РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

З політичною доповіддю ЦК виступав Голова РНК України X. Раковський. Справа в тому, що обраний після III з'їзду КП(б)У секретарем ЦК Г. Пятаков з початком наступу Добровольчої армії, за рішенням Політбюро ЦК РКП(б) був направлений ще наприкінці травня 1919 р. для термінової мобілізаційної роботи на Донбас, потім перебував на відповідальній політичній роботі в діючій армії, а в 1920 р. за наполяганням Л. Троцького став Головою Ради Першої трудової армії, дислокованої на Уралі,

С. Косіор, який виконував обов'язки секретаря ЦК КП(б)У після Г. Пятакова, уже в процесі денікінського наступу припинив виконання покладених на нього функцій, очоливши на початку липня 1919 р. Зафронтбюро ЦК КП(б)У, тобто не керував всією роботою ЦК досить тривалий час. Він знову повернувся до виконання обов'язків Секретаря ЦК КП(б)У лише 10 грудня 1919 р., після ліквідації Зафронтового бюро ЦК і відновлення Секретаріату ЦК КП(б)У. Отже об'єктивно сталося так, що достатньо глибокого і всебічного політичного звіту зробити було просто нікому. В результаті сам Х. Раковський змушений був неодноразово пояснювати делегатам, що він не володіє достатньою інформацією з багатьох питань, які мали бути обов'язково висвітлені в повноцінному звіті і тому вдається до матеріалів про діяльність РНК.

Доповідач наголосив на тому, що карколомна зміна обставин протягом року дуже вплинула на діяльність ЦК, його функції, зміну обов'язків усіх, без винятку, членів ЦК. Мирний період (до травня 1919 р.) був дуже коротким.

З наступом А. Денікіна довелося істотно перебудуватися, адже «питання про радянське будівництво покривалося, головним чином, єдиним питанням — питанням воєнним»[156], а з відступом з Києва уряд довелося взагалі ліквідувати. На фронт було мобілізовано всі можливі партійні сили.

Вся керівна робота тоді була сконцентрована в руках двох трійок (до ЦК, обраного III з'їздом КП(б)У, ввійшло 15 чоловік): Х. Раковський, Г. Петровський і А. Іоффе уособили Раду Оборони і ЦК КП(б)У, від'їхали до Москви; С. Косіор, Я. Дробніс і Р. Фарбман склали Прифронтове (Зафронтове) бюро ЦК КП(б)У і залишалися в Новозибкові для налагодження підпільної роботи. На перебіг подій в Україні за таких обставин впливати було важко.

Делегати конференції висловили чимало критичних зауважень на адресу ухвалених рішень, дій згаданих центрів, які втратили реальний зв'язок з більшістю місцевих організацій, не змогли надавати їм своєчасної допомоги, що врешті негативно позначилося на всій діяльності КП(б)У у надскладних обставинах боротьби з денікінщиною, повстанством і т. ін. Ухвалені ЦК РКП(б) з ініціативи керівництва КП(б)У документи (щодо національної, продовольчої, господарської політики — в концентрованому вигляді вони втілились у резолюції «Про Радянську владу на Україні», підтвердженій VIII конференцією РКП(б), при всій своїй винятковій важливості, не могли компенсувати браку практичної організаторської, координаційної роботи.

Як і Х. Раковський, С. Косіор в організаційній доповіді змушений був також застерігатися, що більш-менш вичерпного звіту про діяльність ЦК він надати не може. Основну увагу він приділив розгляду роботи ЦК у справі організації боротьби з денікінською навалою. З 35 тис. членів КП(б)У влітку 1919 р. 20 тис. вступили до лав Червоної армії.

За часів денікінщини Зафронтове бюро ЦК КП(б)У зосередило головну увагу на розгортанні підпільної та партизанської боротьби. У доповіді йшлося також про роботу ЦК напередодні конференції, коли розпочали діяльність кілька відділів ЦК, налагодився випуск газет, партійні комітети було забезпечено кадрами, літературою, коштами. Вказувалося й на істотні недоліки у роботі ЦК, зокрема на слабкий зв'язок з місцевими організаціями.

Очевидна поверховість, уривчастість звітів ЦК, відсутність ділового, предметного аналізу роботи керівних структур республіканської партійної організації апріорі робила вразливою для критики діяльність ЦК КП(б)У, чим і поспішили скористатися «децисти». У затяжній дискусії, що набрала дуже гострого, напруженого характеру, Р. Фарбман, О. Іванов, Ф. Скрипка, Я. Ліфшиць, В. Косіор, Й. Бик, Б. Борисов не скупилися на найрізноманітніші негативні оцінки, не зупинялися перед свідомим перекрученням фактів, підводили до однозначно-негативних оцінок попереднього етапу партійного досвіду, кваліфікували ЦК КП(б)У як фікцію[157], структуру, нездатну реалістично орієнтуватися і діяти, керувати. Радянська влада, за їх твердженнями, не змогла розв'язати жодного з нагальних, злободенних питань життя[158].

