РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Хоча в місцевих партійних організаціях таке рішення не знайшло одностайної підтримки, привело подекуди, навіть, до серйозного спротиву[299], більшість ЦК наполягла таки на своєму. Останнім кроком на шляху самоліквідації партії борьбистів став IV з'їзд УПЛСР (борьбистів), який відбувся 15–18 липня 1920 р. в Харкові. На з'їзд прибули 82 делегати від парторганізацій Харківської, Катеринославської, Донецької, Полтавської, Чернігівської, Одеської, Миколаївської, а також Києва та Поділля[300].

На з'їзді з доповіддю виступив один з лідерів лівих борьбистів М. Алексеєв, який зазначив, що «довгим був шлях від партії Керенського до постановки питання про злиття з комуністами-більшо- виками». Зробивши докладний аналіз історії розвитку партії лівих есерів від дрібнобуржуазної революційності до комуністичних поглядів, він переконливо довів необхідність саме тепер ліквідувати свою партію і дружньо влитися до КП(б)У. Доповідач відзначив, що спочатку з ініціативою про злиття партії виступив ЦК партії, але незабаром цю точку зору підтримала «зустрічна комуністична течія партійних низів», і точка зору про злиття УПЛСР з КП(б)У стала тепер «загальнопартійною»[301].

Разом з тим він визнав, що незначна частина партії, переважно з правих есерів, була проти об'єднання і створила навіть своє нелегальне Організаційне бюро, чим внесла розкол в партії. Але в більшості міст — Харкові, Одесі, Миколаєві, Чернігові, Донбасі ця права частина партії не знайшла для себе ніякої підтримки. І тільки у Києві, під тиском з боку правих, була прийнята резолюція, в якій самоліквідація партії і злиття з КП(б)У оголошувалася «актом контрреволюційним»[302]. Але за наполягання ЦК партії незабаром і київська організація прийняла позицію лівих борьбистів.

Спеціальною декларацією IV з'їзд УПСР (борьбистів) заявив: «Партія борьбистів на своїй Всеукраїнській Раді, передбачаючи необхідність в інтересах Соціалістичної Революції злиття з комуністами, поставила питання про злиття перед всіма організаціями партії, і зараз, після декількох місяців внутріпартійної роботи IV з'їзд партії борьбистів перед обличчям робітників і селян, перед обличчям Революції заявляє, що настав час консолідації всіх революційних сил під прапором Комуністичної партії Більшовиків і постановляє — влитися в Комуністичну партію»[303].

Згідно постанови з'їзду, мав бути оголошений розпуск партії і перехід її членів до КП(б)У з урахуванням борьбистського стажу. Для реалізації цього рішення делегати обрали Центральне ліквідаційне бюро у складі Є. Ганенка, М. Алєксеєва, В. Зеленіна. В губерніях і повітах створювалися ліквідаційні трійки, до складу яких входило по два представника комуністів і одному представнику борьбистів. Термін переходу визначався у три тижні, але не пізніше 1 вересня 1920 р.[304].

Схема самоліквідації партії значною мірою повторювала варіант, за яким саморозпускалася УКП(б). Однак, на відміну від останньої, партійний з'їзд УПЛСР(б) не поставив крапку в питанні ліквідації партії. Противники цього зробили спробу зберегти партію, консолідуючи своїх прихильників, або відновити діяльність місцевих осередків і продовжити її існування. Обране напередодні з'їзду Центральне організаційне бюро не саморозпустилося, а навпаки, активізувало свою роботу. Осереддям, навколо якого скупчувалися всі незадоволені рішенням з'їзду, стала Київська організація, а її рупором продовжувала залишатися «Борьба».

Втім, противники об'єднання з КП(б)У не змогли досягти скільки-небудь вагомих результатів і, зазнаючи масованої ідейної критики та адміністративного тиску з боку органів радянської влади, або припинили діяльність, або влилися в лави КП(б)У[305].

Точних даних щодо кількості борьбистів, які перейшли до КП(б)У, немає. Найчастіше в історіографії наводиться цифра 7700 членів на початок 1920 р.[306]. Зустрічаються в історіографії й припущення, згідно яких чисельність партії сягала 10–11 тис.[307] Проте більш вірогідними виглядають підрахунки О. Любовець, за якими чисельність партії перед її об'єднанняма з КП(б)У не була більшою за 2–3 тисячі чоловік[308]. Сталося це, зокрема, через мобілізацію значної частини борьбистів на польський фронт, а також природного відтоку партійців через фактичну кризу в організації[309].

Процес входження до КП(б)У виявився загалом менш болісним, ніж у боротьбистів. Представники борьбистів були введені до ЦК КП(б)У — Є. Терлецький — членом, а М. Алексеєв — кандидатом у члени ЦК. На місцях відбувся аналогічний процес — колишні борьбисти поповнювали губкоми й мількоми КП(б)У[310].

Отже, в 1920 р. еволюція лівих елементів з колишнього народницького (есерівського) середовища до комуністичної платформи завершилася їх організаційним злиттям з КП(б)У і розчиненням у ній.

Подібний фінал чекав і на УКП, однак до нього дійшли не так швидко. Спочатку на перебіг подій вплинули зовнішньополітичні чинники. В умовах польсько-радянської війни між двома партіями була укладена так звана ділова згода у справі співробітництва. Підписання цієї угоди зумовлювалося, з одного боку, неможливістю «прийти до організаційного злиття» через наявність принципових програмних і тактичних розходжень, а, з другого боку — необхідністю «спільних акцій і ділового контакту в боротьбі з контрреволюцією й імперіалізмом і в соціалістичному будівництві»[311].

