Розділ «Частина друга Документи»

Після 11 квітня все українське населення стало до зброї, хто як міг. Всюди була організована самооборона, до неї вступали всі, від наймолодших до найстарших. У Пйонтковій, Жогатині і Яворнику впродовж усього дня і всієї ночі стояли в окопах постерунки з боку Дильонгової, а Яворник і Жогатин могли очікувати нападу «Сліпого» з іншого боку — від Боровниці. (…)

Уночі на 21 квітня три наші сотні оточили Боровницю і вдосвіта почався бій. Найдовше боронилися ті, хто втік на костельну дзвіницю. «Сліпий» зі своєю п'ятіркою «волиняків» утік відразу після перших пострілів. До 10 години все затихло, горіло ще декілька хат. Загинули три наших хлопці. Серед упійманих зі зброєю місцевих поляків було 27, які відзначилися під час нападів під командуванням Котвіцького на українські села (вони були у заздалегідь підготовленому списку). Їх розстріляли посеред села, решту відпустили. Людей попередили, щоб залишали хати, бо о 14 годині почнемо палити село. Нехай забирають усе, хто що може. Хлопці отримали суворий наказ нічого не брати. Не були то приємні сцени. Тут можна було побачити, хто винен у тому, що відбувається, хто що приніс з українських сіл. Звичайно завинили одиниці, напевно «Сліпий» зі своїми, але ми не мали іншого виходу. Люди боялися, щоб ми не вчинили так, як поляки у Бахові та Березці, покірно завантажили, хто що міг і як міг, і з плачем рушили дорогою біля Улуча за Сян. Ще на їхніх очах почали горіти хати. В одному обійсті спалили схований легковий автомобіль. (…)

Українська поліція не мала жодних політичних привілеїв. Її завданням було утримання порядку серед населення, а часто і захист цьрго населення. На території, населеній поляками, навіть у самому Перемишлі, німці залишили на попередніх посадах усю колишню польську адміністрацію. У тому числі й поліцію. (…)

В українську поліцію потрапляв найбільш свідомий елемент, бо тільки тут можна було отримати зброю і пройти військовий вишкіл, підготуватись до боротьби за Україну (…)

Свою сотню «Бурлака» організував у кінці липня 1944 року переважно з членів української поліції з околиць Перемишля. 4 серпня він провів перший бій з радянськими партизанами за селом Радава. За кілька днів до того більшовики разом з польською боївкою з Балігрода спалили 40 хат і розстріляли 16 найбільш свідомих українців з села Стенжниця — згідно зі списками, складеними поляками. (…)

Командир боївки «Біс» розказував про жнива на Волині у 1942 році. Він там був в українській поліції. У польських хуторах, які більшовики не встигли у 1940 році вивезти до Сибіру, майже всі поляки були озброєні. Існували цілі військові організації. Провіант і одяг конфісковували тільки в українських селах. Серед білого дня приходили у село, забирали худобу, продукти, одяг — все, що потрапляло до рук. Німці знали про них, але не чіпали. Охорона залізниці, мостів, промислових об'єктів, адміністративних будинків у містах також була у руках фольксдойчів, тобто поляків із Західної Польщі. Про це говорить навіть польський письменник Едвард Прус у своїх українофобських «творах», розглядаючи події на Волині після 1942 року. Він навіть не приховує, що там була повністю укомплектована дивізія АК зі штабом, генералами, хронікерами і що серед баншутців (охорона німецьких об'єктів) були «свої» люди. Тільки не згадує, що частини АК і баншутци грабували українське населення і знущалися з нього більше, ніж за Пілсудського. (…)

Силою виселили Цісову і Брилинці — села серед лісів між Перемишлем і Бірчою. (…) Військо Польське вдосвіта оточило село з усіх боків і наказало виселитись протягом одного дня. Ніякого транспорту не дали. У селі мешкали лише старі люди і жінки з дітьми. Не всі мали коней з возами. Разом з військом до села вдерлись поляки з Гути Бжуської, Бірчі й Коженця. На очах солдатів забирали собі все, що потрапляло під руки, і навіть з рук виривали. Частина з них під'їхала до села возами, залишивши їх на дорозі Бірча — Ольшани, і туди зносили награбовані речі.

Протягом ночі людей з Цісової і Брилинців пригнали під конвоєм до Перемишля, а звідти до Медики на кордон, на так званий фільтраційний пункт. Таких пунктів уздовж кордону було багато. Там НКВД перевіряло людей у своїх списках. Було багато випадків, коли поляки навіть без списків били хлопців і чоловіків, розуміючи, що більше такої нагоди не буде. Тому молодші намагались перейти через кордон уночі, а пізніше вже чекали своїх на території України. (…)

Коли почалось виселення, у селах Торки і Пождзяж зібрали по сто тисяч злотих, щоб викупитись. Хто вирішував їхню долю, хто одержав гроші чи, швидше, пропив їх — чи є у тому правда, важко сказати. Але виїзд було відкладено. Пізніше знову збирали гроші, але чим це закінчилось — не пам'ятаю. Здається, виселили. (…)