Загальний висновок зводився до того, що треба докорінно змінити лінію, характер діяльності ЦК КП(б)У, ввести до нього нових людей, знайти нові параметри стосунків з ЦК РКП(б)[159]. Г. Петровський, Д. Мануїльський та й Х. Раковський, С. Косіор у заключних словах, не заперечуючи проти наявності серйозних недоліків, низки прорахунків, особливо у земельній та національній сферах, намагалися пояснити їх переважно складністю обстановки, новизною розв'язуваних завдань, водночас доводили, що партійна лінія, скоординована, узгоджена з ЦК РКП(б), була принципово вірною, перспективною.

Значна частина делегатів — Є. Бош, Ф. Кон та ін. — солідаризувалася з такою позицією, у своїх виступах позитивно оцінювала роботу ЦК КП(б)У щодо розгортання соціалістичного будівництва, організації захисту радянської влади, налагодження підпільної боротьби проти денікінців, анархо-бандитизму, зміцнення парторганізацій.

На звіт ЦК КП(б)У було подано відразу кілька проектів резолюцій (В. Косіора, Ф. Кона, О. Фуфлянського), які істотно суперечили одна одній. За таких обставин Х. Раковський запропонував прийняти доповідь ЦК до відома і перейти до інших справ[160]. Однак на це більшість делегатів не погодилася. В результаті домагань «децистів» 145 голосами проти 79 була ухвалена резолюція, в якій відзначалося, що головне завдання весни 1919 р. ЦК «було проведено, але не досить задовільно». ЦК звинувачувався у відсутності «самостійності у вирішенні питань партійної і радянської роботи на Україні». Зазначалося також, що його члени «не могли справитися з величезним завданням відновлення партійних організацій і керівництва всіма галузями роботи на Україні»[161].

Поряд із певною об'єктивною основою, рішення мало значну долю суб'єктивного підходу до оцінки діяльності ЦК КП(б)У. Причини його крилися, зокрема, в упередженому ставленні «децистів» до окремих членів ЦК, у намаганні набути політичний капітал, захопити ініціативу, нав'язати форуму погляди і позиції фракції.

Принципового значення за умов загострення національних проблем, появи резолюції VIII конференції РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» набуло питання про державні взаємини УСРР та РСФРР. У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У опублікував спеціальні тези, в яких була обґрунтована історична, політична, економічна і воєнна необхідність найтіснішого союзу двох республік.

У доповіді з цього питання Г. Петровський{6} відзначив, що першочергові завдання — «воєнне і необхідність подолання розрухи за глибоким одностайним переконанням ЦК і всіх товаришів комуністів із губкомітетів можуть бути успішно розв'язані лише за найглибшої спайки, за єдності планів і за одного центру»[162]. Він також підкреслив, що радянська влада надає трудящим України широкі можливості для розвитку національної культури і мови.

Рішучий відпір на конференції одержали лівацькі гасла І. Дашковського, який закликав «відкинути всяку гру в український уряд і поставити відкрито, ясно і рішуче питання про злиття обох республік в одну Радянську Республіку»[163].

При цьому він намагався доводити, що українські трудящі, зокрема селянство, національним питанням зовсім не цікавляться. Подібні мотиви підхопив і П. Залуцький[164], акцентуючи особливу увагу на слабкості пролетаріату України, відсутності у нього чіткої позиції з національного питання.

Конференція відмежувалася від помилкових міркувань і абсолютною більшістю (проти — 2, утрималися 6) прийняла резолюцію «Державні відносини Радянської України і Радянської Росії». У пронизаному інтернаціоналістським духом документі підкреслювалося значення тісної братерської солідарності між робітниками і селянами всіх країн, відзначалася велика роль радянської Росії як керівника і організатора боротьби проти міжнародного імперіалізму, обґрунтовувалася необхідність якнайтіснішого союзу УСРР і РСФРР[165].

Як і попередні форуми партії, IV конференція КП(б)У розглянула питання про ставлення до інших партій. Доповідач з цього питання Я. Яковлєв (Епштейн) торкнувся історії еволюції головних українських партій доби революції — УСДРП і УПСР, нагадав про цілу низку розмежувань і розколів у них, зупинився спеціально на процесі «кристалізації комуністичної свідомості» у тих елементів, які оформилися останнім часом у окремі течії та організації — боротьбистів і незалежників-укапістів[166]. Тим, хто твердо ставав на шлях підтримки соціалістичної революції, більшовики готові були широко відкрити двері для приходу в КП(б)У, закликаючи водночас їх до рішучого розриву з тими, хто коливався, хто стояв на контрреволюційних позиціях і прагнув використати своїх учорашніх однопартійців з контрреволюційною метою. Певну увагу було надано також аналізу зростання впливу у робітничому середовищі меншовиків, а у селянському середовищі — анархо-махновців[167].

Дуже багато часу конференція витратила на суперечки, які виникли навколо доповіді мандатної комісії. Зокрема, виникали питання щодо правомірності обрання делегатів від Харківської організації, де всього за тиждень до форуму завершився партійний тиждень. При вирішенні питанняпро рівень представництва, на конференції були враховані майже всі новоприйняті члени партії (значна частина їх на момент конференції залишалася незатвердженою) і в результаті харківська делегація виявилася найчисельнішою — 64 чоловіка.