РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

3. Всю територію УСРР в найкоротший строк очистити від залишків бандитських банд і тим забезпечити можливість мирного будівництва»[842].

Того ж дня почалися масштабні дії Червоної армії щодо розгрому махновщини, зокрема в Мелітополі розстріляли С. Каретникова, що був перехоплений з невеликим загоном, поспішаючи на зустріч з «батьком»[843].

Однак, оточеному з усіх боків у Гуляй-Полі Н. Махнові і 300 його прибічникам дивом вдалося вирватися зі здавалось безвихідного становища — як у більшості випадків, виручила природна хитрість отамана та співчутливе ставлення частини червоноармійців, які ще буквально напередодні пліч-о-пліч, в одних військових лавах боролися з білими[844]. Не обійшлося, звісно, і без долі везіння, нерозпорядності червоних командирів.

Не вдалося одним ударом ліквідувати загони повстанців і в інших місцях. Розпорошуючись, «просочуючись» через щільні лави червоноармійців, махновці щезали з поля зору супротивника, дедалі ускладнюючи виконання останнім одержаних наказів.

2 грудня командування 4-ої армії видало наказ про оголошення Мелітопольського, Бердянського і Маріупольського повітів на осадному становищі[845]. Лише невеличкій частині Кримської групи вдалося прорватися через щільні загорожі на материк[846].

Проте і за таких умов, маючи значну перевагу у чисельності, але виявляючи млявість, нерішучість, зазнаючи дошкульних втрат, війська Червоної армії ніяк не могли впоратися з повстанцями Н. Махна. Їх загони то вибухоподібно зростали, в тому числі й за рахунок червоноармійців, що переходили на бік повстанців, то раптом зменшувалися до мінімуму.

Постійно діючою залишалася кіннота, що блискавично передислоковувалася з місця на місце, наносила «кинджальні» удари (11–12 грудня — Бердянськ, 13 грудня — Новоспасівка, Андріївка, 16 грудня — Федорівка)[847]. Піхота по суті зникла, за винятком незначної частини кулеметників, яких пересадили на тачанки. Червоні командири відзначали, що Н. Махно «на одному місці більше одного дня чи ночі не залишається, щоб не бути остаточно оточеним. В разі невдачі відходить врозсип. Як зразковий партизан, не обтяжує себе полоненими і під Андріївкою лишає нам 1200 червоноармійців (42) дивізії. Так же рішуче чинить зі своїми хвостами-обозами і в потрібну хвилину кидає цю приманку нашій кавалерії, а сам тимчасом відходить швидко й далеко»[848].

Рятуючись від переслідування, до якого залучались дедалі нові, свіжі сили червоних, невеликий загін махновської кінноти 20 грудня 1920 р. розпочав свій останній у тому році рейд південними районами (захопивши частково навіть Правобережжя), що завершився уже в середині січня 1921 року. Зазнаючи дедалі нових втрат і компенсуючи їх за рахунок повстанських сил у місцях швидкого пересування, махновці демонстрували неабияку здатність самозбереження.

М. Фрунзе, на якого покладалося першочергове завдання щодо ліквідації політичного бандитизму, вважав, що наприкінці 1920 р. махновщина залишалася єдиною серйозною організованою збройною повстанчою силою в Україні[849]. Актуальним залишалося завдання, висунуте в грудні Радою Праці й Оборони: «звільнення України від бандитизму і тим самим забезпечення в ній стійкого радянського ладу є питанням життя і смерті для Радянської України і питанням надзвичайної ваги для всієї Радянської Федерації»[850].

Останні дні 1920 р. махновці провели у безперервних, виснажливих боях, практично не маючи змоги хоч трішки відірватись від переслідувачів. Дії останніх ставали дедалі загрозливішими, нищівнішими, а відтак новий рік не віщував оптимістичної перспективи прибічникам Н. Махна, коло яких продовжувало звужуватися.

Загалом на кінець 1920 р. повстанська боротьба підупадає, хоча вона виявлятиме себе ще й у наступні роки. Однак, тенденція в силу багатьох причин (передусім репресивних заходів радянської влади, червоноармійських операцій) була очевидною. Це не завжди враховується істориками, публіцистами, які на основі здебільшого мемуарних джерел, що далеко не завжди прямо кореспондуються з документами, фактами, абсолютизують спорадичні вияви повстанської боротьби, занадто героїзують вчинки окремих її представників (як правило, це робиться на основі їх же пізніших свідчень), передають у значно здеформованому вигляді загальну картину стану республіки, політичної атмосфери в ній тощо[851].

