РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Вся Київщина поділяла позицію Звенигородщини та Таращанщини. Ці організації мали вплив на політичну тактику повстанців і

Правобережжя і Лівобережжя. Зі всіх кінців тяглися сюди невидимі нитки зв'язку»[339].

М. Омелянович-Павленко в доповіді на ім'я Головного отамана від 30 січня 1920 р. писав: «За обставинами сучасного менту всі повстанчі та партизанські організації прийняли лозунг радянства. Тепер вони перепроваджують спільні акції проти Добрармії»[340].

В листі до командуючого Київською дивізією 27 січня командарм повідомляв: «В сучасних обставинах відділи от. Гулого, Коцура, Малашки, Чучупаки визнали принцип радянства, завдяки чому мають спокійне відношення з большевиками, зможуть дальше провадити організаційну справу». Враження складається таке, що тут провадиться серйозна праця»[341].

Типовим документом для характеристики тактики повстанців є протокол Дереневецького району (частина Канівщини і частина Черкащини) від 7 січня 1920 р. Повстанці нібито визнавали владу «рад», але «постільки, поскільки вона буде в контакті» з ними. Вони домагалися, щоб адміністрація в Україні складалася з українців, висловлювалися за утворення української національної армії; виступали проти примусового введення «комуни»; далі постановляли боротися проти бандитів, монархістів та інших ворогів народньої волі, вимагали усунення з державних посад євреїв[342].

Деякі повстанці вважали, що присипляючи пильність більшовиків прийняттям радянських гасел, слід тим часом консолідувати українську стихію, організовуючи військову силу, за допомогою якої можна буде перебрати потім владу до своїх рук. Ставлячи більшовиків перед доконаним фактом захоплення влади, вони сподівалися, що примусять радянську владу рахуватися з ними.

Наведені факти не дозволяють погодитися з точкою зору, що останнім часом дістала значного поширення, буцімто повстанство 1920 р. в Україні — це майже виняткова пряма реакція на дії більшовиків, радянської влади, точніше — рішуче несприйняття їх політики «воєнного комунізму» і масовий спротив їй, зокрема (а іноді й у першу чергу) на національному ґрунті[343].

Гадається, що виправданіше говорити про протидію повстанців (у їх середовищі переважав селянський, дрібновласницький елемент) будь-якій владі. І згідно всього історичного досвіду 19171920 рр., як будь-яка влада, зацікавлена в стабільності й спокої навіть для власного ствердження, а далі — налагодження функціонування суспільства за своїми уявами, радянська влада, набуваючи дедалі більшої сили (при одночасному звуженні ареалу і, відповідно, зменшенні впливів інших політичних чинників), ставала природним силовим об'єктом, проти якого спрямовувалося вістря боротьби повстанців. Тож відповідною з неминучістю мала бути і логіка поведінки державних структур, які досягали домінування: незатухаючі вогнища спротиву рано чи пізно повинні були піддатись їх впливам, підпорядкуванню, зрештою — приборканню.

Заходи, до яких вдавалися при цьому, були різними — від пропагандистських, агітаційно-перевиховних до каральних, репресивно- ліквідаційних: «на війні, як на війні»[344]. З налагодженням радянського військового будівництва, виробленням його принципів, зростанням лав і зміцненням дисципліни в Червоній армії, командування прагнуло якомога обмежити притік до неї повстанських елементів, вбачаючи в останніх основне джерело чималої біди — «партизанщини», яка часом досить відчутно позначалася на боєздатності регулярних частин. Прагнучи викорінити це загалом достатньо поширене явище, знову-таки приходили до висновку про необхідність упокорення будь-яких самочинних організованих військових чи воєнізованих одиниць, припинення будь-яких проявів їх діяльності.

Особливих турбот продовжував завдавати радянській владі Н. Махно. Він дуже вміло використовував, свідомо поширював всюди тезу про те, що саме він врятував ситуацію в 1919 р., перешкодив А. Денікіну взяти Москву, реставрувати дореволюційні порядки. В умовах дедалі більшого схиляння широких мас у бік нової влади така тактика тривалий час спрацьовувала. Більше того, вона не дозволяла червоним командирам форсувати відверті дії проти «захисника народних інтересів». Було зрозуміло, що поспішними репресивними заходами можна буде лише викликати додаткові симпатії до «батька».