Села Яворник Руський, Пйонткова і Жогатин, розташовані вздовж малої річки, яка впадає у Сян в Іскані, оточило Військо Польське. Вже в перший день сюди приїхали сотні польських возів з-за Сяну — з Дубецка, Прухника, Яворника Польського та інших. Що у селах відбувалось — важко описати. Хапали все: одяг, домашнє кухонне начиння, збіжжя, картоплю. Були впевнені, що всі українці виїдуть і не зможуть усього забрати, — тому треба поспішати, щоб хтось інший не забрав, щоб добро не пропало. У хатах все перевертали, ламали, нищили те, чого не могли забрати. Приїжджали з дружинами і старшими дітьми, щоб більше набрати. Говорили, що Тищенко (уповноважений УРСР у справах переселення), коли побачив, що відбувається, просив людей, щоб швидше виїжджали, бо він нічим не може зарадити і допомогти.

А я з кількома хлопцями дивився з високої сосни у лісі над Пйонтковою, коли під вечір уздовж села їхали поляки возами, навантаженими награбованим добром. Люди йшли пішки, бо на возах не було місця. І ще кожний щось на собі тягнув. Протягом дня приблизно 600 возів з-за Сяну пройшло через ці села. (…)

Через кілька днів виселення «прокинулась» Дильонгова — польське село за лісом (…), що «прославилось» через напад на Павлокому 2 березня. Під кінець дня його мешканці повертались кількома дорогами навантажені, на возах і пішки через ліс. Усе це відбувалось на очах постерунку Війська Польського, який зайняв усі пагорби і дороги та стежив, щоб ніхто з села не втік.

У районі Бірчі розташувалося Військо Польське, яке за кількістю дорівнювало дивізії. Оточили села, заблокували дороги. (…)

Над струмком два поляки у цивільному одязі почали виривати налигач з коровою у старшого чоловіка з кількарічною дитиною. Боротьба тривала недовго, бо один з поляків ударив господаря по голові якимось кілком чи сокирою і забрав корову. Було тільки чути крик дитини. Поблизу на дорозі стояло кілька солдатів. Не реагували.

Назавтра майже уся Дильонгова рушила через ліс до Пйонткової і Яворника Руського. «Бурлака» вислав половину чоти (приблизно 20 хлопців) на край лісу від Дильонгової, щоб «поговорили» з тими, хто буде повертатися з награбованим майном. Розстріляли кілька чоловіків. Злякані жінки все кинули і втекли до села. Це було вже після обіду, а до вечора всіх цивільних ніби вітер змів з українських сіл. Скинули з возів усе і навипередки рушили єдиною дорогою через Тарнавку й Іскань за Сян. А за ними пішли і ті з Дильонгової, бо через ліс уже боялись їхати. Від того часу вже ніхто не з'явився в українському селі. Виселення проходило спокійно.

Акція виселення тривала три-чотири тижні й закінчилась у другій половині вересня. Жодної статистики ми не вели — не було такої можливості. Зі спостережень випливало, що серед 700 тисяч українців, які мешкали у згуртованих осередках на Закерзонні, виїхала майже половина. Не рахую приблизно сто тисяч українців з мішаних родин і тих мешканців міст і мішаних сіл, які відразу в 1944 році почали змінювати метрики, ставали поляками, щоб не виїжджати, як казали, «до колхозу». (…)

Уночі з 3 на 4 жовтня наші сотні спалили польські села: Дильонгову, Бартківку, Домбровку, Тарнавку і, можливо, Сельницю. (…) Ці села брали участь у знищенні Павлокоми 2 березня, потім аж до 21 квітня обстрілювали і тримали у постійній напрузі українські села: Іскань, Пйонткову, Яворник Руський, Жогатин та інші. Наші оточили поляків удосвіта і дали кілька годин, щоб вони повиносили з хат усе, крім зброї, і виселилися за Сян. Там було дуже багато пустих українських сіл. Опору вони не чинили, тому не було і жертв. (…)

Через кілька років у польській літературі з'явилося багато «праць», у яких автори пишуть, повторюючи одну версію, що у жовтні 1945 року «банди УПА» вночі напали на ті села, вирізали упень поляків, а хати попалили. Звичайно, без жодних цифр та прізвищ. А була можливість спитати свідків і скласти списки жертв. (…)

У кінці 1945 року поляки зміцнили військові частини, розташовані на українських землях. Військо і міліція отримали «юридичних радників» з НКВД. Посилилися напади на села, арешти людей — винних чи невинних, кількаденне слідство і вербування конфідентів. Це їм удавалось, але зрідка. Арештовані повертались, як правило, дуже побиті. Дехто з них мусив ще довго лікуватись, особливо чоловіки. Від них ми дізнавались, що ворог знає про нас і що його цікавить. Починалася боротьба розвідки і контррозвідки.

Ми не мали фахівців у цій галузі. Були тільки ентузіазм, невеликий, як правило, життєвий досвід і спритність. Найважливіше, що були високий рівень свідомості і допомога населення. Усі ті «визволителі», старші брати, сусіди так дались взнаки нашому народові протягом останніх десятиліть, що всі — від дитини до старих бабусь — готові були боротись проти них на смерть. (…)