Припинення польсько-радянської війни, мирні переговори обох сторін у Ризі нанесли серйозного удару по планах С. Петлюри, тих діячів УНР, які групувалися навколо нього. Однак до розгрому армії П. Врангеля ще залишалася певна надія на те, що наступ радянської влади можна якщо не припинити, то хоча б затримати. Після ліквідації достатньо могутнього військового угрупування білогвардійців у Криму сподівання на зміну загальної ситуації в Україні практично вичерпувалися.

Правда, з відведенням польських частин за Збруч на лінії Жмеринка-Могилів залишились формації армії УНР у складі 2 тис. багнетів, 50 гармат, близько 2,5 — 3 тис. «шабель кінноти, наполовину їздячої піхоти»[852].

Порівнюючи цей потенціал з півмільйонною Червоною армією, дислокованою в Україні, один з найкращих знавців тогочасних подій М. Омелянович-Павленко уже на початку своєї розповіді зауважує: «Ясно, що зазначені вище невеликі відділи (військові) не могли вибороти собі права лишитися під рідною стріхою. Вони могли лише поспішно згромадити навколо себе трохи козацтва та (потім) виконати той девіз, що написано мною на чолі цього розділу «На війні не можна завжди бути певним у перемозі, але можна врятувати честь, виконуючи свій обов'язок доброго вояка» (Е. Левіс)»[853].

Побіжно варто зауважити, що М. Омелянович-Павленко — командуючий Української армії в 1920 р., безперечно, мав найповнішу інформацію, найдостеменніше знав про всі її дії і найвичерпніше та найпрофесіональніше відтворив непростий епізод громадянської війни у розлогій згаданій праці[854].

Українські позиції були дещо підсилені передислокацією з підконтрольних Польщі теренів в район Підволочиська-Чорного Острова 3-ї російської армії генерала Б. Перемикіна. Щоправда, боєздатними було не більше 2,5 тис. чоловік, однак, мабуть, більше важив фактор домовленості раніше непримиренних сторін, зобов'язання російського командування підпорядкуватись українському проводу[855]. Цим же шляхом могли послідувати й інші загони колишніх білогвардійських частин, що деінде залишалися в Україні та частково в Польщі.

Проведена в регіоні перебування Української армії мобілізація також збільшила її ряди. У перших числах листопада 1920 р. на протирадянський фронт за розрахунками можна було виставити 8-12 тис. багнетів, 2–2,5 тис. шабель і до 80 гармат. Їм безпосередньо протистояло до 28 тис. багнетів, 5 тис. шабель, 5 бронепотягів червоних[856].

Кілька нарад (остання 9 листопада 1920 р.) під керівництвом Головного отамана С. Петлюри мали результатом вироблення думки про ініціювання військових дій у східному напрямку.

На 11 листопада 1920 р. об'єднані сили запланували початок наступу від Могилева-Подільського на Вінницю. Головний удар спрямовувався на станцію Жмеринка, яка була важливим стратегічним пунктом, особливо у забезпеченні перекидання військових вантажів для всього Південно-Західного фронту. Неабияку роль організатори акції відводили повстанським антирадянським елементам (за деякими оцінками в жовтні 1920 р. в Україні продовжували існувати кілька десятків загонів, у яких нараховувалось 23 тис. чоловік[857]). Їх командири отримали накази руйнувати тил, здійснювати напади на червоноармійські підрозділи тощо[858].

Однак і радянські сили готувалися до відповідальних дій[859]. Головний тягар тут падав на плечі вояків 14-ї армії (командуючий — М. Василенко) у складі 24-ї, 41-ї, 45-ї і 60-ї піхотних дивізій, кавалерійської бригади Г. Котовського. В жовтні 1920 р. було створено кінний корпус Червоного козацтва (командуючий — В. Примаков) у складі 8-ї Червонокозачої та 17-ї кавалерійської дивізій. Всі згадані частини значною мірою були укомплектовані українцями, що вже впродовж тривалого часу брали участь в громадянській війні в Україні. Приводячи війська до повної бойової готовності, бійцям роз'яснювалося, що «миру на Заході заважає Петлюра і він має бути знищений»[860].