РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Водночас варто відзначити, що та ж організація «Набат» (В. Волін{9}, М. Мрачний, А. Которович, И. Гутман, Я. Суховольський та ін.{10}) непримиренно вороже ставилися до українського національно- визвольного руху, кваліфікуючи його проявом буржуазної реакції. Як прихильники «абсолютного інтернаціоналізму» — «анархія не має Батьківщини» — вони й Україну розглядали лише як авангард світової соціальної революції. А гасла «Безвладної Трудової Федерації України» взагалі зависли в повітрі, не мали практичних наслідків.

Успіхи ж більшовиків у війні з денікінцями й поразки махновців дозволили органам радянської влади активізуватися й зосередитися на боротьбі з анархістами, поширюючи й на них репресивні, нищівні акції, незважаючи на те, чи діяли вони легально, чи підпільно[387].

Вбачаючи одну із причин власних невдач у тому, що Н. Махно діє непослідовно, допускає неприпустимі ідейні коливання, шарахання, переживає стан морального падіння, набатівці на певний час дистанціювалися від «некерованого батька»[388], однак оптимальних рішень так і не знаходили.

У пошуках виходу зі скрутного становища, в якому опинився анархістський рух, керівники Конфедерації «Набат» у лютому 1920 р. знову звернули увагу на південне повстанство. На ІІ конференції «Набату» махновщина була визнана достатньо здоровим чинником, здатним і за суб'єктивними, і за об'єктивними причинами виконувати завдання третьої революції[389].

В квітні 1920 р. на нараді керівників «Набату» в Харкові було вирішено спрямувати всі сили Конфедерації на завоювання з допомогою повстанців певної території і розпочати будівництво анархічної комуни.

І. Тепер (Гордеев) стверджує, що резолюція харківської наради була знищена під час арешту майже всієї організації й наводить по пам'яті її основні положення:

«а) сама історія диктує необхідність якнайшвидшого переходу від слів до справи, тобто до здійснення заповітів батьків анархізму Бакуніна, Крапоткіна, Маллатеста та ін.

б) Через об'єктивні умови і можливості, які існують в Україні, борг перед загальною анархістською революцією зобов'язує саме українських монархістів-набатівців бути застрільниками у справі реального здійснення анархізму, здійснення перших досвідів і експериментів анархістського будівництва.

в) Ближчим тактичним завданням має стати завоювання при допомозі повстанства невеликої території, в межах якої мають розпочатися експерименти будівництва безкласового суспільства, що власне стане кращим результатом ще не переможеної 3-ї революції.

г) В силу всіх вищевказаних завдань сама собою витікає необхідність злучення у дещо ціле й повну відповідність теоретичного й фактичного ставлення до махновщини, тобто настільки міцно зв'язати махновщину з набатівським рухом, щоб ні тіні різниці, ні тіні осібності, неузгодженості в спільних завданнях і цілях — не проявлялося.

д) Старатися в самому Махнові виховати найактивнішого виконавця волі конфедерації і в такий спосіб зжити в ньому ті негативні риси, які можуть стати на заваді здійснення всіх завдань, що намічені»[390].

Безумовно, навіть у згоді на політику «завойовництва» вже проглядав відступ від принципових засад анархізму. Однак той поспіх, з яким коригувалися вчорашні уяви, свідчив швидше про брак впевненості у сприятливій перспективі.

І. Тепер (Гордєєв) вважає, що насправді в умовах громадянської війни набатівцям просто не вистачило витримки й вони круто повернули від надкласових позицій до теорії класової боротьби. А вістря цієї боротьби тепер спрямовувалося проти пролетаріату, за інтереси куркуля[391].

Так чи інакше, Секретаріат конфедерації направив до реввійськради Н. Махна делегацію у складі Барона і Суховольського. Обидві сторони швидко дійшли порозуміння (принаймні, колишні ідейні суперечності не виявлялися). Однак анархістський рух продовжував перебувати в кризі (навесні-влітку репресії проти анархістів посилилися[392], ряди їх організацій зменшувалися, а території для проведення планованих експериментів махновці забезпечити не могли, самі з трудом рятуючись від переслідувань червоних. Час повинен був показати, чи знайдуться нові рішення та шляхи їх здійснення.

Можна висловити припущення, що махновщина уже в першій половині 1920 р. мала всі шанси перетворитися на банальний бандитизм, а чисельна донедавна армія — на одну з типових банд, які у великій кількості оперували тоді на теренах України під орудою отаманів і самі добре не знали, й не могли пояснити іншим, за що борються, до чого прагнуть.

Перспектива ж у них була одна — або розпад, самоліквідація, або знищення сильнішими інститутами масштабних державних утворень.

Однак взаємотяжіння набатівців і прихильників «батька» на певний час привело до взаємопідтримки, навіть своєрідного вимушеного альянсу, коли анархісти намагалися втримати політичний ґрунт під ногами, що неухильно вислизав, і, зрештою, продемонструвати, що їх теорії чогось таки варті, а бодай часткова їх реалізація може підняти морально-психологічний авторитет, який, як те добре відчувалося, істотно похитнувся. Вочевидь при цьому усвідомлювалося, що й іншої сили на роль відчайдушних експериментаторів просто не знайти.

З іншого боку, зміна колишнього обережного, часом настороженого і навіть неприхильного, ставлення до набатівців на налагодження узгоджених дій давала підстави махновцям маскуватися під ідейних борців і надалі зберігати політичне забарвлення анархістського авангарду, який обґрунтовано торує шлях до бездержавного суспільства майбутнього і тим приваблювати селянські низи.

На перший погляд, виграш був обопільним. Однак з поєднання двох складових вимушених недосконалостей розраховувати на сумарний кінцевий позитивний ефект було нереалістично, безпідставно. То ж мова могла йти радше про тимчасовий тактичний розрахунок, рятівний вихід із ситуації, якому було не в спромозі відвернути жорстокої закономірності.