РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Інформація ця, зі зрозумілих для воєнного часу причин, вочевидь неповна. Та й обмежується вона переважно Київською округою. її істотно доповнюють дані штабу Головної команди армії УНР. За ними на означений час існували відділи, якими керували 1. Цвітковський — на Таращанщині (700 чоловік кінноти і 500 піхоти).

2. Гризло — на Звенигородщині (100 чоловік кінноти і 2000 піхоти).

3. Дерещук — на Уманщині (4000 чоловік піхоти при гарматах — організованих).

4. Залізняк — на Єлисаветщині (700 чоловік піхоти).

5. Голий — на Канівщині (до 1000 чоловік піхоти). 6. Заболотний

— на Балтщині (до 2000 чоловік піхоти). 7. Чуприна — на Липовеччині (до 600 чоловік піхоти). 8. Ільченко — на Чигиринщині (відомостей про кількість немає). 9. Лобатий — Александрійський район. 10. Завертайло — Херсонський повіт. 11. Хмара — 300 чоловік кінноти і 300 піхоти. 12. Загородний — Черкаський повіт. 13. Лихо — Вінницький повіт. 14. Орловський — Полтавський повіт. 15. Біленький

— Полтавський повіт. 16. Орлик — Київський повіт. 17. Куравський — Таращанський повіт. 18. Маруся Соколовська — на Київщині. 19. Чорний — Переяславський повіт[334].

Крім перелічених, на основі документів, О. Доценко подає відомості ще про такі повстанчі організації або відділи: «20. А. Гребінник (псевдонім «Чорна Хмара») — район Катеринославщини-Зна- менки (там же оперував в цей час і от. Ангел). Чорна Хмара мав 3 відділи до 500 чол.; першим відділом кінноти командував прапорщик О. Курочка, другим відділом піхоти — поручник Петренко і третім — окремою пішою сотнею командував прапорщик — учитель Хоменко.

21. От. Волинець — в районі Христинівки (до 300–500 чол. О. Д).

22. От. Павловський — в районі: Іваньки, Шаулиха, Звенигородка.

23. От. Гулий-Гуленко — в районі Знаменка-Мишурино-Верблюжка — Суботинці — тоді ще невідомої кількости. 24. Українець — район Знаменки (від Кременчука до Чигирина) — невідомої кількости. 25. От. Сокіл — район с. Деренковець (частина Канівщини і Черкащини)

— що 2000 чол. 26. Левченко на Полтавщині — невідомої кількости. 27. Хор. Г. на Чернігівщині — невідомої кількости. 28. Мелешко (він же Малашко) — район залізниці П'ятихатка-Катеринослав, Долинцево, Верховцево до ст. Сухачівка — невідомої кількости. 29. Шохин

— в районі Нового Бугу — невідомої кількости. 30. Канашенко — район, обмежений на північ селами Петрово, Верблюжка, на захід — селами Братолюбівка, Софіївка, Кривий Ріг, на схід — річкою Інгулець — невідомої кількости. 31. От. Сокур — Чигиринський повіт (штаб в Чигирині). 32. От. Гладченкона південь від Катеринослава — невідомої кількости. 33. От. Орел. 34. От. Сірко. 35. От. Око, що разом з відділом от. Гулого приєднався до Армії УНР під час Зимового походу; 36. Полк. Пшонник — оперував з початку в районі Тирасполя, а пізніше брав участь у захопленні Ананіїва. 37. От. Антонов — в районі сіл Липецьке, Баштани, Селеванівці, Гандрабари та інших; брав участь у захопленні Ананіїва. 38. Павловський, Глущенко, Даниленко, Зелений та Омельчук, — що працювали в повстанчому комітеті Радомиського району, на чолі якого стояв от. Мордалевич. 39. От. Багатій — район Київщини. 40. От. Юрко Волощенко — район Київщини та Волині. 41. От. Шепель — район Хмельника — Вінниці. 42. От. Циган — в районі Обухова, Воронькова та Тирасполя. 43. От. Галайда — район Київщини. 44. От. Лютий. 45. От. Клепач — обидва саме тоді розпочинали свою діяльність в Олександрійському, Чигиринському та Черкаському повітах. 46. От. Терещенко в районі Холодного Яру, де пізніше утворився «праволівобережний округовий повстанський комітет» у складі Івана Дігтяра, Сергія Отаманенка, Логвина Панченка, Омеляна Цзигоря та інш. 47. От. Деркач. 48. От. Мамай. 49. От. Петренко — вели всі три підготовчу працю в районі Холодного Яру. 50. От. Брована Катеринославщині. 51. Отамани Дорош, Яременко, Богатиренко, Цербалюк (підготовча праця на Київщині). 52. От Кикоть, Яблучко, Загородній, Степовий, Каліберда і Бондар (підготовча праця в районі Кременчука). 53. Отамани Гонта, Христовий, Матвієнко, Вояка і Штапа (підготовча праця на Полтавщині). 54. От. Складний — Поділля (підготовча праця). 55. От. Моргуля — Поділля (підготовча праця). 56. От. Громовий — Поділля (підготовча праця). 57. От. Салтис — Поділля (підготовча праця). 58. Др. Гелев — район Київщини й Катеринославщини. 59. От. Вовк — на Полтавщині, до 200 чоловік. 60. От. Сидоренко — в районі Звенигородки (відділ організувався у Медвинському районі). 61. От. Шуба — на Полтавщині. 62. От. Любченко — на Полтавщині. 63. От. Пятненко — на Полтавщині»[335].

