Розділ «Частина друга Документи»

Щоденно виконували вироки смерті — розстріл або повішення. Засуджених забирали з камери переважно вранці й під вечір, зв'язували руки, вкидали до автомобіля, вивозили на єврейський цвинтар і там розстрілювали. Щоб заглушити постріли і крики, вмикали сирену. Але постріли було чути навіть у в'язниці. Вішали у тій самій в'язниці на Монтелупіх, а тіла потім вивозили. (…)

Після вечірнього шикування 5 серпня підійшов відділковий і викликав усіх 16 засуджених. Коли вони вийшли, він нам сказав, що їх звільнили, а ми мусимо ще просити Бога. Незабаром завила сирена, почулись далекі постріли…

Пригадую собі одного хлопця з Улуча Бжозівського повіту. Високий, світле волосся. Не пам'ятаю ні прізвища, ні псевдоніма, знаю тільки, що був з боївки. Якоїсь ночі перерізав собі вени на руках. Не знаю, як він це собі зробив, бо було темно. Хіба що зубами, бо у камері нічого металевого не було. Потім його все-таки забрали і стратили.

19 жовтня 1947 року мене викликав відділковий. У цей час я вже був в'язнем, який найдовше чекав на смерть. Наказав мені взяти миску і йти вперед. Показав жестом на шию, що мене повісять. Завів мене у велике приміщення в підземеллі й наказав затриматись біля дверей. Подумав, що мене тут розстріляють.

На другому кінці приміщення сидів військовий прокурор, який прочитав рішення про помилування. Спочатку я нічого не зрозумів. Мені наказали вийти на середину. Прокурор знову почав читати і запитав, чи я розумію. Я заперечив, думаючи, що мене розстріляють. Тоді прокурор сказав, що президент Берут помилував мене і замінив смертну кару довічним ув'язненням. (…)

На межі листопада і грудня 1947 року нас всадили до закритих вагонів і перевезли до центральної в'язниці у Штумі. Там сиділо приблизно 500 українців — членів і співпрацівників УПА. Вижити було важко, багато в'язнів померло, двоє повісились на простирадлах. У в'язниці не було різниці між українцями і поляками. НКВД і УБ діяли так само: знущалися з людей. Гіршого садизму, як при комунізмі, польська історія не знала.

На свободу я вийшов 25 січня 1955 року.

Михайло Зельонка. З листів до Українського архіву // Нагие Слово. — 1991. - 19 травня (№ 20).

МЕЖА ВИТРИВАЛОСТІ

В українській пресі опубліковано підсумки польсько-української репатріаційної акції, знайдені в архівах колишнього УРСР.

Таємно До Секретаря Центрального Комітету КП(б)У товариша Коротченка Д. С.

Остаточний звіт Головного Уповноваженого Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки (…) про евакуацію українського населення з території Польщі.

(…) Після звільнення УРСР і східної частини Польщі аж до Вісли від німецько-фашистських окупантів на адресу Голови Ради Міністрів СРСР Генералісимуса товариша Сталіна, Голови Верховної Ради СРСР тов. Калініна, Голови Верховної Ради УРСР тов. Хрущова почали надходити листи від українського, російського, білоруського і русинського населення з проханням про переселення їх до УРСР або приєднання до УРСР території, де вони проживають.

Нижче наводимо кілька фрагментів з цих листів.

* * *

До Й. Сталіна і М. Калініна Від мешканців села Отроч гміни Хжанів, повіт Янів Любельський

(…) Ласкаво просимо переселити нас на територію СРСР (…)

Уповноважені:

Голова — Дмитро Горбач Заступник — Іван Марчак Секретар — Тлучин

Члени — Антон Тлучкевич, Самсон Ворона. Разом 14 підписів.