РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

Душа, як і раніше, явно «не лежала» до білогвардійців, а червоні бачили в повстанському ватажкові непримиренного ворога, що вже пролив немало їхньої крові, зірвав низку планів. Переломити їх настрої було нелегко, якщо взагалі можливо.

Зволікаючи з остаточним рішенням Н. Махно, як і завжди, намагався уникнути однозначності, сподіваючись, що непередбачуваний розвиток подій може внести свої корективи. Однак події йшли своєю чергою, достатньо швидко і певною мірою мимоволі втягували у свій вир і тих, хто вагався, не міг зупинитися на котромусь із альтернативних рішень, не знаходячи серед них задовільного.

Відмітаючи пропозиції врангелівців про заключення угоди (вдаючись при цьому навіть до нічим не виправданих жорстокостей щодо парламентарів), Н. Махно зазнав містифікацій. Скориставшись з факту переходу в табір білих деяких підрозділів повстанців на чолі зі своїми отаманами, прибічники П. Врангеля почали ширити чутки, що вся повстанська армія пристала до них.

З іншого боку, використавши появу такої інформації, більшовики, червоне командування дедалі посилили нападки на Н. Махна. Пропаганда мала успіх, оскільки «батько» спокушався на авантюрні випади проти радянської влади, червоноармійських загонів, коли відчував можливість захоплення непоганої поживи. В одному з боїв у районі села Петровського за 30 верств від Ізюма Н. Махно був поранений в ногу. Лише через 5 днів вдалося зробити операцію і його життя залишилося поза загрозою[810]. На цей час припав і остаточний розрив з анархістами з «Набату», які не змогли «загнуздати» непокірного отамана, не спромоглися забрати в нього владу над повстанцями, змушені були рятуватися втечею від неминучої розправи. На Всеукраїнській конференції «Набату» в Харкові (3–8 вересня 1920 р.) вони заявили, що Н. Махно не вміє підкоряти особисті капризи загальній справі й перестав бути анархістом.

Дедалі розчаровувалися в «батькові» й зажиточні елементи села, що до того бачили в ньому можливого захисника від крайнощів усіх влад. Куркульству зовсім не подобалась махновська «республіка на колесах», безкінечні рейди 1920 р. Постачаючи ненаситне повстанське військо всім необхідним, куркулі тут же залишались сам на сам з продовольчими загонами, червоноармійцями, незаможниками. Останні пропагували серед населення тезу, що існування махновців у радянському тилу — додатковий стимул для агресивних планів врангелівців, що прагнуть реставрації старих порядків.

Здавалося, Н. Махно потрапляє в абсолютно безвихідне становище. «Рятівну соломинку» «батько» знаходив зрештою у пошуках шляхів примирення з радянською владою. Переборюючи фізичні муки (рана заживала погано), перебуваючи в перманентному пригніченому стані, командир повстанців з тривогою стежив за захопленням врангелівцями одного за іншим міст «Махновії» — Бердянська, Олександрівська, Синельникового. 27 вересня В. Білаш передав телеграфом начальнику особливого відділу Південного фронту В. Манцеву заяву «батька» про припинення боротьби з радянською владою і запропонував свої послуги у боротьбі проти П. Врангеля.

Без зволікань, уже 29 вересня Політбюро ЦК КП(б)У, розглянувши звернення Н. Махна, вирішило розпочати з ним переговори, а червоноармійським загонам негайно війти з ним у оперативний контакт[811]. Командувач РПА тут же видав наказ про неприпустимість будь-яких дій проти червоноармійців і просив керівництво останніх припинити воєнні акції проти повстанців. Звертаючись до останніх, «батько» роз'яснював логіку поведінки: «… Рада Революційно-повстанської армії України (махновців) прийшла до висновку, що залишаючись в даний час сторонніми глядачами, українські повстанці допомогли б поверненню царювання на Україні або історичного ворога польського пана, або знову царської влади, очолюваною німецьким бароном (П. Врангелем — В. С.). Як одне, так і інше смерті подібне для селянства України. Враховуючи вищесказане, Рада Революційно-повстанської армії України (махновців) ухвалила рішення тимчасово до розгрому зовнішніх ворогів, що натискають, і царських найманців йти у союзі пліч-о-пліч з радянською Червоною Армією»[812].

