РОЗДІЛ VI: Особливості функціонування національних спецслужб в умовах еміграції

§ 6.1. РОЗВІДУВАЛЬНІ ТА КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНІ ОРГАНИ МВС ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ УНР В ЕКЗИЛІ

Як зазначив історик О.Субтельний, остаточну перемогу більшовицькій владі в боротьбі з національно-визвольними силами в Україні принесли в першу чергу багнети Червоної армії радянської Росії. Коли на початку грудня 1919 р. більшовики повернулися в Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Але навіть після того, як у листопаді 1920 р. країну залишили останні солдати української та "білої" армій, "червоним" було ще далеко до повного контролю над українським селом. Значна частина селянства, котра залишалася ворогом комунізму, продовжувала нерівну, але вперту боротьбу [601]. Наприкінці 1920 — на початку 1921 р. Голова Директорії С.Петлюра, урядові інституції УНР перебували в Польщі (переважно у Тарнові, частково — у Варшаві й Ченстохові). Армія республіки розділилася на дві частини. Одна залишилася на рідній землі й повела партизанську боротьбу з більшовицькою владою, друга — перейшла за кордон (у Польщу й Румунію).

У Польщі відповідно до закону "Про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці" від 12 листопада 1920 р. почав діяти Державний Центр УНР в екзилі (далі — ДЦ УНР), "який став речником української нації в її боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу" [602]. Він включав еміграційний уряд республіки з відповідними міністерствами та відомствами, в тому числі військовим, внутрішніх та зовнішніх справ. Наслідком розпорядження С.Петлюри стало вироблення урядом певного плану перебування ДЦ і Армії УНР у Польщі. Передусім було внормоване правове становище українських військ, котре регулювалося інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р., за якою Армія УНР трактувалася як дружня та союзна і мала б розташуватися у порозумінні з Головною Командою Військ УНР [603]. Головним підгрунтям функціонування ДЦ УНР були наявний на території України широкий антирадянський повстансько-підпільний рух і дислокована за кордоном частина військ УНР, котрі могли повести наступ на територію УСРР для підтримки повстанських формувань.

Уявлення про масштаби повстансько-підпільного руху на території України можуть дати кількісні показники. За свідченнями самих учасників опору в повстанських відділах та організаціях у різні періоди з січня по вересень 1921 р. нараховувалось від 15 до 30 тис. чоловік. Крім того, не менше 30 тис. бійців мав у своєму розпорядженні й анархіст "батько" Махно. У матеріалах однієї з чекістських конференцій є такі свідчення: "Загальна кількість бандитів в 1921 р. досягла 40 тисяч чоловік" [604]. Приблизно такі ж дані наводять сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники [605]. Щоправда, радянські автори називають цей рух опору не інакше як політичним бандитизмом, а збройні формування — куркульськими бандами, а то й просто мізерними шайками озброєних бандитів [606]. Очевидно, що це дуже тенденційний підхід і тому далекий від об'єктивності.

Одним із першочергових завдань уряду УНР в еміграції було реформування спеціальних служб з урахуванням нових умов. Без розв'язання цієї проблеми ставали неможливими дальше проведення збройної боротьби з більшовиками на терені України, вирішення питань внутрішньої безпеки, взаємодії з державними установами Польщі та інших країн, прийняття важливих управлінських рішень. Спецслужба загальнодержавного рівня — Департамент політичної інформації (ДПІ) входив у структуру Міністерства внутрішніх справ УНР. До компетенції Департаменту були віднесені "справи щодо боротьби з елементами та вчинками, які направлені проти державності УНР, їх попередження, виявлення і розслід". Визначалися і способи, за допомогою яких ці функції можна було виконувати, а саме: збір різного роду інформації та направлення відомостей за належністю; здійснення через суд висилок, арештів та інших заходів боротьби з державними злочинцями в тих випадках, коли це згідно з окремими законами належить до юрисдикції міністра внутрішніх справ або перевищує компетенцію місцевих адміністративних органів [607].

14 травня 1921 р. наказом по МВС створюється Комісія по організації політичної інформації. На першому її засіданні 20 травня за доповіддю в.о. директора ДПІ С.Івановича та співдоповіддю начальника відділу цього ж департаменту А.Ганкевича був ухвалений такий план діяльності: розробити закон про утворення Департаменту політичної інформації та надати право міністрові внутрішніх справ затверджувати його тимчасові організаційні засади та інституції; виробити статут ДПІ та інструкції для всіх категорій чиновників. 23 травня Комісія ухвалила назву закону в такій редакції: "Закон про встановлення в складі Міністерства внутрішніх справ Департаменту політичної інформації". Розробку статуту доручили А.Ганкевичу. Цікаво, що питання про цей закон обговорювалося з посиланнями та позитивними оцінками положень закону Гетьмана П.Скоропадського про Державну варту [608].

Протягом червня 1921 р. Комісія розробила структуру ДПІ і визначилася щодо компетенції його підрозділів:

1. Загальний відділ — приймання та розподіл кореспонденції Департаменту; листування ДПІ загального характеру; складання проектів наказів по Департаменту; справи особового складу; фінансове забезпечення та звітність; справи господарського та матеріального характеру.

2. Внутрішній відділ — таємні агентурні справи; створення апарату таємної агентури; викриття політичних злочинів та боротьба з ними; складання періодичних звітів та доповідей про внутрішнє становище на місцях на всій території перебування уряду та його органу; складання періодичних звітів та доповідей про діяльність політичної агентури. Є всі підстави вважати цей відділ контррозвідувальним підрозділом.

3. Закордонний відділ — справи закордонної агентури; складання періодичних звітів та доповідей за донесеннями закордонних агентів; складання звітів про діяльність українських політичних партій за кордоном та їх ставлення до влади УНР; передача внутрішньому відділу відомостей про іноземних політичних агентів, котрі виїжджають в Україну або до місця розташування уряду УНР; перевірка закордонних паспортів; справи політичних емігрантів. Цей відділ можна назвати розвідувальним.

4. Реєстраційний відділ — інструктування агентів (штатних — В.С.) щодо реєстрації державних злочинців і політично підозрілих осіб (реєстраційні, алфавітні, фотографічні картки і т. п.); видання окремих циркулярів ("обіжників") про розшук політичних злочинців; збирання про певних осіб та організації інформації політичного, персонального, громадського, національного, економічного та іншого характеру; загальна реєстрація всіх осіб, котрі активно проявили себе у справі відбудови УНР, а також її противників.

5. Пресовий відділ — координація роботи з пресовими відділами інших міністерств; організація бібліотеки з різними матеріалами та літературою; організація роботи по формуванню громадської думки; налагодження зв'язків з редакціями газет.

6. Відділ зв'язку — забезпечення безперебійного надійного зв'язку з повстансько-підпільними формуваннями на території УСРР [609].

На жаль, немає відомостей про те, чи закінчилась робота комісії прийняттям запланованого закону. Але структуру ДПІ мав саме таку.

До роботи в реформованому ДПІ були залучені колишні співробітники цієї інституції періоду функціонування на терені України. Директором Департаменту призначили С.Івановича, віце-директорами — М.Віденського, Б.Гамзина, М.Пасіченка, С.Михайліва, начальниками відділів — А.Ганкевича, В.Лупенка-Лотовського. ДПІ являв собою воєнізовану організацію зі штатом в кількадесят державних чиновників, котрі мали відповідні службові ранги [610]. Здійснювалося й оновлення кадрів ДПІ. Кандидати, гідні для зарахування на службу, підбиралися в інших департаментах МВС, Міністерстві закордонних справ, серед старшин військових формувань. Основними критеріями добору були: належний загальноосвітній рівень, знання військової справи та іноземних мов, досвід роботи з людьми. Приділялася увага професійній підготовці співробітників, вивченню правових дисциплін. При Адміністраційному департаменті МВС функціонували курси, де службовці Міністерства, в тому числі ДПІ, слухали курс лекцій з теорії ("енциклопедії") права, державного й адміністративного права, кримінального права й процесу та цивільного права й процесу. Після закінчення навчання слухачі складали іспит перед урядовою комісією й отримували відповідний атестат [611]. Зауважимо, що співробітники ДПІ працювали в досить складних матеріально-побутових умовах, але вони мужньо переносили ці негаразди і робили свою справу.

Основні завдання та організаційні засади Департаменту політичної інформації досить чітко викладені в доповіді виконуючого обов'язки директора ДПІ С.Івановича міністрові внутрішніх справ від 15 січня 1921 р. Умовно цю доповідь можна поділити на дві частини. Спочатку йдеться про те, які засоби використовують у політичній боротьбі, що точиться на території України, вороги УНР: агітація на мітингах, сходах, у пресі з метою здобуття прихильників серед населення; провокації, поширення дезінформації про стан і наміри уряду та військ УНР; шпигунство, за допомогою якого виявляються і знищуються організації та діячі — борці за волю України; підкуп преси для формування громадської думки на свою користь; підкуп окремих впливових осіб з метою перетягування цілих партій і груп у свій табір; підкуп впливових осіб з метою сіяння чвар поміж українськими політичними партіями для їх послаблення, руйнації єдиного фронту національних сил; засилання провокаторів на службу до урядових інституцій УНР з метою шпигунства та виклику невдоволення службовців та інших громадян урядом; сприяння в скоєнні державних злочинів [612].

Далі С.Іванович зазначає, що провід у політичній боротьбі всередині держави належить Міністерству внутрішніх справ, котре через свій Департамент політичної інформації керує цією боротьбою, з чого і випливають завдання Департаменту. ДПІ мусить створити таку організацію, яка могла б не тільки успішно протидіяти підривним акціям ворогів української державності, але і з повною енергією готувати грунт для дальшої боротьби за самостійність України, тим більше, що вся її територія захоплена ворогом, а уряд і армія перебувають на чужій землі.

Ця організація, продовжує С.Іванович, повинна покривати агентурною мережею всю Україну без огляду на те, яка там існує влада. Відповідно до реальних обставин необхідно для тимчасового практичного виконання завдань Департаменту організувати 2–4 агентури (резидентури — В.С.) на кордоні України, а саме: над Збручем і на Волині, по обидва боки кордону. Завдання цих агентур — підтримувати щільний зв'язок між ДПІ й усіма його агентами на території України. В кожнім повіті повинно бути не менше двох агентів, котрі мали б працювати незалежно один від одного. Ці агенти надсилають свої інформації та звіти в прикордонні резидентури для передачі в ДПІ. З метою інформування й контролю агентів на місцях, а також для зв'язку потрібно мати 12 кур'єрів. Крім того, пропонувалося тримати агентів в районах розташування уряду УНР, у тих місцях закордону, де проживає багато біженців з України або гуртуються українські політичні партії та організації.

Другу частину доповіді керівник ДПІ присвятив завданням, які, на його думку, мають вирішуватися за допомогою агентури, а також питанню категорій співробітників, задіяних в агентурному процесі.