Тому, маючи безперечну перевагу, керівництво червоних (И. Якір, Ф. Левензон, І. Криворуков), зайнявши основну базу Н. Махна — Олександрівськ (1,5 тис. кіннотників і 6 тис. піхотинців), деякий час допускали в місті фактичне двовладдя, розпочали переговори, зробивши основний розрахунок на роз'яснювальну роботу серед махновців. Не вдовольняючись обіцянками Н. Махна про черговий союз з червоними, останні переконували рядових повстанців у необхідності повного підпорядкування радянській владі, командуванню РСЧА[345].

Слід констатувати, що розрахунок на моральний розклад в рядах махновців, а не їх фізичну ліквідацію, в той момент значною мірою виявився виправданим. Вдалося розколоти навіть Реввійськраду Повстанської армії, частина якої звернулася до рядових вояків з відозвою. В ній, зокрема, говорилося: «Настав край одиночній боротьбі з реакцією, настав край партизанщині: перед нами стальний мур Червоної Армії, на долю якої припадає ще остаточна ліквідація решток розпорошених на всіх напрямках Добровольчої армії. Велике це завдання Червоної Армії, товариші повстанці! їй треба визволити ще весь південь, остаточно знищити на Україні контрреволюцію.

Нашим завданням нині є влитися в Червону Армію. Прийти на допомогу товаришам червоноармійцям в нашій спільній боротьбі з капіталом.

Зміцнити фронт — допомогти трудящим перемогти контрреволюцію.

В ряди Червоної Армії, на останній і вирішальний бій»[346].

На початку січня позначився масовий відхід бійців з повстанської армії. Навіть на думку начальника штабу армії В. Білаша, до 50 % махновців готові були перейти на бік червоних[347]. Однак радянське керівництво вважало, що в селянському середовищі ще зберігається вплив махновської ідеології, для масового розвінчання якої просто бракувало пропагандистських кадрів. А відтак вирішено було зліквідувати формування Н. Махна військовим способом. Власне нічого нового в такому розвитку подій не було. До цього йшло уже тривалий час. Ще в грудні 1919 р. на VIII конференції РКП(б) один з керівних діячів КП(б)У Я. Яковлєв (Епштейн) наполягав: «Ліквідувати всі банди і ті повстанські організації, які сьогодні б'ють Денікіна і які завтра будуть для нас значно загрозливіші. Ніякого почуття вдячності щодо них бути не може. Тут один шлях, шлях безпощадності, найрішучої ліквідації цих загонів»[348].

Паралельно докладались зусилля до розвінчання культу «батьки». В перші дні січня 1920 р. член Реввійськради 14-ї армії Г. Орджонікідзе телеграфував ЦК РКП(б), редакціям «Правды», «Бедноты», «Известий ЦИК» про неприпустимість популяризації імені батьки,«який як і раніше вороже налаштований проти Радянської влади… Особливо загрозлива така популяризація під час нашого просування в повстанський район. Фактично — Махно не керівник повстання; народні маси в цілому повстають проти Денікіна, за Радянську владу»[349].

Л. Троцький, як відомо, ще з середини 1919 р. прагнув до ліквідації махновщини, повстанства. І будь-яке відтермінування здійснення цього задуму лише додатково дратувало його, викликало посилення злості, гніву.

4 січня 1920 р. командарм І. Уборевич видав секретний наказ про застосування «всіх заходів до роззброєння населення і знищення банд Махна»[350]. Однак з реалізацією наказу трошки зачекали, вдавшись, як і раніше, до маневрування й пошуку підходящого приводу[351]. Останній виник дуже швидко.

7 січня Реввійськрада Повстанської армії випустила декларацію «До всіх робітників і селян України» з викладом принципів влаштування життя на звільнених від денікінців територіях. Головні положення документа зводились до наступного: