Розділ «Частина друга Документи»

12 жовтня 1944 року в Майданських лісах між Сколе і селом Ластівки перебували частини УПА, які після вишколу на полонинах Букового Берда під командуванням «Рена» перейшли через фронт на схід від Тухлі. Славко Коцьолек — «Крилач» — тодішній командир чоти [взводу] дав мені прочитати лист від Якова Чорнія, у якому написано, щоб усі частини, утворені влітку в Перемишльському, негайно повертались на рідні землі, бо поляки почали тероризувати українське населення [підкреслення моє. — М С.]. (…)

У листопаді й грудні 1944 року почала надходити інформація, що поляки вбивають українців, палять села, причому не тільки на території Польщі, айв Україні. Не було це ні для кого несподіванкою за таких стосунків, які існували між двома народами. Найгіршим було те, що грабували передусім села, у яких чоловіків забрали до армії і не було кому їх захистити. (…)

Через тиждень чи два після мого повернення до нас прийшов комендант польської міліції з Конюшок (приблизно за 8 км від Перемишля), Ризнар, давній знайомий мого батька. По секрету він сказав, що до кожного постерунку зараз додають по кілька «волиняків», які вбиватимуть українців, переважно з вищою чи середньою освітою. Списки вже готові, в яких я і мій молодший брат Міхал попереду. Відтоді ми вдома не спали. Частина хлопців сховалась у криївках, інші вдосвіта йшли до лісу, бо там було безпечніше. Конкретних планів ніхто не мав. Жили день від дня. (…) Вісті про польські акції й далі надходили. Хлопці почали приходити до лісу зі зброєю. Не було тільки військових спеціалістів, особливо офіцерів, які могли б нас організувати і чогось навчити. (…)

20 січня 1945 року по всьому Перемишльському регіону пішов поголос, що в селі Ольшани (за 14 км на захід від Перемишля) польські міліціонери з Бірчі (30 км від Перемишля) і з Красічина (7 км) вбили 24 особи: родину священика Копистянського (з його сином проживав в одній кімнаті гуртожитку в Перемишлі у 1937–1939 роках), родину вчителя Сенишина (з його сином і дочкою Аретою разом вчились у 1939–1941 роках), родину керівника молочарні Вуйтовича (з сином разом проживав і вчився у 1939–1941 роках), колишнього голову «Просвіти» та інших. 19 січня, в день Хрещення (Йордан), завели їх до Сяну і в тому місці, де щороку святили воду, застрелили і вкинули у річку. По дорозі міліціонери жартували і говорили людям, що йдуть разом воду святити. Повідомлення про вбивство вразило всіх. Це вже були не поголоски, а страшний факт. Тим страшніший, що стався серед білого дня за участі представників закону і стосовно людей, які всю війну просиділи вдома, на селі й не мали нічого спільного з німцями, протягом кількох років чекали закінчення війни. Ініціатором вбивства був місцевий поляк — Круліковський, мабуть, єдиний поляк у всьому селі.

Перед цим випадком понад 300 осіб, переважно старших людей і дітей, загинули у селі Павлокома, за 40 км на захід від Перемишля. Здається, що молоді чоловіки добровільно вступили до Радянської Армії, а потім відразу пішли на фронт, звідки майже ніхто не повертався, і село залишилося беззахисним. Після випадків в Ольшанах стало зрозуміло, що це лише початок і без дії сидіти не можна. Поляки вирішили помститись українцям за 1942–1943 роки на Волині.

Українська молодь почала створювати в селах групи самооборони. Завжди знаходився хтось енергійний, з ініціативою. Села встановлювали зв'язок між собою. Під кінець січня і в лютому населення деяких місцевостей, які сусідили з польськими, перемістилося до лісу зі всім майном і дітьми. Тут відчували себе безпечніше. Частини самооборони дуже швидко переформувались у добре організовані військові підрозділи. З'явились власна підпільна адміністрація, добре функціонуючий зв'язок і дисципліна. (…) Створено крайовий штаб для координації захисту населення від нападів поляків. Самооборона мала локальний характер і, як військова сила, не набрала ще розмаху. Здавалося, що немає такої потреби. В особливих випадках вона забезпечувала охорону кількох найближчих сіл.

