РОЗДІЛ IV: Організація та діяльність органів безпеки Директорії УНР

За штатом відділ мав таку структуру: начальник, два його помічники, начальник школи підготовки агентури. Завданнями цього підрозділу були: контроль за підготовкою агентури розвідки і постановка перед нею конкретних завдань; розробка інструктивних документів щодо організації агентурної розвідки; систематизація інформації, що надходила з агентурної мережі; ведення обліку розвідувальних заходів; первинна аналітична обробка набутої інформації. Щотижня агентурний відділ мав подавати начальнику Розвідочної управи Генштабу комплексний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі повідомлень агентури, польової розвідки, радіоперехоплення і матеріалів преси. Ця доповідь повинна була містити відомості про дислокацію і загальний стан військ Червоної армії, збройних формувань "білого" генерала Врангеля, отамана Н.Махна. Крім того, цей підрозділ Розвідуправління займався справами організації збройних повстань на запіллі ворога. Такі питання належали до компетенції одного з помічників начальника агентурного відділу.

Отже, на агентурний відділ покладалося вельми широке коло завдань по організації розвідувально-підривної діяльності в тилу противника. При цьому штатна чисельність самого підрозділу була обмеженою. Збільшення обсягу розвідувально-підривної роботи, пов'язане з активізацією збройних зусиль УНР після Варшавської угоди з Польщею у квітні 1920 р. та посиленням повстанського руху проти окупаційного режиму більшовиків, вимагали кардинальної реорганізації розвідувальної системи Дієвої армії УНР. До літа 1920 р. мережа розвідувальних осередків обмежувалась відповідними підрозділами при штабах з'єднань і частин. До складу 2-го відділу штабу дивізії входили начальник дивізійної розвідки та його офіцер для доручень, кілька допоміжних канцелярських працівників на посадах унтерофіцерів ("підстаршин") [440].

Змістовно про службу розвідочного відділу (РВ) штабу дивізії сказав полковник Генерального штабу В.Змієнко. В "Конспекті викладів на старшинських курсах" він зазначає, що штаб дивізії зобов'язаний мати всі дані бойової обстановки для прийняття командиром відповідних рішень. Для збору й опрацювання відомостей про ворога в розпорядженні штабу є "мозгова клітка" — розвідочний відділ. Його завдання: збирати інформацію про супротивника, створювати у ворожому таборі та його оточенні сприятливі для виконання рішення умови. РВ мають цікавити такі відомості: розташування військ противника; схеми їх організації та комплектування, тактика бойових дій; персональний склад і характеристики командирів; матеріально-технічне забезпечення військ, засоби зв'язку; система вишколу; настрої у військах та стосунки між особами різної національності; ефективність "нашої" пропаганди щодо противника; настрої у запіллі (всередині краю), чи мають місце зловживання; робота комунікацій: швидкість і чіткість, стан залізниць, рух потягів; розміщення тилових баз й запасних частин; система постачання. З отриманням таких відомостей має скластись загальна картина стану ворожої армії та її боєздатності.

Для всебічного вивчення противника мають використовуватись відповідні розвідочні засоби: служба догляду — командні й обсерваційні (спостережні) пункти тощо — у фронтових частинах; повітряна розвідка і аерофотографування; допит полонених; бойова розвідка з метою вивчення охорони ворога, підступів до нього, захоплення "язиків"; агентурна розвідка, яка налагоджена ще в мирний час, при сталому фронті, та військова агентурна розвідка при маневровій війні. При сталому фронті така розвідка майже неможлива, особливо передача звітів. При рухливих фронтах — цілком можлива і необхідна, особливо в громадянській війні. Застосовувалась в 1-й дивізії січових стрільців. Виправдав себе спосіб залишення агентів у звільненій полосі [441].

