути не могло[870]. Адже в даному випадку, як, практично, і завжди в історії, на перший план виходив об'єктивний чинник. Він же виявився не сприятливим для прихильників УНР. «Спільні наші зусилля не привели до бажаних наслідків, — констатував генерал, — й головна частина цього зовсім не в тій чи іншій помилці вищого командування й підвладних йому чи сторонніх осіб.

Тільки вибух загального повстання по тилах червоних військ та щасливе просування Врангеля в курському напрямкові могло б сприяти поліпшенню нашого військового становища. Але цих подій нам бракувало, і через те чи зараз, чи трохи пізніше, чи гірше, чи краще, проте ми були примушені залишити наш край»[871].

В наведених словах — не лише визнання закономірності поразки ар'єргардів Української революції, а й розуміння причин перемоги супротивних сил.

В тій же праці можна знайти й точні дані щодо евакуації до Польщі військових підрозділів УНР і короткої характеристики становища, в якому вони опинилися: «На протязі 21.11. через три контрольні пункти перейшло Збруч три армії УНР: а саме 40 000 люду, з них поверх 4 000 старшини, 10 000 коней, з 3-ї російської армії — 10 000 люду, 3000 коней й Збірної козачої дивізії коло 2000 люду і коней.

Зброя, що складали наші вояки, вражала своєю різноманітністю.

Військовий округ, в який ввійшла наша армія, був вщерть переповнений польськими військами і зовсім не підготовлений на прийняття 50 000 люду.

Таке становище викликало формений голод, внаслідок чого приблизно четверта частина всього люду подалася знову за Збруч. Решта війська була переведена до таборів — Каліша, Щипйорко, Вадовиці, Ченстохова, Стрілкова»[872].

Так наприкінці 1920 р. почав оформлятися основний кістяк української політичної еміграції.

1920 рік можна вважати рубіжним у переході від війни до миру не в тому сенсі, що в якийсь момент закінчилися воєнні дії й життя вступило у якісно нову фазу — мирну. Війна з миром сусідству- вали увесь рік. В одних регіонах — більша частина Донбасу, Харківщини, Полтавщини, Чернігівщина — одна, радянська влада існувала всі дванадцять місяців, тут творився новий соціалістичний лад. В інших місцевостях — на Правобережжі, Півдні не лише продовжувався стан війни, а й часом спалахували масштабні й криваві битви, проводилися стратегічні й тактичні операції з усіма атрибутами війни.

І хоча підписання миру з Польщею настане лише у березні наступного, 1921 р., а вогнища повстанського руху ще залишатимуться в різних місцевостях України, загальна тенденція звуження, ліквідації протиборства виявлялася дедалі наочно, могутньо, переконливо. Визначальними ставали процеси поствоєнного функціонування суспільства — налагодження життя за мирними стандартами.