РОЗДІЛ V. КІНЕЦЬ РОКУ: МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ

Після успішного завершення першого етапу боїв з врангелівцями перед військами Південного фронту постало нове завдання — подолавши сильні укріплення ворога, оволодіти Кримом. Білогвардійці побудували вздовж Турецького валу три лінії дротяних загороджень і окопів.

Перед валом було вирито глибокий (до 10 м) рів шириною в 20 м. В середині валу споруджені бліндажі й обладнані артилерійські позиції з великою кількістю гармат і кулеметних гнізд. Із заходу перекопські укріплення вогнем гармат прикривав флот противника, а зі сходу знаходився Сиваш (Гниле море). Трохи на південь від Турецького валу проходила друга лінія оборони білогвардійських військ — так звані Ішунські позиції. Кримські укріплення, які являли собою досконалу систему інженерних споруд, були побудовані під керівництвом досвідчених англійських і французьких інженерів. Військові фахівці Заходу вважали ці укріплення неприступними[790].

За перекопськими укріпленнями П. Врангель на початку листопада 1920 р. зосередив 1-й і 2-й армійські корпуси, а підступи до Чонгарського півострова захищав Донський козачий корпус. Білогвардійська армія на цей час налічувала до 30 тис. чоловік піхоти і кавалерії; вона мала 200 гармат, п'ять бронепоїздів, 20 броньовиків і три танки[791]. Врангелівці сподівалися, що за міцними укріпленнями їм вдасться в тривалих оборонних боях обезкровити радянські війська, а потім, зібравши сили, знову перейти в наступ. Але цим планам не судилося здійснитися.

В ніч на 8 листопада за наказом командуючого Південним фронтом М. Фрунзе почався штурм перекопських укріплень. Форсуючи у крижаній воді Сиваш, бійці несли на собі кулемети, снаряди, тягнули гармати. Попереду наступали штурмові колони, які складалися переважно з комуністів. Їм показували шлях місцеві жителі. На ранок у запеклому бою вдалося опанувати усім Литовським півостровом.

Паралельно почався штурм Турецького валу. Кілька перших атак не принесли успіху — ураганний вогонь зупиняв червоноармійців. Але вони знову й знову піднімалися в атаку. Розриваючи колючий дріт лопатами, сокирами, прикладами гвинтівок, червоноармійці видиралися зледенілими стінами на вал, долали одна за одною всі три ланцюги укріплень, просувалися вглиб півострова[792].

11 листопада розпочався штурм Чонгарських укріплень, було зайнято ст.Ішунь[793].

Слідом за піхотними частинами в Крим у район Чонгару ввійшли бійці 1-ї Кінної армії, а в район Перекопу — 2-ї Кінної армії. Під натиском радянської кінноти врангелівці почали масовий відступ[794]. 13 листопада радянські війська зайняли Сімферополь, 15 листопада — Севастополь і Феодосію, 16 листопада — Керч, Алушту і Ялту. Того ж дня М. Фрунзе повідомив В. Леніна про остаточний розгром Врангеля і ліквідацію Південного фронту. Рештки білогвардійських військ, а також тих, хто скупчився навколо них на платформі ворожості до радянської влади, (близько 80 тис. чоловік), евакуювалися до Туреччини на іноземних кораблях та захоплених суднах Чорноморського флоту.

Свій внесок у розгром врангелівців внесли й партизани, здійснюючи з тилу напади на супротивника, перерізаючи комунікації тощо.

Ще в момент, коли визначилася перевага червоних і ставало дедалі ясним, що опір білих ось-ось буде остаточно зломлено, 11 листопада 1920 р. останнім було передано ультиматум Реввійськради Південного фронту. Ось його повний зміст:

«Головнокомандуючому всіх збройних сил Півдня Росії генералу Врангелю.

Через очевидну марність подальшого спротиву ваших військ, який загрожує лише даремним пролиттям нових потоків крові, пропоную вам негайно припинити боротьбу і наказати всім підлеглим вам військам армії і флоту скласти зброю.

У разі прийняття вищеназваної пропозиції революційна військова рада південного фронту, на підставі наданих їй Центральною Радянською владою повноважень, гарантує вам усім, хто складе зброю, повне вибачення щодо вчинків, пов'язаних з громадянською війною.

Всім, хто не бажає працювати в Радянській Росії, буде забезпечена можливість безперешкодного від'їзду закордон у разі відмови під чесне слово від будь-якої участі в подальшій боротьбі з Радянською Росією.

Відповідь по радіо очікується не пізніше 24-х годин 12 листопада за новим стилем.

Командуючий арміями південного фронту Фрунзе

Члени Ревввійськради Смілга, Владимиров, Бела Кун»[795].

Аналізуючи наведений документ, важливо звернути увагу на два моменти.

Ультиматум направлявся персонально П. Врангелю, не був зверненням «до кожного солдата, до кожного білого офіцера особисто, а не до командування Російської армії.», як це стверджує В. Голованов[796].

Укладачі Повного зібрання творів В. І. Леніна зробили до згаданого звернення примітку, буцім-то П. Врангель не відповів на пропозицію М. Фрунзе і приховав його від своїх військ[797]. Однак, у тій же примітці говориться, що звернення було здійснено «по радіо». Отже про його зміст могли дізнатися й ширші кола учасників бойових дій.

Стверджувати, що на останніх це справило серйозний психологічний вплив, в результаті призвело до відповідної зміни фронтової ситуації непросто — білі вояки здебільшого рятувалися втечею до Севастополя у розрахунку на евакуацію морем. Ті, хто опинявся в ар'єргарді, природно, відстрілювалися.