Є відомості про те, що військова розвідка працювала успішно. У підрозділах Армії УНР завжди знали про чисельність противника та його моральний стан. Умови громадянської війни були певною мірою навіть сприятливими для проведення розвідувальної роботи. Дослідник Я.Тинченко зазначає: "Білі, червоні та українці використовували для цього широке коло агентури в тилу ворога, сплачували великі гроші місцевим жителям за подані відомості та мали завжди своїх людей у державних та військових закладах супротивника. Цікаво зауважити, що українська розвідка іноді мала дані про червоні та білі війська більш точні, ніж навіть їхні командування" [442].

Проте воєнно-політична ситуація вимагала удосконалення структури центрального апарату військової розвідки та створення системи регіональних органів з широкомасштабним планом дій. З цією метою у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочній управі Генштабу переводиться Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії (скорочена назва — "ІНФІБРО"), котре мало перетворитися на головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки. Воно складалося з центрального органу — Центр "ІНФІБРО" та філій Центру "ІНФІБРО".

Згідно з тимчасовими штатами Інформбюро складалося з таких підрозділів: керівництво Інформбюро у складі начальника (ним призначили полковника М.Красовського), помічника начальника, старшого офіцера для особливих доручень, двох молодших офіцерів для доручень, юрисконсульта; загальної канцелярії (начальник, 3 діловоди, 2 канцеляристи, 2 друкарки); 1-го відділу — внутрішнього догляду (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 2-го відділу — зовнішнього догляду (начальник, 4 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 3-го відділу — розвідочного (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 4-го відділу — реєстраційного (начальник, який за фахом мав бути криміналістом, його помічник, фотограф, 3 лаборанти, 6 канцелярських співробітників).

На службу до Інформбюро приймалися як військові, так і цивільні особи, які користувалися всіма пільгами військовослужбовців. Йому при необхідності за розпорядженням начальника Генштабу міг підпорядковуватися також загін польової жандармерії. Навчання співробітників "ІНФІБРО" здійснювалось у школі підготовки штатних агентів Розвідочної управи. Таким чином, цей орган військової спецслужби мав таку організаційну структуру, що дозволяла йому автономно виконувати широке коло завдань з постачання розвідувальної інформації, її обробки, підтримки внутрішньої безпеки збройних сил, підготовки кадрів. Головні завдання цього спецоргану визначала Інструкція для співробітників "ІНФІБРО". В ній до числа завдань віднесені: "систематизація і наукова обробка відомостей про військовий, політичний, економічний стан, населення Української Республіки та її сусідів", а також "проведення рішучої боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами УНР". Таким чином, йшлося про цілеспрямований збір й аналітичне опрацювання розвідувальної інформації з широкої проблематики як на території України (де постійно йшли бойові дії), так і за її межами в інтересах захисту держави.

За Інструкцією таку інформацію співробітники "ІНФІБРО" (як офіційні, так і таємні) повинні були добувати головним чином з перших джерел, тобто у безпосередніх носіїв важливої інформації або з відповідних документів при персональній відповідальності виконавців. План поточної роботи цієї установи мав складати військовий міністр або начальник "ІНФІБРО", але з обов'язковим затвердженням міністром. Такий порядок планування роботи Інформбюро мав за мету забезпечити зв'язок між загальними оборонними зусиллями України та діяльністю військової розвідки республіки. Щодня начальник Інформбюро повинен був особисто звітувати перед начальником Генштабу або керівником військового відомства. Співробітники "ІНФІБРО" призначалися його начальником, а певного рівня керівники — з подальшим затвердженням військовим міністром [443].

Слід зупинитись на функціональності структурних підрозділів "ІНФІБРО". Господарські, фінансові, діловодські та, напевно, й кадрові питання покладалися на загальну канцелярію. Зрозумілі в цілому функції 3-го (розвідочного) відділу. Практичними криміналістичними дослідженнями займався 4-й (реєстраційний) відділ. Але Тимчасовий штат "ІНФІБРО" та інші наявні документи не вносять ясності щодо конкретних завдань 1-го і 2-го відділів (внутрішнього і зовнішнього догляду).

