РОЗДІЛ IV: Організація та діяльність органів безпеки Директорії УНР

Для підготовки спеціалістів розвідувальної й контррозвідувальної справи у структурі Розвідочної управи передбачалося створення спеціальної "Школи виховання розвідчиків". Її управління складали: начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова чи цивільна людина, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачами школи запрошувалися при необхідності військові чи цивільні особи [471]. Номенклатура спеціальностей навчального закладу визначалася тими напрямками роботи, яких найбільше вимагала загальнополітична й оперативна обстановка в умовах воєнного часу. Тобто, школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати доставку інформації до Центру. Встановлювався однорічний термін навчання. У положенні про школу зазначалося, що її завдання — у "всебічній освіті курсантів", котрі мають оволодіти несенням спеціальної служби (пройти курс спецдисциплін — В.С.), ознайомитися з військовим, політичним і економічним становищем в УНР та за кордоном. До програми навчання входили також політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія, стройова підготовка та гімнастика. Отже, після опанування згаданих предметів курсант школи ставав всебічно підготовленим працівником спеціальних служб, міг виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.

До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, що мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов'язувалися прослужити в органах не менше трьох років [472]. У Тимчасових штатах Розвідочної управи та Інформбюро Генштабу передбачалися школи навчання агентів. У багатьох інших документах цих відомств, а також Департаменту політичної інформації МВС також ідеться про необхідність створення школи агентів спецслужб УНР [473]. Планувалося готувати агентів різних спеціальностей, у тому числі й агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв'язку тощо. Відомостей про функціонування названих навчальних закладів, їх штати, структуру, програми навчання немає. Не виключено, що йдеться про вищезгадану "Школу виховання розвідчиків", оскільки після її закінчення багато штатних працівників мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників.

Потрібно також сказати й про те, що всі співробітники-військовослужбовці та цивільні працівники Розвідочної управи після зарахування на службу (роботу) приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов'язків в інтересах Української держави. Тексти обітниць були передбачені урядовим законом, затвердженим Головою Директорії С.Петлюрою 13 жовтня 1919 р. [474].

Таким чином, більш чітко, ніж в період Гетьманату, визначилась система військової розвідки як в горизонтальному, так і вертикальному вимірах. Оперативніше здійснювалось інформаційне забезпечення Армії УНР на тактичному й стратегічному рівнях. Починають задовольнятися потреби у розвідниках не тільки для сьогодення, а проводиться підготовка таких кадрів і на перспективу, створюються для цього спеціальні навчальні заклади.

§ 4.4. ВІЙСЬКОВА КОНТРРОЗВІДКА

Доба Директорії започаткувала ще одну особливу інституцію в системі національних органів безпеки — військову контррозвідку. Більше того, специфікою формування системи контррозвідувальних органів Директорії УНР було те, що першочергова увага приділялася створенню саме органів військової контррозвідки. За умов перманентних бойових дій, активної роботи на фронтах ворожих спецслужб та наявних спроб до збройних виступів проти існуючого ладу всередині держави, такий підхід можна вважати цілком закономірним. Фундація органів військової контррозвідки УНР відбувалася в межах повномасштабної реформи Збройних сил держави влітку 1919 р., спрямованої на перетворення армії на регулярну збройну силу з чіткою структурою, оскільки до того військо УНР нагадувало, скоріше, симбіоз повстанських формувань часів антигетьманського повстання й окремих регулярних частин.

Розуміючи гостру потребу посилення протидії замахам на боєздатність армії, важливість збереження військової таємниці й підтримки високого морально-політичного духу особового складу, керівництво Збройних сил з перших місяців існування Директорії вело пошук організаційно-правових форм механізму забезпечення внутрішньої стабільності у військах, особливо в "Дієвій армії УНР". Уже 12 травня 1919 р. за наказом Головного Отамана військ УНР почалося формування "Польового куреня варти" для боротьби з ворожою агентурою на фронті й безладдям на запіллі. До цього спеціального підрозділу, що поєднував функції військової поліції та військової контррозвідки, передбачалося набирати військовослужбовців "свідомих національно і соціально, безперечно чесних і совісних" [475].

