РОЗДІЛ IV: Організація та діяльність органів безпеки Директорії УНР

У "керівних вказівках" про організацію військової контррозвідки, про які вже йшлося, була висунута вимога розробки детальної інструкції для роботи агентури. Незабаром її було укладено під назвою "Інструкція агенту внутрішнього догляду по контррозвідці". Документ передбачав певні вимоги до ділових і морально-психологічних якостей цих таємних працівників: вони мали бути освіченими, культурно розвинутими, добре обізнаними з реальним життям Республіки, комунікабельними людьми. Судячи зі змісту, малися на увазі штатні таємні працівники. Багато місця в документі відводилося характеристиці контингенту, що ним агент мав постійно цікавитись і всебічно його вивчати. До потенційних об'єктів його професійного інтересу відносилися всі особи, котрі ведуть часті розмови з українськими військовослужбовцями щодо військових питань; громадяни, які протягом тривалого часу підтримують контакти з вояками Армії УНР; торговці й контрабандисти; власники готелів, ресторанів, кафе, кінотеатрів та інших розважальних закладів, особливо тих, що відкрилися перед початком військових дій у даному регіоні; особи, що прибули з-за фронтової смуги, з територій, окупованих ворогом; мандруючі артисти, біженці, жебраки, повії та інші. За всіма підозрілими особами потрібно було негайно встановлювати нагляд, повідомляючи про небезпеку відповідних начальників. Взагалі контррозвідники зобов'язувалися працювати в тісному контакті з військовою владою, жандармерією, міліцією, надавати цим органам конкретні докази антидержавної діяльності осіб або груп громадян для проведення їх арештів та інших санкцій.

У разі виявлення осіб, котрі ведуть відверту шпигунську діяльність (наприклад, фотографують місця розташування військ, бойову техніку, фортеці, транспортні засоби), працівникам слід було негайно їх затримувати і передавати в міліцію чи жандармерію, проводити у них обшуки, вилучати необхідні речові докази підривної діяльності. Особливу увагу належало приділяти пошуку й знешкодженню технічних засобів розвідки і зв'язку ворога — таємних радіо- і телеграфних апаратів, пристроїв для підключення в мережу зв'язку українських військ. Для виконання своїх службових обов'язків штатним агентам дозволялося вести зовнішнє стеження за підозрілими громадянами, а також вербувати шляхом підкупу агентів серед військових і цивільних осіб, отримавши на це санкцію свого керівництва. Для систематизації зібраної інформації агенти інколи заводили власну картотеку, куди заносили такі дані: біографічні відомості про людину, її особливі прикмети, характер занять при Центральній Раді, Гетьманаті, службове становище до 1917 р., партійна належність; вчинки людини, на підставі яких до неї виник інтерес контррозвідки. Документ орієнтував на необхідність неухильного дотримання конспірації в роботі. Розшифровка агента допускалася лише у крайніх, надзвичайних ситуаціях.

З професійної точки зору "Інструкція агентам внутрішнього догляду по контррозвідці" містить досить кваліфіковані рекомендації для виявлення за оперативними ознаками осіб, можливо причетних до шпіонажу проти Армії УНР. Ці рекомендації складають більшу частину змісту документа, проте мають не юридичне, а оперативно-прикладне значення. З правової точки зору викликають інтерес пункти 14–19 Інструкції, де регламентуються дії агента по затриманню осіб, що викликають підозру, як через відповідні органи міліції й жандармерії, так і самостійно, але з наступним переданням цих осіб владі. На особливу увагу заслуговує п.16, де говориться про наявність у агента відповідного посвідчення та права вимагати від органів міліції й жандармерії виконання його вказівок щодо затримання осіб, запідозрених у шпіонажі. Водночас зміст Інструкції (як з оперативної, так і з правової точок зору) не можна визнати вичерпним. У ній, зокрема, відсутні: вимоги до особистих якостей агента; особливості його поведінки в екстремальних ситуаціях (включаючи провокацію), рекомендації стосовно способів зв'язку зі старшим співробітником військової контррозвідки тощо.