Певні припущення можна зробити на підставі рапорту начальника Головного управління Генштабу Армії УНР міністру внутрішніх справ України від 27 травня 1920 р. стосовно покладених на Інформбюро завдань, до числа яких віднесені: боротьба зі шпигунством з боку інших держав як на терені УНР, так і за кордоном; боротьба з ворожою агітацією і пропагандою у військових частинах та установах, яка загрожувала силі та цілісності Армії УНР; вивчення настроїв у військових частинах та установах, а також стеження за діяльністю окремих військових осіб; вивчення настроїв окремих кіл громадян та населення взагалі; боротьба з дезертирством та злочинними елементами в армії; організація та проведення агентурної розвідки в інших державах; здійснення агітаційно-пропагандистських заходів в арміях та серед населення інших держав; організація повстань та інших підривних акцій за лініями ворожих фронтів; виховання й підготовка агентів для контррозвідки та агентурної розвідки.

Цей перелік завдань дає підстави вважати, що на відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності на терені України в цілому, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення діяльності підозрілих військовослужбовців, настроїв у військових частинах та установах, серед окремих кіл громадян і населення взагалі.

Відділ зовнішнього догляду (нагляду — В.С.) здійснював спостереження за відповідними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Останній же займався агентурною розвідкою в інших країнах, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в арміях та серед населення ворожих УНР держав, здійснював у межах своєї компетенції і можливостей контррозвідувальні заходи за кордоном, організовував повстання та інші підривні акції за лініями ворожих фронтів.

Регіональними органами Інформбюро були його філії трьох штатних типів. Філії "ІНФІБРО" створювались, виходячи з потреб оперативної обстановки, за клопотанням його керівництва наказом начальника Генштабу. Філії обслуговували всі штаби військових частин, які були не менше штабу бригади і дислокувалися в зоні відповідальності певної філії. Тимчасовий штат філій Інформбюро передбачав такі їх типи: за штатом "А" у складі: начальника, його помічника, 3 офіцерів для доручень, 6 молодших офіцерів для доручень, 7 канцелярських співробітників (18 штатних посад); за штатом "Б" у складі: начальника, помічника начальника, 2 старших і 4 молодших офіцерів для доручень, 5 канцелярських співробітників (13 штатних одиниць); за штатом "В" у складі: начальника, помічника начальника, 4 офіцерів для доручень, 3 канцелярських працівників (9 штатних одиниць).

Внутрішню структуру філій штату "А" складали відділи внутрішнього догляду, зовнішнього догляду та реєстраційний. Інші два типи філій мали перших два із зазначених відділів. Таким чином, чітко простежувалися основні напрями їх роботи: контррозвідувальне забезпечення військ та підтримка в межах можливостей розвідувальних зусиль "ІНФІБРО". Така організаційна структура дозволяла диференціювати лінії роботи, запобігати дублюванню в діяльності підрозділів. Оскільки філії Інформбюро діяли у певному відриві від Центру в складних оперативно-бойових умовах, Інструкція висувала особливі вимоги до їх начальників, котрі мали організовувати роботу спецслужби на місцях, діяти залежно від ситуації, виявляти ініціативу при прийнятті рішень. Кожний з них наділявся великою самостійністю у плануванні поточної роботи, хоча й мусив принаймні двічі на тиждень надсилати до Центру звіт про оперативні заходи. Начальник повинен був також особисто знати як штатних співробітників філії, так і таємну агентуру, вести її облік, надсилати до центрального апарату картки обліку з фотографіями агентів.

За станом на 22 червня 1920 р. було сформовано такі філії Інформбюро: за штатом "А": Київську та Одеську; за штатом "Б": Вінницьку, Житомирську; за штатом "В": Уманську, Могилів-Подільську, Бердичівську, Жмеринську. Необхідно зауважити, що назви філій внаслідок окупації більшої частини України Червоною армією відображали скоріше не реальні місця їх дислокації, а територіальні напрями роботи. Так, Житомирська й Бердичівська філії розташувалися в Старокостянтинові, Вінницька — в Проскурові, Київська і Могилівська — у Кам'янці.