Можна вважати, що першою спробою запровадження постійного механізму забезпечення внутрішньої безпеки у збройних силах було створення "Державного Інспекторату у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки", положення про який затвердив 13 травня 1919 р. Голова Директорії УНР С.Петлюра. "Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, — йшлося в цьому документі, - вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду і деморалізації".

Положення встановлювало головні функції Інспекторату. До його компетенції входило: 1) Стеження за точним виконанням всіх наказів Верховного командування Армії УНР, боротьба з "демагогічністю, саботажем, розпустою, пияцтвом, мародерством, грабіжництвом", службовими зловживаннями й халатністю, господарськими злочинами у військах. 2) Догляд за політичними настроями військовослужбовців, проведення заходів, "аби всі військові частини і інституції були щиро демократичні й національно виховані". Своєчасне інформування центральної влади про "ворожий і непевний елемент", а також негайне усунення (у відповідності з наданими правами) із лав війська "непевного елементу". 3) Допомога стройовим командирам у справі зміцнення дисципліни, виховання високого морального духу військовослужбовців. 4) Виховна робота серед особового складу армії, "піклування про розвиток національної свідомості вояцтва" через організацію шкіл, лекційну роботу, художню самодіяльність, персональні співбесіди.

До складу інституції входили державні інспектори польових управлінь Дієвої армії, Штабу армії, Головної управи постачання, інших центральних військових органів, котрим підлягали інспектори військових з'єднань і частин. Згідно з Положенням державним інспектором могла бути лише людина "знайома з військовими справами… високої національно-патріотичної свідомості, морально не заплямована". Всі інспектори призначалися, звільнялися, а також несли покарання за рішеннями уряду, які затверджував особисто Головний Отаман Військ УНР. Державний Інспекторат очолював Головний Інспектор військ УНР. Державні інспектори наділялися великими повноваженнями. Вони мали право негайно припиняти дію шкідливих для обороноздатності військ наказів їх командирів, контролювати фінансові справи військових частин. Без їхньої санкції не могли набирати чинності вироки військово-польових судів, ордери на арешти військовослужбовців. У надзвичайних ситуаціях інспектор мав право звертатися до верховної влади республіки, обминаючи своїх прямих начальників. Разом з тим вони зобов'язувалися працювати в тісному контакті з командним складом військових частин, всіляко сприяти піднесенню авторитету командира, а під час бойових дій перебувати безпосередньо на фронті й допомагати командирам у їхній поточній роботі. Інспектор разом з командиром частини ніс повну відповідальність за її боєздатність [476].

Аналізуючи наведений вище документ, можна помітити, що Державна Інспекція в системі Дієвої армії УНР за своїм правовим статусом і функціональним завданням являла собою надто змішану структуру, котра здійснювала виконавський, дисциплінарний, політичний та ідеологічний контроль. Одночасно вона займалася окремими питаннями внутрішньої безпеки військ.

Ще одним негативним фактором поточної роботи Державного Інспекторату, його підрозділів у військах стало перенесення ідеологізації суспільного життя через партійно-політичні впливи і на діяльність Інспекторату. Його особовий склад комплектувався переважно з функціонерів правлячих соціалістичних партій, котрі проводили у військах політичну лінію своїх організацій. "Праця тих інспекторів, — зазначали сучасники, — вводила до армії політику, роз'єднувала людей і тим ослаблювала боєздатність відділів" [477]. Тим часом гострою залишалася потреба створення спеціалізованої армійської контррозвідувальної служби.

Центральним пунктом концепції такої армійської спецслужби Української Народної Республіки, розробленої фахівцями Генштабу Збройних сил у першій половині 1919 р., передбачалося створення чіткої системи контррозвідувальних органів на всіх оперативно-тактичних рівнях Армії УНР з підпорядкуванням їх Розвідочній управі Генштабу. Сама система була розроблена генерал-полковником М.Юнаківим [478]. Пропонувалася така організаційна структура контррозвідки:

1. Контррозвідувальні відділи, котрі мали входити до складу штабів військових груп і Управління коменданта тилу на театрі воєнних дій (ТВД). Відділ за штатним розкладом повинен був мати начальника, його помічника (офіцера або урядовця-юриста), двох діловодів, трьох канцеляристів, фотографа, 6-12 таємних агентів, козака для "господарських потреб".