У підписаній 2 жовтня воєнно-політичній угоді між урядом УСРР (від уряду документ підписав Я. Яковлєв (Епштейн), від командування Червоної армії — командуючий Південним фронтом М. Фрунзе і члени Реввійськради Південного фронту Бела Кун і Гусєв) та РПА (документ підписали уповноважені Ради й командування РПА (махновців) В. Куриленко й Д. Попов) передбачалось «негайне звільнення і припинення переслідувань у подальшому на території Радянських республік усіх махновців і анархістів, за винятком тих, хто збройно виступає проти Радянського уряду, вільна участь у виборах Ради, право махновців і анархістів входження до таких та вільну участь у підготовці скликання чергового V Всеукраїнського з'їзду Рад, який має відбутися в грудні ц. р.»[813].

У військовому відношенні передбачалося, що «Революційно- повстанська армія махновців входить до складу Збройних сил Республіки як партизанська, в оперативному відношенні підпорядковується вищому командуванню Червоної армії, зберігає всередині себе встановлений раніше розклад, не запроваджуючи основ і засад регулярних частин Червоної армії. Революційно-повстанська армія України махновців, просуваючись по радянській території до фронту і через фронти, не приймає в свої ряди частин Червоної Армії і тих, хто дезертував з таких»[814].

Було вирішено також прирівняти у пільгах родини махновців до родин червоноармійців, забезпечивши перших відповідними документами.

Умови угоди передбачалося негайно обнародувати[815].

Вочевидь має рацію В. Голованов, коли дає наступну оцінку документу: «В історії революції, та й взагалі в історії більшовизму, це була воістину безпрецедентна угода. Після 1918 року, коли більшовики ввійшли в силу, нікому, жодній партії, жодному рухові, не вдавалося вимогти у більшовиків більше, ніж вимогли махновці. Безпрецедентною була сама форма угоди, заключеної між Повстанською армією і радянським урядом»[816].

Втім, за межами угоди залишився пункт, на який не погодився Я. Яковлєв (Епштейн). В ньому йшлося про організацію в районах дії Повстанської армії «вільних рад» — самоврядних організацій, зв'язаних з урядовими установами радянської влади договірними стосунками. Це було повернення до ідеї «вільної радянської влади» як своєрідного оазиса в більшовицькій країні.

Без сумніву тут мова може йти не лише про незгоду Я. Яковлєва (Епштейна) вирішувати питання, на які він, природно, просто не мав повноважень. Абсолютно утопічними виглядали позиції Н. Махна. Можна лише передбачити, що він знову покладався на долю: виграти час, спробувати інтегруватись у радянську політичну систему (для цього використати V з'їзд рад), нагромадити нові порції авторитету у військовиків, розширити вплив на червоноармійську масу, не зупиняючись перед перспективою переманювання на свій бік рядових бійців.

В цьому сенсі навряд чи в усьому можна погодитись з уявами про чистоту помислів Н. Махна, про які йдеться в книзі В. Голованова[817].

За цих обставин вдало зманеврував і Л. Троцький, розтиражувавши в середині жовтня по багатьох газетах статтю «Що означає перехід Махна на бік Радянської влади» (тоді ж вона вийшла і окремою брошурою).

Хоча не обійшлося без в'їдливих зауважень персонально на адресу Н. Махна, спроб применшення сили повстанців, голова Реввійськради вітав союзницькі настрої «батька», застерігшись про необхідність «дійсно чесної і надійної» поведінки. 20 жовтня 1920 р. у «Коммунисте» з'явилася стаття «Махно и Врангель», в якій говорилося, що опубліковані раніше документи про союз повстанців з врангелівцями виявилися фальшивими і ніякого союзу насправді не існувало[818].

На додаток до всього за розпорядженням Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету рад було припинено судові, адміністративні та інші переслідування махновців, анархістів, якщо вони заявили про те, що не вестимуть збройної боротьби проти радянської влади. Засуджені особи негайно звільнялися з-під арешту, повністю відновлювались в усіх громадянських правах[819].

Усе це, звісно, підняло авторитет Н. Махна в масах як реальної сили, з якою змушені були рахуватися.

Однак, у стосунках між Червоною Армією й РПА (махновців) проглядала й недовіра. Радянське командування небезпідставно побоювалось розкладницького впливу «анархо-вольниці» в своїх регулярних частинах, а «батько» прагнув зміцнитися, переманюючи до своїх угрупувань нестійкі елементи. Особливо його турбували поповнення бойового складу кулеметниками. Та цього разу вів він себе обачно, а заходи здійснював нишком. Проте командування Південного фронту не втрачало пильності, тримаючи «про всяк випадок» поблизу Гуляйполя 42-гу дивізію[820].