РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

2. Об'єднання України з іншими соціалістичними республіками незалежно від того, чи створені вони, чи будуть утворені на території колиш. Російської імперії або поза цією територією, допустиме лише на істинно-федеративних началах, а саме так, щоб спільні для всіх федерованих держав органи управління складалися з представників всіх членів федерації та щоб у межах України такі органи діяли через посередництво місцевих — українських — органів радянської влади…»[320].

Прямо кореспондувалися з підходами до державного будівництва і пропозиції в галузі партійного будівництва. У спеціальних тезах Г. Лапчинського, зокрема говорилося: «Щоб об'єднати робітників і селян всієї України для боротьби за комуністичну революцію, щоб силами пролетаріату й бідного селянства успішно проводити комуністичну диктатуру, необхідно, щоб всі комуністичні сили на Україні об'єднались в одну партію — Українську комуністичну партію більшовиків…Партія ця повинна бути цілком самостійною секцією Інтернаціонала, тобто повинна мати можливість на основі загальних принципів комуністичної програми і в погодженні з іншими секціями Інтернаціонала проводити комуністичну роботу в межах всієї України як Наддніпрянської, так і Наддністрянської…»[321].

УКП(б) мала уважно враховувати в своїй діяльності національний склад населення України, національні особливості й інтереси українства, а для розв'язання нагальних завдань передбачалося скликати широку партійну конференцію[322]. Однак С. Косіор, В. Затонський, направлені на нараду ЦК РКП(б), разом з Д. Мануїльським, Ю. Коцюбинським та іншими більшовиками, дезавуювали задуми «федералістів», розвінчавши їх погляди, а ЦК РКП(б) оголосив членам групи вироки.

Проте Г. Лапчинський не змирився, з поверненням в Україну з Москви він пропагував у Києві документи, в яких кваліфікував підхід російських комуністів до національного питання як неправильний, доводив, що російські пролетарі зацікавлені у збереженні економічної нерівності регіонів, а російська шовіністична інтелігенція — у збереженні гегемонії російської культури над окраїнами тощо.

Г. Лапчинський був виключений Центральним Комітетом з лав КП(б)У, однак одержав мандат делегата на IV партійну конференцію, що, природно, привернуло увагу учасників форуму. На пропозицію Д. Мануїльського, було створено спеціальну комісію для вивчення справи Г. Лапчинського. На затвердження конференції було внесено проект резолюції, в якому пропаганда поглядів Г. Лапчинського і його однодумців визнавалися несумісною з перебуванням в КП(б)У. Однак Г. Лапчинського пропонувалося залишати в рядах партії (за партійним Статутом конференція, як вищий орган, мала право відмінити рішення ЦК), оскільки він не був попереджений жодним партійним органом про неможливість поширення шкідливих ідей, документів.

Під час обговорення інциденту з Г. Лапчинським деякі делегати особливо наполягали на застосуванні до Г. Лапчинського, його прибічників, навіть організацій, у яких підтримувалися погляди «федералістів», жорсткіших санкцій і пояснювали це тим, що документи останніх використовувало праве крило боротьбистів проти лівої їх течії, яка тяжіла до КП(б)У. В результаті об'єднавчий процес, що об'єктивно розвивався, неначебто зазнавав додаткових штучних гальмівних впливів[323].

Нескінченні колізії привели до того, що Г. Лапчинський разом з однодумцями опублікували в «Червоному прапорі» (органі УКП) заяву про розрив з КП(б)У і висловом впевненості, що зустрінуться з колишніми одно партійцями в майбутній УКП[324]. Ставши членом останньої, він у серпні 1920 р. був обраний і до її ЦК.

Кожний факт виходу з власних рядів комуністи сприймали як «класову зраду», тому проти УКП і проти так званих «відступників» почали вживатися адміністративні заходи. 22 червня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило «негайно розпочати політичну кампанію проти УКП, не упускаючи перспективи»[325]. 7 липня було припинено фінансування партії, а після публікації листа Г. Лапчинського закрито партійний орган «Червоний прапор»[326]. 12 липня ЧК вчинила трус на квартирі одного з лідерів укапістів, члена ВУЦВК А. Річицького. Того ж дня ЦК УКП направив протест на адреси голови уряду УСРР Х. Раковського, ЦК КП(б)У і ВУЦВК[327]. 28 липня 1920 р. невизнана делегація УКП на ІІ Конгресі Комінтерну в складі А. Річицького та Ю. Мазуренка направила В. Леніну листа під назвою «Про мету і завдання УКП, її взаємини з КП(б)У». В листі підкреслювалося, що весь похід на партію «по-перше, вказує на зростання її впливу серед українського пролетаріату і трудових мас, на її реальні сили, закладені в об'єктивних умовах, бо інакше ці репресії вже були б абсолютно безглузді і нісенітні; по-друге, свідчить про перемогу в правлячих колах України т. зв. «русотяпської течії», яка в зв'язку з успіхами на політичному фронті відчула розв'язаними свої руки і прагне до усунення «конкурента» в особі місцевих комуністичних елементів і їх центру — УКП»[328].