Інструкція, що регламентувала оперативно-розшукову діяльність Інформбюро, встановлювала і нормативну основу функціонування спецслужби, котра повинна була діяти згідно з чинним законодавством УНР. Співробітники, наголошував документ, зобов'язані чітко знати, що на них покладена лише оперативно-розшукова робота, а судові функції виконують відповідні державні структури. При проведенні обшуків та арештів контррозвідники мали користуватися послугами військової влади або органів внутрішніх справ і лише у виняткових випадках здійснювати ці акції самостійно. Після закінчення розслідування певної справи її матеріали протягом 3–5 днів необхідно було надсилати до військових або цивільних судів за належністю. За скоєні злочини самі співробітники контррозвідки притягалися до відповідальності військовими судами або каралися згідно з військовими статутами. Користуватися зброєю дозволялося лише у випадках збройного нападу на співробітника Інформбюро або спроби заарештованого втекти. Про її застосування співробітник мав негайно доповідати керівництву [488].

Керівництво Розвідочної управи приділяло увагу налагодженню співробітництва між військовими спецслужбами і ДПІ МВС. Як йшлося у доповіді начальника I-го генерал-квартимейстерства Генштабу полковника Мишківського від 27 травня 1920 р., Інформаційне бюро та в цілому Розвідочна управа повинні тримати найтісніший контакт з Політичним департаментом та його відділами, обмінюватися з ними відповідними відомостями, а також в необхідних випадках надавати потрібну допомогу. Всі справи, що торкаються політичного розшуку, започатковані Інформаційним бюро, повинні одразу ж передаватися до відповідних органів МВС за належністю, за невиконанням цього — відповідальність перед судом. Інформаційне бюро призначається тільки для обслуговування військової контррозвідки та здобуття військової інформації, враховуючи, що армія повинна бути цілком деполітизованою [489]. Контррозвідувальні підрозділи Розвідочної управи активно взаємодіяли з Охороною Головного Отамана. Більше того, її начальник М.Чоботарів (1920 р.) за дорученням С.Петлюри опікував контррозвідувальні установи, інші керівники цього охоронного підрозділу — Б.Барвінський (1919 р.), К.Мандзенко (початок 1920 р.) також спиралися на допомогу контррозвідки [490].

Говорячи про діяльність військової і загальної контррозвідок УНР, не можна не торкнутися впливу на їх оперативну роботу Варшавської угоди між УНР і Польщею від 21–24 квітня 1920 р. На її підписання Голова Директорії С.Петлюра змушений був піти під тиском суворих зовнішніх обставин: неможливості України самій протистояти інтервенції радянської Росії. Як писав пізніше С.Петлюра, "Варшавська умова… була історично вимушеним фактом, неминучим ланцюгом в ході політико-мілітарних подій нашої новітньої історії, а не штучним утвором політичної нерозважливості чи злої волі…" [491]. Умови угоди розроблялися таємно, її підписання відбулося всупереч законодавству УНР, котре забороняло Голові Директорії самочинно укладати угоди, які порушують територіальну цілісність республіки [492]. Хоча Польща і визнавала право УНР на незалежність, а Директорію — за верховну владу в Україні, від неї на користь Польщі відходили західні землі загальною площею 162 тис. кв. км. Сторони домовилися не укладати одна проти одної військових союзів. За військовою конвенцією Варшавської угоди верховне командування спільними польсько-українськими військами у війні проти радянської Росії переходило до Польщі. Головні галузі економіки і залізничний транспорт УНР мали перейти під контроль польського командування. УНР дозволялося сформувати лише дві дивізії, котрі і взяли участь у спільному поході на Київ у квітні-травні 1920 р. [493].

Підписання й зміст Варшавської угоди до сьогоднішнього дня залишаються об'єктом найрізноманітніших оцінок в історичній науці. Тоді ж цей акт викликав шквал обурення серед політичних кіл і населення України, особливо галичан, котрі з кінця 1918 р. вели нерівну збройну боротьбу з колоніальними зазіханнями Польщі. Варшавська угода остаточно розмежувала УНР та її Західну область.