Про якусь помсту полякам, яких у селах було чимало, не було і мови — це нікому не прийшло б у голову. (…)

Вранці 11 квітня поляки з Бжуської Гути і з Бірчі разом з міліцією повбивали українців у селах Бахів і Березка. У Бахові загинуло 187 осіб, у Березці — 95, у тому числі четверо дітей, народжених у 1945 році.

Крайовий штаб вислав мене на місце злочину, щоб оформити протокол з прізвищами жертв. Упродовж ночі ми добрались до Бахова. Мені приставили для охорони 5 чи 6 хлопців і провідників, які змінювались у кожному селі. Що ми застали на місці — страх згадувати. У хатах все було побите, поламане, всюди були калюжі крові. Хто залишився живий — утік і боявся вертатись до хати, щоб хоча б поховати найближчих. Усе сталося так несподівано. Люди увесь час жили у згоді, ніколи не були вороже настановлені до поляків, навіть різанина у Павлокомі кілька тижнів тому не змінила настроїв. Поляки з Гути напали під ранок, повбивали, знищили все, а що можна було, — забрали і втекли через ліс, не затримуючись ні на хвилину. Все робилося на бігу, ніби вони боялися, що хтось їх прожене. Ми прийшли наступного дня після нападу, частина хат була спалена, мешканців небагато. Більшість боялась повертатися до села. Залишились ті, хто сховався поблизу. Спочатку я заходив до хат і записував прізвища вбитих, але коли побачив на підлозі тіло шестиденної дитини, у якої не можна було розрізнити ні голови, ні рук, ні ніг, — почав записувати тільки на підставі розповіді групи людей, які мене супроводжували.

Поляки забрали худобу і більше на ці села не нападали. Ані у Бахові, ані у Березці не було самооборони. Люди сказали нам, що чоловіків забрали на фронт або вони зголосились добровільно.

Почалась весна, і ніхто не сумнівався, що погроми будуть масові там, де люди не зможуть захищатись. Майже одночасно загинуло 168 осіб у Малковичах (за 12 км на північ від Перемишля), Глудні та Іздебках (між Диновом — родинним містечком письменника Ярослава Галана — і Бжозовом). Не краще було на Холмщині.

Не можна було змарнувати жодного дня. Я зрозумів, що треба забути про університет, виїзди до центральної Польщі під чужим прізвищем, а треба повністю включитись у боротьбу. Я забув, що колись любив математику і ненавидів військові заняття. Перед очима стояли знайомі з Ольшан, діти з Бахова і Березки. У ці дні з частин самооборони було створено три сотні під командуванням Бурлака, Хрона і Крилача. Це були переважно хлопці, які вже у своєму житті нюхали порох. Точно не пам'ятаю, але не виключено, що ці сотні були створені ще перед Новим роком і розташовані у лісовому масиві Турниця.

Приблизно за 50 км на південний схід від Перемишля, між Саноком і Диновом, за 3 км на схід від Улича (у якому народився композитор Михайло Михайлович Вербицький — автор музики до «Заповіту» Шевченка і Гімну «Ще не вмерла Україна») знаходилось польське село Боровниця — острівець між українськими селами серед лісів. У ньому затримались три «волиняки» на чолі з Котвіцьким, сліпим на одно око колишнім офіцером Війська Польського, яких вигнали з Волині у 1942–1943 роках. Вони належали до тих, кому Пілсудський давав на Волині й Поділлі землю, щоб вони будували і полонізували цю землю. На підставі Версальського договору 1919 року землі Західної України передали Польщі на 25 років; а пізніше мав бути проведений плебісцит, який вирішив би, чи ці землі залишаться за Польщею, чи ні. Поляки робили все, щоб зібрати там понад 50 % голосів. Правдою і неправдою їм вдалося до 1939 року багато чого досягти. Від 1941 року на Волині.почали спиратись виключно на польських колоністів — для охорони залізниці й промислових об'єктів використовували переважно поляків, які ненавиділи українців. Місцеве населення не мало симпатії до німців.