Звертаючись таким чином до вищих владних і партійних інстанцій та лідерів, керівництво укапістів намагалося захистити власну партію від репресій і переслідувань. Водночас УКП запевняла, що «прагнучи до зміцнення радянської влади…, чесно й одверто пропонує співробітництво», не відмовляючись від своїх принципових позицій і рішуче вимагаючи «унормалення відносин».

Слід віддати належне стійкості цієї невеликої партії, мужності її лідерів, які не йшли на принципові поступки. Важко сказати однозначно (навіть скільки-небудь визначено схилитись у бік позитивної, чи негативної оцінки — обидва елементи карколомно переплелися), однак незаперечний вплив на процес пошуку врегулювання, налагодження стосунків між КП(б)У і УКП справив своїм приїздом і чотирьохмісячними переговорами з радянським керівництвом України й Росії В. Винниченко (детально про це в окремому розділі-сюжеті). Крупномасштабна, яскрава особистість В. Винниченко талановито втілив у своїх поглядах і поведінці всю складність, суперечливість проблеми українського комунізму, хитання між КП(б)У і УКП, звиви між ідейним фанатизмом, виваженою принциповістю, реалістичним розрахунком і наївним утопізмом. Часом це породжувало враження непослідовності, хаотичності, а то й безпорадності.

Так чи інакше, не набравши відразу чіткої перспективи й великих обертів, розв'язання проблеми набуло затяжного характеру, а продовження співпраці дивним чином уживалося з наростанням антагоністичних настроїв.

1920 рік виявився «транзитним» і ще щодо однієї політичної сили в Україні, яка також виявила тенденцію до участі в радянській державній системі і тяжіння до комуністичної платформи. Мова про єврейські партії — Бунд і Соціалістичну єврейську робітничу партію (СЕРП). їх еволюція вліво виявилася дуже затяжною і суперечливою, а контакти навіть між собою надто заплутаними, нерівними. Своєрідно реагуючи на злами ситуації в Україні, Росії, Європі, в міжнародному комуністичному русі (ІІІ Інтернаціоналі), вони неодноразово і достатньо радикально міняли акценти своїх орієнтацій, починаючи ще з 1918 р., кілька разів не доводили справу до здавалось безперешкодного логічного завершення. (Справедливості ради слід зазначити, що в ряді випадків досягнення тих чи інших угод залежало уже не від них, а від гіпотетичних партнерів, що з різних причин висловлювали певну недовіру до поведінки, яку демонстрували єврейські партії, їх лідери).

Створений у травні 1919 р. з лівого Бунду (до цього крила належала більшість колишньої організації, що раніше сповідувала соціал-демократичну ідеологію) і об'єднаних єврейських соціалістів Єврейський комуністичний робітничий союз в Україні (Комфарбанд) ніяк не міг виробити оптимальних організаційних форм стосунків з РКП(б), КП(б)У, Комінтерном (євсекції, відділи, їх прерогативи, функції рівень автономності тощо), а гучні заяви, резолюції про прийдешнє «злиття» з комуністами так і не переходили в площину практичної реалізації[329]. Не можна не брати до уваги і ексцеси проти єврейського населення з боку отаманщини, денікінщини на значних територіях України, що також впливали на загальну поведінку лідерів Комфарбанду[330]. Одним словом, в 1920 р. об'єднавчий процес так і не завершився, «перейшовши» уже в післявоєнний, 1921 рік.

Механізм історичної дії надзвичайно складний, множинночин- никовий. Іноді, здається, вектор поступальності настільки однозначно запрограмований, що суспільним процесам просто нікуди подітися — залишається лише проробити визначений об'єктивною закономірністю шлях. Проте, часто досягнення умоглядно спланованого підсумку виявляється справою зовсім не простою, оскільки, крім головних, стрижньових, так би мовити — стратегічних, напрямків руху, виявляються менш потужні, однак достатньо впливові, зовсім не другорядні чинники чи то для гальмування досягнення загального результату, чи ж достатньо істотного його коригування.