Нерівноправний характер угоди вплинув і на роботу спеціальних служб Директорії УНР. Так, начальник військової контррозвідки отримав 19 червня 1920 р. вказівки про обов'язкове погодження з польськими спецслужбами місць дислокації осередків своєї організації. Всю здобуту інформацію контррозвідка зобов'язувалася передавати польській дефензиві, без її дозволу заборонялося робити обшуки і арешти. Начальники контрольних пунктів не могли перевіряти польських військовослужбовців [494]. Фактично апарат Генштабу, що протидіяв шпигунським акціям, переходив під контроль Польщі. Зі свого боку командування польських військ та їх спецслужби відверто демонстрували небажання визнавати аналогічні структури УНР за союзників і рівноправних партнерів. Конкретні свідчення цього містяться в одній з доповідей ДПІ МВС. Як зазначалось у документі, польські військові місії, що прибувають в Україну, мають повну волю у здійсненні своїх завдань, на них не поширюється нагляд українських правоохоронних органів. Натомість українським військовим представникам на територіях, що утримуються Польщею, чиняться всілякі перешкоди, встановлюється жорсткий контроль за їх пересуванням. Досить сказати, що навіть шофер військової місії УНР у Львові не міг ходити по місту без супроводу польського жандарма [495].

Отже, скрутне воєнно-політичне становище республіки, що змушувало йти на принизливі союзи, ставило органи контррозвідки в залежність від "союзників", призводило до безкарності дій їхніх спецслужб в Українській державі. Разом з тим, було б несправедливо висвітлювати тільки негативну сторону українсько-польських відносин. Як слушно зазначають Б.Гудь і В.Голубко, "з настанням військово-політичної катастрофи УНР територія Польщі стала єдиним місцем порятунку численних біженців з України: членів уряду Української Народної Республіки та їх сімей, колишніх вояків і старшин Дієвої армії, цивільної людності" [496].

У жорстокій боротьбі з противниками військова контррозвідка, протидіючи його розвідувально-підривним акціям, мала певні успіхи. Відомі непоодинокі факти виявлення ворожих агентів, попередження диверсійно-терористичних актів, недопущення дезертирства й переходу на бік ворога чи передання йому таємних документів, припинення розголошення військової таємниці. Активно проводились дезінформаційні заходи щодо противника, чимало корисного зроблено в справі підвищення рівня боєздатності військ, виявлення і розкриття кримінальних злочинів.

З кращого боку проявила себе контррозвідка Інформбюро. Саме завдяки зусиллям цієї установи був попереджений замах на Головного Отамана С.Петлюру й затриманий організатор цієї злочинної акції Шульзельман. "ІНФІБРО" виявило ряд більшовицьких агентів та недобропорядних старшин Розвідочної управи. Так, за протекцією начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генштабу УНР Е.Мишківського посаду начальника Закордонного відділу Генштабу отримав колишній царський офіцер підполковник Снігірів. Певний період у 1920 р. він навіть виконував обов'язки начальника Розвідуправи. Підполковник Снігірів, користуючись високим службовим становищем, настроював керівництво Генштабу проти контррозвідки Інформбюро. Не обмежуючись інтригами, він почав добиватися звільнення заарештованих у Вінниці за співробітництво з особливим відділом ВНК 12 радянської армії підприємців Геллера і Мар'янівського. Внаслідок протиправних дій Снігіріва, тиску на слідчих аж до загрози військовим трибуналом всі матеріали по цій справі було вилучено із ведення контррозвідки. Врешті-решт радянських агентів звільнили, а сам Снігірів перебрався жити до комфортабельної квартири Геллера. Завдяки заступництву Снігіріва був звільнений з-під арешту колишній старшина Галицької армії Н.Померанц, який за даними Інформбюро проводив таємну роботу на користь більшовиків. Як засвідчує М.Красовський, саме в цей час у Розвідочній управі знаходили місце різні авантюристи, особи, які підозрювались у зв'язках з більшовиками, допускали злочинні дії, з презирством ставились до української державності, а то й переходили на шлях її руйнації. В їх числі — "юрисконсульт" Розвідуправи Маліант, начальник контррозвідки 6-ї стрілецької дивізії поручник Серьга, начальник резерву старшин Розвідуправи полковник Гришко. Полковник Красовський у рапорті начальнику Головної управи Генштабу від 26 липня 1920 р. принципово, з душевною біллю за доручену справу й інтереси держави розкриває вищеназвані факти. Необхідно зауважити, що серед архівних документів є анонімний (!) лист від 20 серпня 1920 р. на ім'я Головного Отамана, де М.Красовський іменується "мистецьким провокатором". В листі багато емоцій і ніяких аргументів.