Порівняно з УКП(б) і УПЛСР(б), УКП була нечисленною — зразу після установчого з'їзду в січні 1920 р., за даними М. Попова, до її складу входило близько 250 чол[312]. Однак, незважаючи на малочисельність, укапісти вважали, що тільки вони по-справжньому розуміють особливості комуністичної революції в Україні, а тому виправдано претендують на роль українського комуністичного центру. Тому невдовзі після установчого з'їзду УКП подала заяву до Комінтерну з проханням прийняти її до свого складу.

Делегація від УКП (А. Річицький і М. Авдієнко) 21 травня відвідала голову ВККІ Г. Зінов'єва під час його перебування в Україні і намагалася переконати у доцільності входження УКП до Комінтерну. Однак Г. Зінов'єв відповів: згідно правил Комінтерну, в кожній країні має існувати лише одна комуністична партія і запропонував делегації викласти позицію партії щодо об'єднання з КП(б)У. Делегати завірили, що одне із своїх нагальних завдань УКП вбачає у створенні в Україні однієї комуністичної партії через об'єднання всіх комуністичних сил. При цьому вони підкреслили, що такого результату слід домагатися не шляхом простого механічного «вливання», а органічнішим засобом — взаємоподолання обома партіями ідеологічних і тактичних розходжень[313].

Отримавши по суті ухильну відповідь від Голови Виконкому Комінтерну, укапісти не поспішали прийняти пропозиції КП(б)У щодо об'єднання на умовах останньої, тим більше, що організації партії почали зростати, і на осінь їх чисельність практично подвоїлася. Характерно, що збільшився приток з більшовицького табору. Так 11 з 85 делегатів І конференції УКП (5–9 серпня 1920 р.) були вихідцями з КП(б)У, в більшості залишивши її ряди в липні 1920 р.[314]

Серед тих, хто перейшов у табір укапістів улітку 1920 р., була й група «федералістів» на чолі з Г. Лапчинським. Останній вступив до більшовицької партії ще в 1905 р., був активним учасником процесу об'єднання більшовиків у всеукраїнську організацію РСДРП — Соціал-демократія України, обирався одним із дев'яти членів крайового партійного центру — Головного Комітету соціал-демократії України. На доповідь Г. Лапчинського «Про владу і державний устрій на Україні» І Всеукраїнський з'їзд Рад (11–12 грудня 1917 р.) проголосив Україну радянською республікою. Він був обраний членом ВУЦВК і призначений головним писарем (керуючим справами) Народного Секретаріату УНР, а згодом — народним секретарем соціального забезпечення (за сумісництвом).

З березня 1918 р. — Г. Лапчинський народний секретар судових справ (юстиції), бере участь на високих посадах у радянському державному будівництві[315]. Однак наприкінці літа 1919 р. він склав із себе повноваження секретаря ВУЦВК і в умовах денікінської навали на Україну разом із П. Поповим та Я. Ландером створив у Житомирі «Організаційне бюро групи федералістів». Роз'яснюючи пізніше логіку появи групи і оформлення її ідейних засад, Г. Лапчинський писав: «…Ще влітку 1919 р. в Києві група товаришів на чолі з Петром Слиньком і Павлом Поповим, розходячись із політикою товаришів, які офіційно керували партією, мала низку приватних нарад, на яких розробляла свої погляди на українську політику РКП, піддавала її критиці й схилялася до платформи, яку в загальних рисах можна формулювати як визнання необхідності цілком самостійного українського радянського уряду, який володіє всією повнотою влади, не виключаючи галузей військової та господарської, такого ж самостійного і незалежного від РКП партійного центра і рішучої орієнтації в політиці та підборі керівного партійного апарату на «внутрішні сили країни»[316].

Серед побуджувальних мотивів, які зумовлювали народження подібних міркувань і висновків, Г. Лапчинський уважав: з одного боку — «русотяпську» політику частини КП(б)У, особливо надісланих з інших регіонів кадрів, які не здатні були враховувати українську специфіку, псували відносини з місцевим населенням, несерйозно ставилися до українських керівних партійних центрів, а з іншого — опозиційну реакцію на таке русотяпство тих місцевих партійців, які покладали відповідальність за очевидні помилки на московський керівний центр, а тому тяжіли до боротьбистів і «незалежників», як прокомуністичних сил, чия позиція детермінувалася національними чинниками. Взаємосимпатії останніх викликали нарікання й рішучі нападки з боку тих, хто на перше місце висував «за- гальноросійські» інтереси[317].

Відтак найрішучіше налаштовані «федералісти» (їх кількість не перевищувала двох десятків чоловік[318]) в момент, коли радянська влада була по суті знищена в Україні білогвардійцями, непохитно вірили в її неминуче й швидке відродження з дещо іншою партією на чолі. Вони мріяли про створення «зі здорових елементів КП(б)У», боротьбистів і укапістів нової партії — «Української комуністичної партії (більшовиків)» — з неодмінним збереженням в ній керівництва за старим більшовицьким ядром, але без організаційної спадкоємності з КП(б)У»[319].

Свої політичні висновки «федералісти» запропонували Гомельській нараді партійних працівників неокупованих областей України і представників ЦК КП(б)У:

«1. Україна… має бути суверенною радянською соціалістичною республікою, яка управлятиметься винятково своєю радянською владою, вищим органом якої є Всеукраїнський з'їзд Рад.