РОЗДІЛ IV: Організація та діяльність органів безпеки Директорії УНР

Для виконання своїх службових обов'язків контррозвідувальним підрозділам надавалося право користуватися як штатними, так і позаштатними таємними агентами, працювати серед цивільного населення в тилу. Для отримання оперативної інформації вони здійснювали в разі потреби і зовнішній нагляд (спостереження) за відповідними особами, контролювали їх телефонні розмови, перехоплювали радіо- й телеграфні переговори розвідорганів противника, проводили допити полонених та перебіжчиків, вивчали здобуті у ворога документи.

Контррозвідувальним відділам надавалося право проводити арешти певних категорій осіб: засланих ворогом в діючі армійські частини з метою підкупу командування чи вояків або для проведення агітації; засланих для організації терористичних акцій проти вищого командування української армії; представників Дієвої армії або військових установ, які використовують своє службове становище в інтересах ворога (передача противнику таємних матеріалів, повідомлення ворога про плани армії, саботаж або несвоєчасне виконання розпоряджень командування, агітація на користь ворога, зловживання, що підривають дисципліну тощо); тих, хто хоч навмисно й не працює на ворога, але перешкоджає бойовим діям армії, руйнує чи розкладає її (авантюризм, самовільна організація бойових загонів для різних зловживань, грабіжництво, казнокрадство, шантаж, "безмежне пияцтво і гра в карти" тощо).

При цьому передбачалося суворе дотримання ряду умов, а саме: право проведення обшуків, виїмок, попередніх арештів, а також допитів осіб, запідозрених у перелічених злочинах, мають начальники контррозвідувальних відділів (лише в окремих випадках допити дозволялося проводити деяким іншим посадовим особам). Підстави для проведення цих дій повинні викладатися в окремій постанові. Для допомоги при проведенні арештів, обшуків, виїмок слід запрошувати представників міліції або інших правоохоронних органів. Копії постанови про арешт начальник контррозвідувального відділу повинен надсилати начальнику місця ув'язнення, прокуророві місцевого окружного суду й командуванню Дієвої армії. Під час проведення розслідування заарештовані можуть за розпорядженням начальника відділу триматися під вартою не більше двох тижнів. У разі потреби цей термін міг бути продовжений начальником штабу відповідної групи чи комендантом тилу до одного місяця, а за згодою прокурора окружного суду чи з дозволу начальника Штабу Дієвої армії — до трьох місяців. Усна чи письмова вимога про затримання зазначених вище осіб може бути висунута старшиною або штатним агентом контррозвідки, котрий має відповідне посвідчення, в особливо невідкладних випадках: коли особа захоплена безпосередньо при події шпигунства чи іншої явної допомоги ворогові або відразу після скоєння цих злочинів; коли свідки вкажуть на таку особу; коли речі, що є доказом перелічених вище злочинів, належать підозрюваному або знайдені при ньому; коли запідозрений не має постійного місця проживання; коли підозрюваний намагається втекти або затриманий під час чи після втечі; коли є обгрунтовані підстави вважати, що підозрюваний може сховатися або переховати чи знищити докази злочину.

З вимогою про затримання належить звертатися до міліції або відповідних їй органів. У разі їх відсутності затримання може бути виконано зазначеними співробітниками контррозвідки. Особа, затримана без відома начальника контррозвідувального відділу, повинна бути приведена до нього протягом 24 годин (у необхідних випадках цей термін продовжується на стільки, скільки цього вимагають місцеві умови). Начальник відділу не пізніше 24 годин після доставки до нього заарештованого мусить допитати його і написати постанову про звільнення підозрюваного з-під варти чи про затримання його надалі [480].

Коли при розслідуванні справ виявлено склад того чи іншого із перелічених вище злочинів, начальник контррозвідувального відділу зобов'язаний повідомити про це відповідний суд, але до прибуття його представника не припиняти роботу у справі. Якщо ж ознак таких злочинів не виявлено, закінчена справа надсилалася прокуророві місцевого окружного суду. Втім одночасно військовому командуванню не заборонялося вживати щодо підозрюваного заходів, передбачених "Правилами про місцевості, оголошені на військовому стані".