Про повсякденну діяльність філій Інформаційного бюро дають уявлення директиви начальника Розвідочної управи Генштабу. Вони встановлювали смуги для діяльності розвідувальних груп і осередків Інформбюро: Одеса-Миколаїв-Херсон; Бірзула-Єлисаветград-Кременчук-Полтава; Жмеринка-Черкаси-Золотоноша; Козятин-Канів-Пирятин; Фастів-Київ-Прилуки; Київ-Ніжин-Конотоп. За планами розвідки до вузлових населених пунктів відряджалося 6 резидентів для організації розвідувальної роботи. Два резиденти з двома кур'єрами кожний були направлені до армій Врангеля і Махна. Розвідники повинні були збирати інформацію в тилу і на фронті противника за маршрутом від місця розташування своєї резидентури до лінії фронту. В доручених їм смугах відповідальності резиденти створювали свою агентурну мережу, вербували також і агентів зв'язку, через яких вони щотижня зобов'язані були відправляти зібрану інформацію до Центру [444].

Кілька слів про начальника "ІНФІБРО" та сам підрозділ. М.Красовський був професіоналом в оперативно-розшуковій роботі, за царського режиму очолював Київське розшукове відділення Департаменту поліції. Центральна Рада залишила його на службі як офіцера, що сприйняв ідею української державності. Був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Зазнав переслідувань. Відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи Інформбюро. Особисто працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. З повагою ставився до негласних помічників. У критичній ситуації, пов'язаній з безпідставними намаганнями виконуючого обов'язки начальника Розвідочної управи підполковника Б.Снігіріва (підозрювався у симпатіях до більшовиків) отримати повну інформацію про них, виявив мужність і не назвав жодного агента. Під проводом М.Красовського "ІНФІБРО" працювало результативно: постачало Головному Отаману й іншим представникам вищої влади цінну інформацію щодо воєнно-політичної обстановки як на терені УНР, так і за її межами, ставлення урядових та ділових кіл інших країн до проблеми України та її державотворчих зусиль. Більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК" [445].

Агентурний відділ Розвідочної управи також надсилав таємних співробітників у запілля Червоної армії, її окремі частини і навіть у вище радянське військове відомство. Наприклад, у 1919 р. в Наркоматі військових справ УСРР успішно діяв розвідник УНР Павловський. Відомі факти взаємодії врангелівських і українських спецслужб по створенню спільних підпільних організацій для проведення розвідувально-підривної роботи на окупованій більшовиками території. У 1920 р. така організація виникла у Єлисаветграді під проводом полковника Генштабу Беліченка і юриста Муссія, але була знешкоджена ВУНК 30 серпня того ж року. У травні 1920 р. в Одесі органи ВУНК виявили організацію, створену спільними зусиллями розвідок Врангеля й Директорії, яка готувала збройне повстання проти радянського режиму. Її очолювали колишній командир елітної білогвардійської частини (Дроздовського полку) полковник Гусаченко і брат генерала Армії УНР Ю.Тютюнника. У справі цієї організації було розстріляно 54 активних її учасників [446].

Слід акцентувати увагу на тому, що Розвідочна управа Генштабу і підпорядковане їй у травні 1920 р. Інформбюро Корпусу військової жандармерії мали структурні підрозділи, які фактично виконували аналогічні функції, а саме: агентурний відділ Розвідочної управи і розвідочний відділ "ІНФІБРО"; контррозвідочний відділ Розвідочної управи та відділи внутрішнього і зовнішнього догляду "ІНФІБРО". Виникає питання щодо їх службових взаємовідносин і можливого дублювання функцій. На жаль, наявні документи не дають чіткої, однозначної відповіді на це питання. Дещо проливає світло на ситуацію рапорт начальника Інформбюро полковника М.Красовського начальнику Головної управи Генштабу (червень 1920 р.). Висловлюючи сумніви стосовно доцільності функціонування двох аналогічних військових спецорганів, він зазначає, що такі структурні недоречності є наслідком намагань деяких посадових осіб задовольнити власні амбіції та здобути можливість контролю і необмеженого впливу на спецслужби.