Розділ «Частина друга Документи»

Іван Демкович-Добрянський Яжень, воєводство Ельбльонг

Archiwum Ukraińskie. Warszawa. — Sygn. 405/92.

ЗВЕРНЕННЯ ЗАКЕРЗОННЯ

Свободу народам! Волю людині! Смерть тиранам!

ДО ВСЬОГО КУЛЬТУРНОГО СВІТУ Відкритий лист українців, які проживають за лінією Керзона.

«МИ, ЛЮДИ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ, сповнені рішучості… повернути віру в основні права людини, гідність і цінність особистості, рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих народів, створити умови, що дозволять підтримувати справедливість і пошанування зобов'язань, які випливають з договорів та інших джерел міжнародного права, підтримувати соціальний прогрес і покращення умов життя у більшій свободі і з цією метою чинити толерантно і жити між собою у мирі як добрі сусіди. ПОСТАНОВИЛИ ОБ'ЄДНАТИ НАШІ ЗУСИЛЛЯ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ ЦИХ ЗАВДАНЬ».

(Витяги з Декларації Об'єднаних Націй)

Ми, українці, мешканці українських етнічних територій, розташованих у Карпатських горах на захід від річки Сян, на північ від річок Сян і Солокія і на захід від річки Буг, територій, які згідно з ухвалами Кримської конференції залишились у межах відродженої Польської Держави, звертаємось таким чином до представників і урядів Великої Британії, Сполучених Штатів Північної Америки, Франції, Швеції, Швейцарії, Туреччини і всіх інших європейських і неєвропейських держав, звертаємось також особисто до Пана Президента Трумена, Пана Прем'єра Етлі та їхніх міністрів закордонних справ, які опрацювали, ухвалили і підписали статут Організації Об'єднаних Націй, звертаємось також до всіх Голів і Достойників Християнських Церков, до Міжнародного Червоного Хреста, до всіх політичних і гуманітарних прогресивних організацій, до совісті всього прогресивного, культурного людства з нашим відкритим листом у справі страшних насильств і безправ'я, які чинять проти нас військо та інші органи нинішнього польського уряду, сліпо виконуючи інструкції та накази Москви.

На підставі рішення Кримської конференції згадані території на північ і захід від лінії Керзона мають залишитись у рамках відновленої Польської Держави. Згідно з цим українському населенню, яке у кількості одного мільйона від найдавніших часів проживає на цих територіях, надаються всі конституційні, громадянські права у Польській Державі. Але польський уряд, сліпо виконуючи волю і накази радянських органів влади, від яких насправді є залежним, не погоджується на те, щоб визнати за українцями будь-які людські й громадянські права, а хоче силою виселити українське населення з його одвічних родинних садиб.

Тутешнє українське населення не хотіло і не хоче за жодних умов покинути свою землю і своє нинішнє місце проживання. Це діється внаслідок різних зрозумілих причин, але у першу чергу тому, що в рамках Радянського Союзу, куди нас хочуть вивезти і де проживає вся решта більш як 40-мільйонного українського народу, наш народ не має жодних забезпечених національно-політичних, релігійних та соціальних прав.

Український народ терпить у Радянському Союзі небувалий національно-політичний утиск. Радянський режим, у якому змушені жити український та інші народи, є режимом тотальної диктатури і тиранії, а наші земляки внаслідок цього позбавлені всіх людських прав.

Тому з усього мільйона українців, які мешкають за лінією Керзона, майже ніхто не хотів і не хоче добровільно виїжджати до Радянського Союзу, до своєї національної, материнської української держави, яка існує у Радянськім Союзі під назвою «Радянської України», але насправді не має жодних державних прав, а форма державності служить виключно для цілей облудної більшовицької пропаганди, особливо для належно не поінформованих легковірних країн вільного світу. Все українське населення за лінією Керзона одностайно висловилося, що не хоче виїжджати, а хоче надалі залишитись у своїх нинішніх місцях, у своїх родинних місцевостях і з огляду на це хоче користатись усіма належними їм громадянськими правами. Але нинішній польський уряд під тиском Москви, яка боїться залишити українців де б це не було за межами своїх безпосередніх нелюдських експериментів з денаціоналізації, постановив насйльно викинути українське населення з його землі й осель.

Офіційно в урядових трактатах проголошено, що переселення є добровільним. Ми, українці, безумовно дотримуємося цієї офіційної умови про добровільність переселенської акції. Але представники польського і радянського уряду за весь час переселенської акції від осені 1944 року аж донині ведуть акцію не добровільного переселення, а примусового виселення всупереч усім правовим постановам. Коли провалилась уся широко задумана пропаганда щодо переселення, коли визначені один за одним терміни виїзду не давали жодних результатів, бо ніхто з українців не хотів виїжджати на свою згубу до радянського «раю», тоді представники польського уряду і більшовицьких переселенських комісій почали організовувати різного роду банди серед польського населення і давали тим бандам наказ нападати на оселі українців, грабувати, мордувати, палити людей, щоб таким чином змусити українців до виїзду.

Внаслідок цього протягом усього минулого року, а особливо весною 1945 року, на українські поселення нападали численні польські озброєні банди, яким відкрито допомагали урядова міліція та інші урядові чинники. Ці озброєні банди разом з урядовою міліцією і частково підрозділи війська протягом минулого року спалили на наших територіях кілька десятків українських сіл і набагато більше пограбували або знищили у них господарського майна. При тому мали місце страшні злочини масових убивств і катувань. У численних селах банди і урядова міліція вбивали по 100, 200 і більше людей протягом одного дня. Нападаючи, били до крові, катували і вбивали також жінок, старих людей і дітей. Часто кидали живих людей, навіть немовлят, у вогонь.

Патронували ці терористичні, людиновбивчі дії підрозділи прикордонних більшовицьких військ НКВД, які часто переходили через новоутворений кордон між Польщею і СРСР, базуючись на тому боці, допомагали польським терористичним бандам ламати опір і оборону українського населення за допомогою терору і виселення.

Однак і цей довготривалий терор організованих банд і державної міліції не зламав волі українського населення залишитись на своїй землі.

Під натиском небувалого терору на виїзд записався відносно малий відсоток населення. Але й ті, хто записався, робили це під примусом. Виїжджати вони не хотіли, часто втікали і переховувались.

Ті ж, кого все-таки вивезли, часто вже через короткий час повертались, якщо тільки їм вдавалося вирватись із концентраційних таборів, куди більшовики вивозять переважно наше населення.

Українське населення, захищаючись від терору польсько-більшовицьких банд, організувало власними силами збройну самооборону. Все населення стало з небаченою до цього часу солідарністю до рішучої збройної самооборони. Збройні загони місцевої української самооборони і загони Української Повстанської Армії (УПА) відбивали напади банд і міліції, здобуваючи у багатьох випадках перемоги.

Також і серед польського суспільства пролунали голоси розумних особистостей, які засуджували терористичні антиукраїнські напади, ганебні й шкідливі для польського народу.