Цей Котвіцький (псевдонім — «Сліпий»), організував у Боровниці групу приблизно із 140 осіб серед місцевих поляків і нападав на навколишні українські села. Вбивали чоловіків, грабували все, що потрапляло під руку, головним чином харчі та одяг. Вони тероризували не тільки українські села, але і саму Боровницю. Бувало, що люди з цього села приходили до українців і просили дати їм щось для створення видимості, що вони теж грабують, бо «Сліпий» не прощає їм симпатії до українців. На початку квітня 1945 року викликав паніку поголос, що «Сліпий» має намір розправитися з іншими українськими селами. Найбільше під загрозою перебували села Улуч, Яворник Руський, Жогатин і Воля Володзька. Яворник і Жогатин могли атакувати поляки з іншого боку села — з розташованої за лісом Дильонгової, чиї мешканці вбивали Павлокому. Дильонгова ще перед війною була відома своїм бандитизмом.

Ситуація українського населення нагадувала часи татарських нападів. Ніхто не знав, коли і звідки загрожує небезпека. Крім польської міліції, в акціях могли брати участь добре озброєні й вишколені частини Армії Людової, Батальйонів Хлопських, Армії Крайової. Всіх їх об'єднувала ненависть до українців.

Про існування військової української організації поляки не знали, не здогадувалися і не повірили б, якщо б їм хтось про це сказав. Вони були певні, що все їм можна і все мине безкарно.

Відразу після подій у Бахові та Берізці на нараді Крайового командування вирішено було випередити Котвіцького-«Сліпого» і знищити Боровницю не пізніше ніж 21 квітня. Це гніздо вибрали тому, що там найменше сподівались якогось опору з боку українців — ще не було жодної збройної сутички. Про село і учасників групи ми мали докладну інформацію: село було невелике, відрізане від головних шляхів, до найближчого постерунку міліції було не менше ніж 20 км лісами через українські села. Впродовж 6 годин жодна допомога не встигне надійти. Ця територія належала до 4-го району за нашим адміністративним поділом. 18 квітня 1945 року Крайове командування призначило мене туди на невизначений час для допомоги місцевим частинам самооборони. Мене попередили, що у наших збройних групах — боївках і частинах самооборони в деяких селах — важко знайти людей, у яких поляки не вбили когось із родини. Не можна допустити, щоб мстилися на невинних. Війна наближалась до кінця. Поляки поступово почали розуміти, що не все буде так, як вони б хотіли. Але ми у жодному випадку не можемо загострювати з ними стосунки, особливо з населенням.

Пізно увечері (…) дістались в Іскань. (…) Тут була організована частина сільської самооборони з військовою дисципліною. Польські бандити боялись близько підходити, незважаючи на те, що з одного боку була польська Тарнавка, трохи далі — Дильонгова, а відразу за Сяном розташовані гміна Дубецко і змішані села, у яких українці боялись визнавати свою національність і розмовляли польською. На відстані 10–20 км за Сяном починались істинно польські землі. У багатьох селах мешкали українці — греко-католики. Про це свідчать церкви, збудовані у візантійському стилі. Але розмовляли польською. (…)

Зимою 1944/45 років поляки не раз намагалися напасти на Іскань, часто обстрілювали з кулеметів, удень постійно тримали людей у напруженні. (…) На пагорбах за селом українські постерунки постійно забезпечували охорону. (…)

Зв'язкові з Іскані провели нас полями між польськими селами: Тарнавкою, населення у якій вороже ставилось до українців, і Ясеницею Суфчинською, у якій кілька впливових людей на чолі з ксьондзом і вчителем не допускали до антиукраїнських випадів. Вони попередили про це навколишнє українське населення і слова дотримували. (…)