РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Увійшовши до уряду і тим самим розділивши відповідальність за його політику, ліві українські партії рішуче виступили проти антирадянських повстань. Зокрема, боротьбисти прийняли звернення «Всім губерніальним, повітовим і іншим комітетам УПСР(к)», в якому наголошувалося: «Всяке повстання проти сучасного уряду партія рахує ударом в спину міжнародної соціалістичної революції, зрадою радянської України і відданням України на поталу польським, румунським та денікінським бандам…Всякий член партії, котрий піддається провокаційним чуткам і тим виявить свою політичну незрілість, негідний далі носити ім'я члена УПСР(к). Всі такі товариші будуть негайно виключені з партії»[241].

Усі українські радянські партії рішуче засудили повстання отамана М. Григор'єва. Центральні Комітети УПСР(комуністів), УПЛСР(меншості) й КП(б)У видали спільну відозву до українського народу, де М. Григор'єв і його оточення називалися «купкою авантюрників-бандитів і підкуплених наймитів буржуазії», що зрадили інтересам робітників і селян. Крім того, зазначалося, що М. Григор'єв зрадив і партії українських есерів-боротьбистів, до якої «примазався». Відозва закликала «працюючий люд України» скрізь боротися з бандитами і обдуреними ними робітниками і селянами, запевняючи, що радянський уряд України найкраще оборонить його інтереси[242].

Боротьбисти намагалися найшвидше відмежуватися від М. Григор'єва, який вважався членом їхньої партії. Секретаріат ЦК ухвалив: «Отамана Григор'єва вважати зрадником партії й революції, з числа членів Київської організації партії його виключити»[243]. Разом із іншими радянськими партіями УПСР(к) взяла участь у придушенні повстання.

Водночас, українські радянські партії були переконані, що основним запобіжним засобом повстанням має бути не стільки їх приборкання, скільки усунення причин, що їх зумовлювали. Серед останніх називалися матеріальна скрута, економічна руїна, незнання більшістю представників влади місцевих умов, а головне — урядова політика щодо середнього селянства, яке «не вдалося нейтралізувати і втягти в соціалістичне будівництво»[244]. Тому, на переконання українських партій, тактична лінія тут мала бути гнучкою, еластичною: «Ми змушені вживати слово, агітацію — і в крайніх випадках — збройну силу проти несвідомих свого класового місця трудових елементів села і міста»[245]. Підкреслювалося, що зменшити рівень суспільної напруги можна було шляхом задоволення всіх матеріальних потреб трудящих, подолання економічної руїни, виправлення помилок державного апарату, широким залученням до управлінської роботи місцевих сил робітників і селян[246]. Іншими словами, потрібно було скоригувати урядову політику, наблизити її до місцевих особливостей.

Сподівання на те, що їм вдасться дієво вплинути на здійснюваний курс головним чином і зумовило входження представників українських партій до радянського уряду. Однак, чисельно поступаючись членам КП(б)У, представники українських партій не могли практично нічого істотно змінити. А неузгодженості, суперечності виникали з багатьох питань. Одним із ключових розходжень виявилися позиції щодо об'єднання радянських республік. Більшовики, посилаючись на необхідність боротьби проти зовнішньої та внутрішньої контрреволюції, насамперед проти денікінщини, наполягали на максимальному об'єднанні всіх управлінських структур радянських республік і створенні спільних органів керівництва. Українські ж партії наполягали на створенні Всесвітньої федерації радянських республік.

На засіданні ВУЦВК 14 червня 1919 р. під час обговорення питання про форми об'єднання радянських республік боротьбисти запропонували власний проект Декларації ВУЦВК[247]. Визнаючи необхідність об'єднання радянських республік, проект ґрунтувався на тому, що це об'єднання має бути обов'язково федеративним, де кожна республіка буде рівноправним суб'єктом федерації. О. Шумський у своїй промові зазначив, що об'єднання не повинно нагадувати відродження «єдиної, неподільної»[248]. На цьому ж засіданні боротьбисти виступили за створення в Україні власного економічного центру, практично за створення Раднаргоспу України як знаряддя реалізації національного інтересу[249].

Пропозиції боротьбистів підтримали представники інших українських партій. Борьбист М. Качинський наголосив: «Принцип економічний примушує нас, вимагає від нас об'єднання, але саме об'єднання за принципом федеративним, а не за принципом якогось звільненого від усіх умов голого централізму», який «є зародок, початок найзгубнішого розпаду»[250]. Висловивши критичні зауваження на адресу позиції КП(б)У, М. Качинський порадив спочатку наповнити пропоновану ними федерацію конкретним змістом, бо, на його думку, РСФРР була «лише формою, лише назвою». Представник лівих «незалежних» В. Гукович повторив тезу про Всесвітню федерацію соціалістичних республік. Він також підтримав думку О. Шумського, що перш ніж утворювати єдиний центральний орган, слід виправити помилку щодо використання національних кадрів в урядових структурах. Однак більшовики, скориставшись чисельною перевагою та підтримкою представників Бунду, відхилили цей проект (26 голосів проти 15)[251].

Іншим документом, який втілив прагнення українських партій наблизити національну політику КП(б)У до місцевих інтересів, став запропонований боротьбистами проект декрету про сприяння розвитку культури українського народу. Стрижньовими в проекті були слова: «зріст культури, особливо на перших порах, немислим поза природнім і вільним розвитком національної стихії певного народу, і шляхи комуністичного інтернаціоналу, яко вищої і найправдивішої форми єдності працюючих мас, лежать не в площі нехтування і пригнічування національних форм, особливо у відсталих народностей, але в необхідності підвищення їх культурного розвитку до рівня більш поступових народностей і злиття їх на високостях міжнародного єднання усіх працюючих»[252].