Рішення й дії начальника контррозвідувального відділу щодо провадження ним розслідування могли бути оскаржені відповідному начальнику групи або комендантові тилу, про що особа, яка заарештована чи у котрої проведено обшук, інформувалася одразу після проведення цих дій.

Співробітники міліції про кожну справу, розпочату за ознаками перелічених вище злочинів, повідомляють начальника відповідного контррозвідувального відділу, котрому надається право для провадження розслідування далі вимагати від міліції всі матеріали справи. Про це він повідомляє місцевий прокурорський нагляд. Представники прокурорського нагляду не беруть безпосередньої участі у розслідуванні справ, але контролюють дотримання законності при їх провадженні й мають право давати свої пропозиції з усіх правозастосовчих і процедурних питань [481].

Заслуговує на позитивну оцінку те, що в проекті Положення зафіксовані процесуальні права органів військової контррозвідки (на проведення затримань, арештів, обшуків, виїмок, допитів), а також запропоновано механізм їх реалізації. При цьому слід підкреслити, що наведені в проекті вимоги до підстав, термінів і загальної процедури проведення зазначених процесуальних дій, до нагляду за їх здійсненням відповідають у багатьох випадках загальноприйнятим демократичним стандартам (що за умов воєнного часу вельми показово).

Розглянуте вище Положення з невідомих причин не було остаточно затверджене Головним Отаманом військ УНР С.Петлюрою. Втім, аналіз архівних документів дозволяє зробити висновок, що принаймні організаційна структура контррозвідувальних органів Збройних сил УНР була саме такою, як пропонувалося в цьому документі.

Організаційно військова контррозвідка існувала як структурний елемент розвідувальної служби Дієвої армії УНР. Вищим керівним органом військової контррозвідки виступав контррозвідувальний відділ Розвідочної управи Головного управління Генштабу Армії УНР. Штат відділу складався з начальника, трьох його помічників (один з яких відповідав за такий напрямок роботи, як протидія ворожій пропаганді й військова цензура), юрисконсульта, трьох старшин для доручень і діловода [482].

Організатором і начальником контррозвідки Дієвої армії в 1919 р. був полковник М.Чоботарів — військовий і політичний діяч, колишній член Центральної Ради, член УСДРП, який певний період очолював Політичний департамент МВС УНР, в 1920 р. — начальник охорони Головного Отамана С.Петлюри і куратор контррозвідки. Людина вольова, рішуча і безкомпромісна. Мав великий вплив на вищих посадових осіб держави. Брав активну безпосередню участь у придушенні антиурядового збройного виступу отамана П.Болбочана. Дослідники дають дуже суперечливі оцінки діяльності М.Чоботаріва [483].

Як уже наголошувалося, контррозвідувальна діяльність безпосередньо у військах проводилась відповідними підрозділами штабів з'єднань і частин. Але реальна штатна чисельність апарату контррозвідки у військах була невеликою: у складі 2-го відділу штабу армійської дивізії працювали начальник дивізійної контррозвідки ("шеф дефензиви") і керівник контррозвідувальної агентури ("шеф дефензивної агентури"). Ці офіцери здійснювали контррозвідувальну роботу через ту агентуру, яку самі спромоглися залучити до співробітництва.

Особливою структурою забезпечення стабільності й порядку в армійських частинах та їх оточенні вважалася військова жандармерія, створена за урядовою постановою, затвердженою Головою Директорії С.Петлюрою 14 березня 1920 р. В ній йдеться про те, що для забезпечення спокою і ладу на терені УНР, проведення радикальних заходів в процесі організації Української армії утворюється в її складі "Корпус Військових Жандармів". Його вищим начальником призначається Військовий міністр. Жандармерія ділилася на польову і запільну (для захисту державних інтересів на фронті і поза ним). На місцях вони підлягали відповідно командуванню фронту та губернським і повітовим комісарам. Сотні польової жандармерії функціонували при штабі кожної дивізії. "Польова варта" існувала і при штабі Корпусу Січових Стрільців у складі 120 військовиків.