Водночас полковник Красовський на відміну від аноніма наводить конкретні факти, називає дати і місця подій, причетних до них осіб, свідків злочинних проявів, посилається на відповідні документи. На думку автора, він писав об'єктивно. І якраз це дає підстави зробити припущення, що саме за інформацією "ІНФІБРО" підполковник Снігірів був відсторонений від розвідувальної роботи. Щоправда, він очолив Військово-історичну управу 2-го генерал-квартирмейстерства Генштабу [497].

Завершуючи розгляд цього конфлікту в Розвідочній управі, слід торкнутися ще одного аспекту. Очевидно, не слід виключати, що певні дії підлеглих підполковника Снігіріва, зафіксовані Інформбюро і сприйняті як ворожі або навіть злочинні, могли бути елементами якоїсь утаємниченої оперативної комбінації. Але ж тоді виникає питання, чому керівництво Розвідуправи не координувало належним чином роботу структурних підрозділів і не регулювало їх взаємодію. Відповіді немає.

Українські військові спецслужби намагалися вирішувати і питання контррозвідувального забезпечення закордонних закладів УНР. Але здійснювані в цьому напрямку заходи мали періодичний характер, що зумовлювалося важкими взаємовідносинами з іноземними державами під час бойових дій, а також тим, що головні сили контррозвідки зосереджувалися на фронтових проблемах і відповідній роботі в межах Республіки. Цікаві такі приклади. Емісар військової розвідки УНР сотник О.Євтухов під час подорожі по Кавказу під виглядом кур'єра МЗС УНР виявив, що в одній із країн цього регіону військово-торговельна місія полковника Чехівського фактично не веде ніякої роботи по налагодженню поставок зброї в Україну, а призначений свого часу Гетьманом консульський агент Кулінський не визнає Директорію, саботує її рішення, а перед іноземцями видає себе за генерального консула республіки, чим завдає шкоди міжнародному престижу держави [498]. У травні 1919 р. по лінії Розвідуправи велося розслідування за фактом самочинного оголошення себе консулом у Бессарабії якимось авантюристом на прізвище Мінзаренко та фабрикації ним офіційних документів [499]. Були вжиті необхідні заходи.

Поряд з переліченими вище здобутками в діяльності військової контррозвідки знаходимо й чимало серйозних недоліків. Як відомо, становище Армії УНР, особливо в 1920 р., було складним. Брак озброєння, продовольства та одягу звичайно ж негативно впливали на боєздатність військ, породжували відчай, дезертирство, зневіру, а то й перехід на бік ворога. Але ще більше бойовий дух армії підривали більшовицькі агітатори, які проникали до неї. Безумовно, контррозвідка вживала упереджувальні й репресивні заходи, та їх ефективність була низькою. В одному з документів ВНК зазначається: "Пропаганда й агітація представників Радянської влади в рядах Петлюрівської Армії мали свої наслідки. В Запорізькому корпусі, в 1-й та 2-й піхотних дивізіях частини переходять на бік червоних". Не менш результативними були зусилля радянської агентури і щодо розкладу повстанських загонів, створених у запіллі противника [500].

Великий докір військовій контррозвідці є підстави зробити і за те, що вони не запобігли антиурядовим збройним виступам отаманів Дієвої армії В.Оскілка і Волоха. Останній, в ніч з 3 на 4 грудня 1919 р., спільно зі своїми прихильниками пограбував державну скарбницю, після чого втік до більшовиків. "Ця подія, — зазначають дослідники, — справила надзвичайно гнітюче враження як на політичний провід, так і на залишки війська Української Народної Республіки. Наступила повна деморалізація" [501]. Мали місце й інші серйозні негаразди, про які, до речі, йдеться не тільки в доповідних радянських спецслужб, а й у документах Інформбюро. В окремих підрозділах контррозвідки допускались безпідставні арешти людей та жорстоке поводження з ними. Сумною славою, наприклад, користувалася контррозвідка при штабі 3-ої бригади Армії УНР. Там широко застосовувались тортури і знущання над підслідними, навіть електричний стілець і скальпування. Після звільнення Києва від більшовиків у травні 1920 р. при 6-й стрілецькій дивізії засновується так званий 2-й (контррозвідувальний) відділ на чолі з поручником Серьгою. Відділ розташовувався в будинку по вул. Прорізній, 26. Туди приводили безпідставно заарештованих, відбирали у них все цінне й виганяли. А деяких мордували, "вириваючи шматки людського м'яса". Про ці та подібні факти було відомо й Міжнародній місії Червоного Хреста [502].