Однак при обговоренні проекту в колегії наркомосу документ було відхилено.

Незважаючи на невдачі, гострі суперечки, ліві українські партії активно пропагували ідею створення єдиної комуністичної партії, яка б об'єднала всі наявні українські прокомуністичні сили. Звичайно, вони були зацікавлені, щоб до складу цієї об'єднаної партії ввійшла й КП(б)У. Однак більшовики розцінювали подібні пропозиції як небезпечні і ставилися до них з пересторогами, а то й відверто вороже. Тому боротьбисти, які власне ініціювали об'єднавчий процес, зіткнувшись із протидією КП(б)У, повернули свої погляди в інший бік.

З кінця червня — початку липня 1919 р. між керівними органами УПСР (комуністів-боротьбистів) і УСДП («незалежних») розпочалися активні переговори щодо можливого об'єднання. Для зближення існували серйозні передумови, насамперед близькість програм і спільність «українського походження» (обидві партії організаційно вийшли з українських соціалістичних партій). Аспект «національного коріння» відігравав, мабуть, не останню роль в об'єднавчому процесі, бо коли йшлося про борьбистів, обидві партії ставилися до них дещо упереджено, вважаючи їх лише умовно українською організацією.

Результатом переговорів між Центральними Комітетами обох партій стало прийняття в серпні 1919 р. «Акту злиття УПСР(к) і УПСР(н.-л.)». Об'єднання мало проходити на засадах рівноправності; для перереєстрації членів утворювалися комісії з представників обох партій з правом обопільного відводу. Новий Центральний комітет створювався шляхом з'єднання Центральних комітетів двох партій. Об'єднана партія отримала назву «Українська Комуністична партія (боротьбистів)», її гаслом став заклик — «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»[253]

Ухвалені рішення стали логічним завершенням еволюції лівих течій українських соціалістичних партій, які прагнули поєднання в теорії й практичній діяльності соціальних і національних ідеалів. Звичайно, це наближало їх значною мірою до КП(б)У. Однак, залишалися і серйозні перешкоди, подолати які було надто непросто, часом просто неможливо.

Вважаючи компроміс із національними комуністичними силами більше вимушеним, ситуативним, більшовики водночас ревно ставилися до претензій боротьбистів репрезентувати інтереси широких трудящих мас, зокрема — селянства.

Вони вбачали в них більше конкурентів, аніж принципових спільників, союзників. Відстоюючи інтернаціоналістські орієнтири, КП(б)У схильна була вбачати в підкресленій увазі до національних аспектів суспільного життя тенденції й прояви націоналізму, намагання затушувати, примирити класові суперечності між експлуататорами й експлуатованими.

Відтак УКП(б) поставала організацією, яка в добу соціальної революції не готова до послідовної класової боротьби, може у будь- який момент зрадити справжні комуністичні (соціалістичні) ідеали. Звідси інкримінування боротьбистам різних визначень націоналізму — просто «націоналізм», «дрібнобуржуазний націоналізм» і, навіть, «буржуазний націоналізм».

Щоправда остання характеристика зустрічалася рідше, більше в полемічному запалі, або в словосполученнях на кшталт того, що УКП(б) «схиляється», або є «захисником» буржуазного націоналізму — природної ідеології експлуататорів.

Водночас, обстоювання чистоти національних поривань породжувало у боротьбистів зворотні претензії до КП(б)У, звинувачення останніх у нехтуванні національними інтересами, принесення їх у жертву соціальним завданням. Себе ж боротьбисти кваліфікували як значно відданіших українській ідеї, а тому й вартих на визнання послідовнішими, почасти єдиними виразниками настроїв українства.

Відзначена мотивація була домінуючою, коли УКП(б) спробувала домогтися визнання партії ІІІ Комуністичним Інтернаціоналом. 28 серпня 1919 р. ЦК партії направив до Виконкому Комінтерну «Меморандум», в якому обґрунтовувалася необхідність включення до його складу УКП(б) як провідної течії комунізму в Україні. Партійне керівництво вважало, що визнання Комінтерном комуністичного характеру партії та її прийняття до свого складу означало б визнання її рівноправності з КП(б)У та паритетного її права на участь у формуванні урядової політики.

У меморандумі детально висвітлювалася історія оформлення УКП(б) і містилася розлога аргументація щодо особливостей розвитку України як самостійного національно-економічного організму з власною соціальною структурою і специфічною конфігурацією суспільних відносин (переважно сільська країна — бідняки та середняки складають більшість населення, а відсоток індустріального пролетаріату не перевищує 15). У документі твердилося, що КП(б)У не має підтримки на селі, а відтак «ненавидить усе сільське і українське»[254]. Спроби більшовиків, схильних до русифікації, базувати радянську владу в Україні на міських робітниках, відчужених від села, перешкодили, на переконання боротьбистів, природному курсу Української революції. Помилки КП(б)У в національній сфері, байдуже, а то й зверхнє ставлення до української культури, що найвиразніше засвідчила кадрова політика (присилка на місця людей, зовсім не знайомих з регіональною специфікою) могла подолати лише сила, міцно пов'язана з національними традиціями народним єством. А саме за таку УКП(б) й видавала себе[255].