Саме до таких чинників в Україні 1920 р. з повним правом можна віднести розвиток повстанства. Якщо пік своєї активності, масштабності воно й пройшло попереднього року, його вплив на все суспільне життя залишався помітним, серйозним. Власне, в історіографії побутують оцінки, що внутрішній, повстанський фронт зрештою виявився найвитривалішим[331].

Радянській владі, яка завойовувала дедалі міцніші позиції, довелося витратити чимало зусиль, щоб впоратися з дуже непростим явищем. Питання про приборкання бандитизму (такою була найпоширеніша кваліфікація в документах конференцій, пленумів, засідань ЦК КП(б)У, її місцевих організацій, що сполучалася з означеннями — куркульський, буржуазно-націоналістичний, політичний і т. ін.) незмінно привертало до себе увагу, а то й висувалося на одне з чільних місць.

Була тут, звісно, й своя відмінність від попередніх періодів. Якщо в 1920 р. кожна з формацій повстанців була зовсім не такою чисельною, як, скажімо, в 1919 р. (значно звузилася навіть кількість махновців, а про масштаби, які б нагадували виступ під проводом М. Григор'єва й мови немає), «географія» явища не спростилася. Дрібні загони, що разом зі своїми отаманами набували досвіду партизанської боротьби глибоко в тилу фронтів, продовжували дестабілізувати ситуацію, затягували час переходу до усталеності, розміреності, прогнозованості в організації життя за мирними канонами, сіяли напругу, а то й призводили до повернення справжнього воєнного стану з усіма супутними атрибутами.

Повстанство продовжувало бути насамперед виявом стихійних настроїв і порухів. Це визнають навіть ті, хто намагається віднайти факти, згідно яких за його поширенням стояли цілеспрямовані зусилля проводу УНР, С. Петлюри, І. Мазепи, інших очільників українства. Уряд УНР і Головна команда армії ніколи не мали планового зв'язку з усіма повстанчими організаціями, що існували в Україні, а через це не було й систематичного керівництва ними, або, принаймні, сталої координації акцій повстанців з акціями Армії УНР, хоч деякі спроби в справі тіснішого зв'язку з повстанцями та координації їх праці й робилися, доходить висновку О. Доценко. — «… Звязки нашої Гол. Команди з повстанцями були спорадичними: час від часу вони обмінювались тільки посланцями. Повстанці одержували тільки директиви загальні, а їх провідники провадили свою роботу, орієнтуючись на місцях, яка одначе часами напроваджувала ворогів на думку, що повстанцями керує одна і то вправна рука.

Часом в політичній акції повстанців помічалася й певна розбіжність, але, поза одинокими випадками (червоні ватажки), всі вони твердо стояли на ґрунті самостійности УНР і боронили її із зброєю в руках проти червоних, потім білих і потім знову червоних москалів»[332].

Розмах же повстанського руху досягав вражаючих значень. Так, в одному зі справоздань Київського військово-окружного штабу зібрано дані про загони станом на 25 березня 1920 р. Всі вони поділені на 2 групи. До першої віднесені ті, що пересувалися територіями України — це передусім були підрозділи армії Зимового походу на чолі з Ю. Тютюнником, М. Омеляновичем-Павленком, Гулим- Гуленком. До другої зараховані «банди місцевого характеру». Це були загони Терешка, Рукоїда, Мартиненка і Струка в Чорнобильському повіті (до 50 сіл); відділи Юриса в районі Злодієвка-Димер по шосе Чорнобиль-Київ (до 10 сіл); Жгира, Мордалевича і Ковальчука в районі м. Радомисля (села Щоглівка і Струщівка — близько 20 сіл); Аланди, Мазолевського і Демченка в районі Макарів-Бруси- лів-Ходорків (до 40 сіл); Святненка (500 багнетів) на північ від Фастова (біля 10 сіл); Кобенка і Коваленка в районі сіл Триліси-Копсан- ка-Мала і Велика Половецька-Яхни-Михайлівка-Сидори — Мазепинці-Дрозди-Писчики-Трушки-Зубари-Мотижин-Порадовка- Фастовці (в цьому районі повстанці мали гармати, кілька десятків кулеметів, багато рушниць, а зв'язок між селами був не тільки кінний, а й телефонічний); відділ Уляни (140 багнетів і 100 шабель), Сюрупи, Чучупаки, Грузенка та Трепета в районі Володарка-Тете- рів-Ставище-Сніжки-Розумниця (близько 40 сіл); загін Ромашка в районі Бобрик-Нова Басань-Новий Биків на Чернігівщині (до 20 сіл)[333].