РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

Першочерговим заходом щодо посилення боєздатності місцевих парторганізацій, ліквідації наслідків розкладницької діяльності «децистів» було проведення перереєстрації членів КП(б)У влітку 1920 р. Вона була спрямована на звільнення від випадкових, нестійких, а інколи й чужих партії елементів. Наприклад, у Харківській міській парторганізації, непомірно роздутій з вини «децистського» керівництва, з 6489 членів партії на перереєстрацію з'явилися лише 4634, а були затверджені в членах і кандидатах у члени партії 3300 чоловік. Майже наполовину зменшилася кількість комуністів у Міському районі м. Катеринослава — з 840 до 440 осіб, у Миколаєві з 700 до 500 осіб. Цей захід значно вплинув на склад парторганізацій. За станом на 1 листопада 1920 р. робітники та селяни становили в КП(б)У 72,5 %.

Значну допомогу у зміцненні КП(б)У подав ЦК РКП(б). За період з квітня по жовтень 1920 р. у розпорядження ЦК КП(б)У прибуло 1042 досвідчених членів партії, в тому числі чимало колишніх українських партпрацівників, які з різних причин (передусім, денікінської окупації) змушені були залишити Україну і деякий час затримувалися з поверненням після відновлення радянської влади. Для вирішення практичних завдань політичної та господарської роботи в Україну приїздили М. Калінін, А. Луначарський, Ф. Дзержинський, Й. Сталін. Постійно станом справ в регіоні займався В. Ленін.

Подолання наслідків діяльності «децистів», посилення згуртованості більшовицьких організацій дало змогу КП(б)У, зосередити головні зусилля на відбудові народного господарства, поглибленні соціалістичних перетворень на селі, зміцненні єдності радянських республік.

Подальша перспектива України, масштаби і характер радянського державотворення, налагодження соціалістичного господарювання, культурне будівництво, тобто прогрес у всіх галузях буття суспільства значною мірою залежали від консолідації зусиль усіх тих, хто прагнув змінити обличчя республіки, забезпечити її революційне оновлення. Крім КП(б)У це були течії і групи, партії націонал-комуністичного спрямування.

Після тривалого негативного (часом, вкрай негативного) ставлення до представників небільшовицької партії, керівництво КП(б)У поволі почало розуміти невигоди сектантської, ізоляціоністської політики, реально оцінювати позитивні результати спорадичної на початках співпраці з боротьбистами, враховувати їхній та близьких до них ідейно-політичних течій вплив на маси, який можна було використати за умови конструктивних компромісів, блоків, координації й об'єднання дій тощо.

Можливо й не дуже рішуче, однак неухильно, більшовики України дозрівали до необхідності коригування своєї лінії щодо можливих партнерів, дедалі вбачаючи в них реальних союзників у досягненні мети, а не загрозу своїм стратегічним планам. Дедалі частіше мова заходила не просто про співпрацю, а й про принципову можливість організаційного об'єднання. Навряд чи в такій еволюції поглядів варто відразу й головним чином вбачати розрахунок на поглинання вчорашніх політичних суперників, підступну тактику їх неодмінного наступного знищення й т. ін., хоча без проявів рішучої боротьби різних партій, таборів практично ніколи не обходилося. Не були винятком, звісно, й більшовики, як втім і їх вчорашні суперники. Однак «хитромудрі» більшовицькі плани заманювання українських комуністів у заготовану пастку — об'єднання (розчинення, знищення) — це очевидне перебільшення й, навіть, фантазування.

До висновків про бажаність, а то й об'єднання з КП(б)У поступово дозрівали й націонал-комуністичні сили. Недооцінювати їх здатності до самостійного політичного мислення, прийнятя аргументованих, розважливих, заснованих на глибокому розумінні сутності суспільних процесів рішень не варто. Їх лідери зовсім не були схожими на недосвідчених, малотямущих дітей, яких легко обдурили негідні, не доброчесні політикани-шахраї. Подібний погляд легковажний, поверховий, входить в пряму суперечність з тими ідейними та організаційними тенденціями, якими наповнювалася діяльність національних патріотів і революціонерів.

Слід сказати, що усвідомлення вітчизняною історіографією феномену українського комунізму виявилося дуже непростим і вкрай затяжним процесом, постійно зазнаючи кон'юнктурно-ідеологічних впливів і нашарувань.

За винятком хіба що публікацій першого пожовтневого десятиліття[195], в працях істориків радянської доби і на цю категорію націонал-комуністів повною мірою поширювали кваліфікації структур, з яких вони вийшли — буржуазно-націоналістичні, контрреволюційні, антинародні, підступні, нещирі тощо[196].

