РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Комінтерн не встиг розглянути це питання та ухвалити якесь рішення з цього приводу до окупації України денікінською армією. З окупацією України уряд Х. Раковського та керівні структури КП(б)У виїхали до Росії. Боротьбисти та інші українські партії разом з більшовицькими осередками пішли в підпілля та організовували повстання проти білогвардійців.

Для реалізації планів вступу до Комінтерну ЦК УКП(б) утворив Закордонне бюро в складі — М. Полоза, Г. Гринька і Л. Коваліва. За дорученням ЦК вони виїхали до Москви з метою встановлення контактів із лідерами ІІІ Інтернаціоналу. Виконуючи це завдання, члени Закордонного бюро зустрічалися з багатьма діячами Комінтерну і особисто з В. Леніним. Під час цих зустрічей вони знайомили керівництво РКП(б) із становищем в Україні, намагалися довести своє розуміння форм і методів радянського будівництва. З метою поширення інформації про Україну вони підготували випуск журналу «Український комуніст», який планувалося видавати українською та російською мовами (проте вийшов лише один номер у листопаді 1919 р.).

Переговори з керівництвом Комінтерну реальних позитивних наслідків не мали. Перебуваючи ж у білогвардійському підпіллі, організації, діячі, рядові члени КП(б)У і УКП(б) входили в контакти, співдіяли, спільно боролись за революційні ідеали. Користь від того, політичний ефект були достатньо переконливими, що з новою силою диктувало потребу в закріпленні єдності дій та організації на найвищому рівні. Було ясно, що з вигнанням з території України денікінців без урядової коаліції не обійтися. Відтак у грудні 1919 р. розпочалися переговори про шляхи відновлення радянської влади та умови створення нового уряду.

Від ЦК КП(б)У переговори проводили Х. Раковський і С. Косіор, а від ЦК УКП(б) — Г. Гринько і Л. Ковалів. Останні виклали низку вимог щодо входження їхніх партійних представників до складу радянського уряду. Основними серед них були наступні — паритетне представництво в уряді більшовиків і боротьбистів; створення окремого економічного та військового центру в Україні[256]. В ході переговорів УКП(б) виступила проти включення до складу уряду борьбистів, вважаючи, що їх присутність там посилить позицію більшовиків (така думка зумовлювалася оцінкою цієї партії як неукраїнської за своєю суттю). Проте більшовики не зважили на жодну із вимог боротьбистів, запропонувавши їм у складі уряду лише одне місце.

Утім, посперечавшись і повагавшись певний час, боротьбисти 17 грудня 1919 р. пішли на підписання офіційної угоди про міжпартійне співробітництво з КП(б)У. Відповідно до угоди УКП(б) мала підтримувати політику більшовиків в Україні відповідно до Програми РКП(б). Вся робота Всеукрревкому підпорядковувалася основному завданню — військовій боротьбі з об'єднаними силами контрреволюції. Тому УКП(б) зобов'язувалася припинити всі спроби, спрямовані на створення «сепаратних військових формувань із бувших партизан»[257].

Аналогічна угода про співробітництво у Всеукрревкомі була підписана в грудні 1919 р. й між КП(б)У та ЦК УПЛСР(борьбистів). 8 січня 1920 р. на об'єднаному засіданні Київських губернських комітетів КП(б)У, УКП(б) і УПЛСР(б) був укладений договір про вступ представників цих партій до Губревкому, який, своєю чергою, зобов'язувався в своїй роботі виконувати директиви Всеукрревкому[258]. Підписавши договори про співробітництво, боротьбисти та борьбисти розраховували на реальну можливість впливу на формування урядового курсу.

Однак підписання міжпартійної угоди не могло вирішити багатьох проблем, породжених революційною добою. Більшовики прагнули до обмеження присутності членів українських радянських партій у органах влади. Так, у відповідності з «Тимчасовим положенням про організацію Радянської влади на Україні» від 22 грудня 1919 р., губернські і повітові ревкоми призначались Всеукрревкомом за згодою з губернськими комітетами КП(б)У і командуванням Червоної армії, що істотно обмежувало доступ членів українських радянських партій до ревкомів.

У відповідь боротьбисти висунули вимоги негайної зміни ревкомів радами, розраховуючи з їх допомогою забезпечити «самостійну організацію Радянської влади на Україні».

Змінили своє ставлення та тактику щодо КП(б)У і «незалежні» есдеки. Визнавши ще в липні помилковість причетності до повстанської боротьби проти радянської влади, наприкінці 1919 р. вони розпочали переговори з більшовиками щодо можливої легалізації партії та роботи її представників у радянських установах. Офіційна легалізація партії відбулася 13 січня 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б), вивчивши попередньо це питання з представниками ЦК КП(б)У та «незалежних» (Ю. Мазуренко), ухвалило визнати партію легальною і навіть виділило їй 150 тис. крб. для налагодження роботи[259].