Перед військовою контррозвідкою, як і розвідкою, стояли серйозні кадрові проблеми. Не вистачало кваліфікованих фахівців з досвідом оперативно-розшукової роботи. Чимало працівників були людьми цивільними. За словами генерала Армії УНР О.Удовиченка, "наша контррозвідувальна служба через… брак підготовлених кадрів службовців більш займалася дрібними справами… ніж боротьбою зі шпигунством" [503]. Щоб якось зменшити цю прогалину, керівництво контррозвідки УНР намагалося залучити до праці в її лавах офіцерів спецслужб царської Росії, а також попередніх українських державних формацій. При комплектуванні оперативних підрозділів перевага надавалася фахівцям Генштабу армії Російської імперії. За агентурними даними військової контррозвідки Червоної армії у вищезгаданих органах УНР працювали і співробітники царського Корпусу жандармів: штабс-капітан Белінський, Веретєнніков (колишнє Київське охоронне відділення), Дашкевич (Петроградське охоронне відділення), колишні співробітники царської жандармерії Левитський, Колодяжний, Вайсман, Сивошапка, начальник контррозвідки Центральної Ради УНР Герасименко та інші.

Зрозуміло, що така наступність в кадровій політиці скоріше була явищем вимушеним, а не закономірним. Залучення до співробітництва "старих" досвідчених кадрів не знімало з порядку денного завдання підготовки власного корпусу співробітників спеціальних служб України, особливо на перспективу. Адже, по-перше, контингент колишніх фахівців не був безмежним, більшість працівників силових структур царату перейшла на службу до "білого руху", емігрувала або схилилась на бік радянської влади, сподіваючись, що вона відродить "сильну і єдину Росію". По-друге, частина співробітників царських органів безпеки, що потрапили на службу до аналогічних відомств УНР, виявилися людьми безпринципними, готовими служити будь-кому. Згадуваний вище Герасименко служив і Центральній Раді й був начальником охоронного відділення при штабі білогвардійського генерала Буєлова [504].

Все це свідчило про нагальну потребу виховання генерації кадрових співробітників спецслужб республіки, які б поєднували високу кваліфікацію з політичною лояльністю, відданістю державним інтересам України, високими моральними якостями. Про риси характеру майбутнього оперативного співробітника дуже влучно висловився начальник Інформбюро М.Красовський: "Інформбюро не може тримати в своїх рядах людей аби-яких, для котрих однаково, чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти хліб насущний і, відбувши свої урядові часи, скрізь голосно заявляти, що він виконав свій службовий і громадянський обов'язок і має право на різні допомоги від держави… Не досить навіть щирого бажання виконувати все, що буде сказано. Треба самому себе почувати здатним до ідейної боротьби зі злочинністю, не рахуючись з тим, чи буде за це від когось подяка чи ні. Треба всякий злочин органічно ненавидіти і нищити його, находячи в цьому моральне задоволення…" [505]. Про те, які зусилля докладалися для вирішення кадрового питання, йшлося вище.

Отже, в ході безперервної збройної боротьби УНР за своє існування у 1919–1920 рр. були поновлені, розвивались і вдосконалювались її спеціальні служби як військові, так і загальнодержавні. Використовувався досвід органів безпеки попередніх формацій української державності. Структура спецслужб формувалась і коригувалась з урахуванням динаміки воєнної та оперативної обстановки в країні. Екстремальні умови вимагали адекватного рівня організації роботи усіх ланок, належної їх взаємодії у боротьбі на таємному фронті. І цьому приділялася увага. Докладались зусилля до визначення правової основи функціонування спеціальних інституцій. Вони використовували всі відомі на той час форми і методи оперативної діяльності. Кваліфікованіше (порівняно з періодом ЦР) стали здійснюватись заходи на таких напрямах, як захист державної і військової таємниці, внутрішня безпека військових формувань, протидія диверсійним та терористичним актам противника. Під контролем Центральних розвідувальних і контррозвідувальних структур діяли їх регіональні органи. Спецслужби вели пошук нових форм і методів оперативної діяльності. Проводилася робота по відповідній професійній підготовці та вихованню кадрів.