Такі ж оцінки домінували і в енциклопедично-довідкових виданнях, що містили окремі інформації про українські комуністичні організації[197].

З вищеперерахованих праць неважко помітити, що як самостійну проблему в концептуально-узагальнюючому плані історію націонал-комунізму в радянський час науковці не розглядали. Власне до такого завдання впродовж довгих десятиліть також тільки підходили зарубіжні дослідники та діаспорні автори[198].

Їх напрацювання закумулював і віддзеркалив Дж. Мейс[199]. Приїхавши на початку 90-х років минулого століття в Україну, він оприлюднив висновки своїх досліджень у стислому варіанті в публікації «Український національний комунізм. Трагічні ілюзії»[200].

Співавтором праці виступив М. І. Панчук, який дещо раніше, в роки горбачовської перебудови, звертався до аналізу ідейно- політичного явища, найменованого «націонал-ухильництвом», і опублікував статті, в центрі яких була доля боротьбиста, одного з провідних діячів КП(б)У середини 20-х років, наркома освіти О. Шумського[201].

Однак у згаданій спільній брошурі впливу М. Панчука на раніше викристалізувані позицію, висновки Дж. Мейса не відчувається (звісно, цілком ймовірна й еволюція київського історика до абсолютної ідейної солідарності зі співавтором), що й зумовлює відносити оцінки публікації в першу чергу на рахунок заокеанського дослідника.

Як і всі вищеназвані зарубіжні праці, концепція Дж. Мейса базується на «двох китах». По-перше, на апріорному відкиданні будь- якої, навіть гіпотетичної можливості поєднання марксистського вчення з національними інтересами українства. А відтак, ще до аналізу праць, документів націонал-комуністів, предметного з'ясування їх поглядів, оцінки мотивацій теоретичних розрахунків і поведінки відразу ж, на перших же сторінках робиться категоричний висновок — «на генеральне питання — чи можливий симбіоз марксистсько-ленінської ідеології і національних побажань, переважна більшість дослідників винесли свій однозначний вердикт: ні! неможливий!»[202]

Полишаючи поза увагою очевидну підміну фактів «грізними» знаками оклику, не можна збентежено не подивуватися сусідній сентенції: «Коли б суспільний розвиток в Україні пішов під проводом українських національних комуністів, то суспільний лад міг би бути демократичним і некомуністичним»[203].

Звичайно, фантазуванню меж не існує. Однак, сумнівно, щоб те було фаховою функцією науковця. Втім, для Д. Мейса, судячи з усього, важливо не стільки аргументувати подібні тези (коли ж до того все-таки доходить, трапляються непоодинокі прикрі неточності, помилки, а то й свідомі перетримки[204]), скільки перевести розмову на інший об'єкт — «другого кита». Це ідейно-політична, організаційна, непримиренна й терористична за своєю природою діяльність більшовицької, комуністичної партії, її регіонального осередку, слухняного знаряддя — КП(б)У. Саме останні (до них, природно, добираються якомога непривабливіші — аж до образливо-нищівних, характеристики-епітети) унеможливили існування націонал-ко- муністичних груп, організацій, течій. Нещадно засуджуючи методи боротьби комуністів з тими, хто сповідував відмінні погляди, Д. Мейс навіть сприйняття комуністичної, радянської платформи, а тим більше вступ представників націонал-комуністичних течій до КП(б)У подає як сплановану безвихідь, пастку з неодмінним розрахунком на подальше фізичне винищення неординарних особистостей, неспроможних між тим, передбачити свою трагічну перспективу[205].

Якщо навіть умовно прийняти запропоновану логіку, то все- одно наявного вітчизняного досвіду («експерименту» — Д. Мейс) зовсім недостатньо для того, щоб безапеляційно заперечувати, скажімо, теоретичну можливість поєднання в світоглядно-політичних платформах ідейних елементів, яким, зрештою, не іманентна антагоністична взаємоворожість.

Та й практика появи у пізніші десятиліття таких феноменів як єврокомунізм, національні (шведська, австрійська, німецька, інші) моделі соціалізму, «соціалізму із китайською специфікою» тощо свідчить на користь того, що особистості й сили (і як видно, достатньо потужні) шукали й шукають шляхів поєднання комуністичного (соціалістичного) вчення, обґрунтовуваних ним моделей суспільного, державного устрою з національними інтересами.

По суті, не здійснивши серйозного аналізу ідейно-теоретичної платформи українського комунізму, позірно вважаючи, що його ре- презентанти уособили «трагічні ілюзії», Д. Мейс тим не менше, у заключних рядках публікації пов'язує загальновідомі зрушення у національній сфері, у прогресивному поступі українства, передусім, з діяльністю саме того політичного напрямку, історична алогічність, протиприродність якого для нього самоочевидні[206].