ЦК УСДРП («незалежних») погоджувався на союз з більшовиками за умови офіційного визнання вищими органами влади радянської України і Росії незалежності Української соціалістичної республіки, дотримання цього курсу, передусім у національній і економічній політиці. Принципового значення надавалося проголошенню української мови як державної. Для створення єдиного військового фронту пропонувалося на паритетних засадах організувати союзну Реввійськраду з повноваженнями верховного командування щодо усіх діючих сил обох республік. Реввійськрада мала отримати право на встановлення загальних принципів формування армії, вироблення плану її постачання тощо. В економічній галузі передбачалося створення союзної Ради народного господарства, яка обиралася б з'їздами останньої і затверджувалася ЦВК рад України і Росії. До компетенції Союзного раднаргоспу мало б входити вироблення загального плану розвитку виробництва, координації дій республіканських раднаргоспів, керівництво зовнішньою торгівлею, фінансовою політикою, транспортом та зв'язком. Поряд з цим, незалежники наголошували на тому, що визнання незалежності республік зумовлює їхню самостійність у міжнародних відносинах[260].

Паралельно з переговорами про легалізацію керівництво партії вживало ряд заходів щодо створення на базі своїх організацій Української комуністичної партії. На їхню думку, така назва повніше відповідала суті партії, яка фактично вже давно перейшла на комуністичні позиції.

Наприкінці грудня 1919 р. у «Червоному прапорі» від імені Організаційного комітету Української комуністичної партії з'явилася відозва до всіх партійних організацій про скликання з'їзду для створення УКП. Комітетом було запропоновано для обговорення «Проект програми УКП», вироблений А. Річицьким і М. Ткаченком. Повідомлялось також, що Київська і Харківська організації «незалежних» вже оголосили себе організаціями УКП[261].

Установчий з'їзд УКП відбувся 22–25 січня 1920 р. Крім членів УСДРП(«незалежних») на з'їзді були присутні й представники правого крила боротьбистів і «федералісти» з КП(б)У, які також увійшли до складу УКП.

Від Оргкомітету УСДРП(«незалежних») з'їзд відкрив М. Авдієнко, головував А. Річицький. Почесними головами обрали М. Ткаченка, як одного з основних теоретиків партії, та В. Шахрая, як ідеолога українського націонал-комунізму. Пізніше з'ясувалося, що на час відкриття форуму їх не було вже в живих — М. Ткаченко помер від тифу, а В. Шахрай був розстріляний денікінцями на Кубані. Почесними головами були також обрані В. Ленін і голова Комінтерну Г. Зінов'єв, яким делегати надіслали вітальні телеграми[262].

Після доповідей з місць та Організаційного Комітету делегати з'їзду ухвалили розпустити всі організації УСДРП («незалежних») і встановити назву «Українська Комуністична Партія»[263]. Організаційне оформлення партії регламентувала «Резолюція по організаційному питанню», згідно якої після розпуску первинних осередків протягом одного місяця необхідно було провести перереєстрацію всіх членів, а все майно передати до УКП[264].

З'їзд розглянув також питання щодо прийняття програми партії, окреслив основні напрями партійної тактики та заслухав доповідь про поточний момент. На політичній арені України з'явилася ще одна комуністична партія.

Аналіз ухвалених з'їздом резолюцій та програми УКП свідчить, що політична доктрина новопроголошеної партії принципово не відрізнялася від її попередниці — УСДРП («незалежних»), яка фактично стояла вже на комуністичних позиціях, визнавала необхідність всесвітньої комуністичної революції, диктатури пролетаріату та влади рад. А відтак нова назва просто більше відповідала сутності партії.

У програмі зазначалося, що завданнями УКП є: «боротьба за повалення буржуазного панування і встановлення диктатури пролетаріату на всьому світі і переведення її на Україні в форму Української Соціалістичної Радянської Республіки; змагання і праця над дійсним переведенням в життя принципу пролетарської демократії на Україні, над правильною організацією рад робітничих і селянських депутатів, яка вимагає активної участі широких мас працюючих в державному будівництві, з необхідністю для цього постійного підвищення рівня культурності, організованості і свідомості мас»[265].

Щодо національно-державного статусу України УКП також залишилася на позиції своєї попередниці, висловлюючись за «незалежність і самостійність економічного й політичного порядкування Української Соціалістичної Радянської Республіки»[266]. Поряд з'явилася теза про те, що партія обстоює необхідність тісного союзу і співробітництва Української радянської республіки з іншими радянськими республіками «як в цілях оборони й наступу насамперед супроти буржуазних держав, так і в цілях використання економічних сил кожного національно-економічного організму на допомогу внутрішній будові інших, виходячи тут з інтересів комуністичного будівництва цілої людськості»[267]. Отже, УКП дещо «пом'якшувала» самостійницьку позицію попередників, визнаючи необхідність союзу радянських республік, однак, на відміну від боротьбистів і борьбистів партійна програма не містила тези про Всесвітню радянську соціалістичну федерацію.

УКП заявила про свій інтернаціональний характер, визнаючи «як необхідну умову належного переведення комуністичної революції, об'єднання і зближення в спільній революційній боротьбі супроти капіталістів і поміщиків пролетарів і напівпролетарів різних націй як в межах України, так і в міжнародному масштабі»[268].