2. Контррозвідувальні частини при штабі окремої дивізії. За штатом вони складалися з начальника, діловода, фотографа, двох канцеляристів, 3–6 таємних агентів.

3. Офіцери контррозвідки, що призначалися окремо. Наприклад, пропонувалося у складі розвідувального (агентурного — В.С.) відділу Штабу Дієвої армії запровадити посаду офіцера по контррозвідці, який би завідував збором і обробкою матеріалів, що надходили від нижчих ланок цієї служби [479].

"Положення про контррозвідку в Дієвій армії УНР", яке з'явилося у серпні 1919 р., визначало й головні функції армійської спецслужби. До них відносилися: збір інформації щодо розвідувальної діяльності ворога, "звертаючи увагу… на що саме найголовніше направлена розвідочна його діяльність, якими засобами користується ворог для своєї розвідки"; отримання інформації про конкретні розвідувально-підривні акції ворожої агентури на ТВД і в тилу Дієвої армії; активна протидія розвідувальній та контррозвідувальній діяльності противника в районах дислокації частин Армії УНР, затримання ворожої агентури й цілеспрямована її дезінформація та спрямування на фальшивий шлях; засилка власних агентів у запілля противника для збору інформації про роботу його розвідувальних органів. З цією метою документ рекомендував запроваджувати постійні агентурні мережі "в тилу ворога і особливо в місцях його керування своїми військовими силами", а також "підкуп осіб, працюючих у ворога, з метою одержання відомостей для з'ясування системи шпигунства у ворога і розкриття його розвідочних органів"; використання технічних засобів збору інформації (перехоплення телефонно-телеграфних розмов), а також застосування елементів "психологічної війни": "розповсюдження серед ворожих сил провокаційних чуток"; припинення диверсійно-терористичної діяльності, відвернення замахів на життя керівників збройних сил, а також зловмисної агітації з метою компрометації воєначальників УНР.

Окремим завданням військової контррозвідки було викриття посадових осіб, котрі "використовують своє службове становище в інтересах ворога": передають в його руки таємні документи Збройних сил УНР; повідомляють про кількісний склад, дислокацію, бойову підготовку військ; ведуть підривну діяльність по саботажу наказів командування; підривають дисципліну й закликають особовий склад до переходу на бік ворога. Гіркий досвід "отаманщини" доповнив реєстр обов'язків військових контррозвідників завданням протидії "персональним авантюрам або заходам до насильного усунення тої чи іншої особи з займаємої посади", відвернення "самовільної організації бойових отрядів з метою скористування фізичною силою для різних зловживань". Нарешті, до компетенції цієї служби було віднесено боротьбу спільно з іншими правоохоронними органами з кримінальними злочинами й відверто аморальними проявами з боку військовослужбовців (грабіжництвом, хабарництвом, "безмежним пияцтвом" та ін.).

Отже, документ, що розглядається, досить повно охоплював широке коло завдань військової контррозвідки, виходячи з конкретного воєнно-політичного становища УНР. При цьому передбачалося не лише проведення оперативних і карально-профілактичних заходів проти ворожої агентури, а й організація активних контракцій проти його спеціальних служб, робота по припиненню протиправних дій серед особового складу збройних сил, створення незаконних збройних формувань.

"Положення" встановлювало порядок управління поточною діяльністю контррозвідувальних установ різних рівнів. Відповідна інформація, зібрана контррозвідкою штабів груп і окремих дивізій, повинна була терміново передаватися до штабу Дієвої армії через офіцера розвідувального відділу, котрий відповідав за контррозвідку. У свою чергу начальник розвідувального органу Штабу Армії у визначений час робив доповідь з питань своєї компетенції начальнику Штабу, отримував від нього необхідні директиви та передавав їх нижчим контррозвідувальним установам.