Повстанську акцію організував у травні 1920 р. «Комітет визволення України» в Полтаві та «Полтавський Губерніяльний повстанський Комітет»[336].

Наявні документи воєнного часу (до пізніших мемуарів варто ставитись зі зрозумілою осторогою, співставляти їх з іншими матеріалами, а прямих свідчень, як правило, бракує) дозволяють говорити про локальний вплив згаданих загонів на ситуацію — це здебільшого так звана мала батьківщина, невелика округа навколо того чи іншого населеного пункту. Більш-менш цілісної картини повстанської боротьби відтворити можливим не надається — відомості уривчасті й часто суперечливі.

Специфічністю повстанства, його неконтрольованістю, стихійністю нерідко намагаються виправдати погромну практику. Так, О. Доценко наводить витяг зі звіту отамана А. Гребеника (Чорної Хмари): «.Між ст. Синельниковом та Катеринославом спинили так само потяг і захопили 7 чоловік «Чека» (6 жидів і 1 латиш), привезли до с. Дмитрівки і спустили до порожньої студні. Та «Чека» якось вилізла, але потім селяни догнали і ще доклали»[337]. До нього додано наступне міркування-роз'яснення: «Цей документ, як і багато інших, часом стверджують жорстокість населення при розправах з большевиками. В даному випадкові 6 замордованих повстанцями чекістів — жиди. Але чи ж можна в цих жорстоких розправах вбачати «юдофобство» українського народу? З більшим правом можна було б вбачати «українофобство» жидів у катуванні українських селян їх земляками-чекистами. Тим більше диким і ганебним виглядає перекладання відповідальности за антижидівські ексцеси (часто розлючених жидами ж комуністами) українських мас на Головного Отамана С. Петлюру: чи ж міг він відповідати за правильні чи неправильні рефлекси українського населення?»[338]

Настрої повстанської маси змінювалися під впливом обставин. Як правило, головну загрозу для себе воно вбачало в сильнішій із влад, що конкурували. З усуненням чи ослабленням потужніших чинників повстанці повертали вістря боротьби проти тих, кому вони до цього своїми діями вільно чи невільно сприяли. Однак виявляли себе й ґрунтовніші тенденції. До них змушені були пристосовуватися отамани, вдаючись до оманної практики.

Так, після оприлюднення ленінської резолюції «Про Радянську владу на Україні», з ентузіазмом сприйнятої в широких верствах населення, керівництво повстанських загонів своєрідно відреагувало на коригування комуністичного курсу.

«З огляду на таку політичну тактику большевиків в Україні, - констатує О. Доценко, — всі повстанчі організації, за винятком от. Ангела, теж з тактичних міркувань погодились додати до «Української Республіки» назву «радянської», одночасно стоячи за суверенність України та вимагаючи організації окремої Української армії.

Були й такі повстанчі отамани, які щиро повірили большевикам, — наприклад Туз, котрого одначе вдалося сотн. Бондаренкові притягти до української роботи на Звенигородщині.