Завдання для обох видів жандармерії передбачалися аналогічні: запобігати злочинним діям, вести спостереження за правопорушниками як із числа військових, так і цивільних осіб; підтримувати громадський порядок і лад, сприяти становленню адміністрацій регіонів; стежити за точним і своєчасним виконанням посадовими особами розпоряджень військової та цивільної влади, мобілізаційних наказів; перевіряти легітимність перебування прибулих й підозрілих людей на контрольованій території, затримувати дизертирів; наглядати за роботою телеграфних і телефонних станцій, станом шляхів, мостів, дотриманням правил зберігання зброї та іншого військового майна; контролювати відповідність змісту друкованої продукції інтересам держави. Для формування Корпусу військовому міністру було асигновано із Державної скарбниці 30 мільйонів гривень. До складу Розвідочної управи Генштабу був прикріплений окремий відділ польової жандармерії чисельністю більше сотні бійців [484]. Взаємодія між військовою контррозвідкою і військовою жандармерією була досить тісною.

Варто додати, що Головний отаман С.Петлюра та військовий міністр полковник В.Сальський виношували плани по реформуванню жандармерії збройних сил. Передбачалося створити Окремий Корпус жандармів УНР з широкими повноваженнями щодо військ і цивільного населення. Для підготовчої праці (вивчення досвіду становлення і функціонування аналогічних структур — В.С.) в Румунію, Австрію і Чехію був командирований полковник А.Мельник. Однак з відомих причин ці зусилля не принесли бажаних наслідків [485].

Справа вироблення організаційних підвалин і методів роботи військової контррозвідки не стояла на місці й розвивалася під впливом змін воєнно-політичної ситуації. Як відомо, в кінці квітня 1920 р. була підписана Варшавська угода між Українською Народною Республікою і Польщею. Військова конвенція цієї угоди передбачала об'єднання збройних зусиль держав у війні проти радянської Росії. З кінця квітня 1920 р. об'єднана польсько-українська армія почала рішучий наступ на "червоних", який закінчився взяттям Києва 7 травня 1920 р. Проте з початку червня ворогу вдалося взяти реванш: на ділянці фронту Канів-Біла Церква вони ввели в прорив Першу кінну армію С.Будьонного, завдали поразки 3-й польській армії, котра почала хаотично відступати. Вже до середини липня Червона армія перейшла р. Збруч і швидко просувалася по Галичині. Кіннота С.Будьонного вийшла у передмістя Львова. У Тернополі було проголошено прорадянський уряд "Галицької Радянської Соціалістичної Республіки" [486]. В цей скрутний для Української держави та її Збройних сил час керівництво Генерального штабу Дієвої армії УНР вживало додаткових заходів до посилення роботи спеціальних служб, у тому числі — військової контррозвідки.

19 червня 1920 р. начальник Розвідочної управи Генштабу УНР віддає "Руководящі вказівки начальнику контррозвідочного відділу", де містилися конкретні завдання по організації контррозвідувального забезпечення бойових дій армії. Перш за все увага керівників української військової контррозвідки зверталася на необхідність вдосконалення організаційної мережі цього напрямку роботи. Пропонувалося, крім існуючих офіційних посад контррозвідників при штабах з'єднань, запровадити при штабах дивізій і запасних бригад таємних резидентів по контррозвідці "для слідкування за настрієм військових частин і командного складу". Останні повинні були також негайно створити на місцях власну агентурну мережу, вести збір інформації через агентів і щотижня доводити її до Генерального штабу. Співробітників контррозвідки планувалося ввести, крім військових штабів, і до складу регіональних органів (філій) Інформаційного бюро Розвідочної управи Генштабу. При цьому пропонувалося розробити схему поділу території України із зазначенням місць дислокації філій. Начальник контррозвідувального відділу зобов'язувався особисто вивчати кандидатів на посади резидентів контррозвідки, виходячи з їх особистих і ділових якостей, виробити спільно з керівником Інформаційного бюро норми грошового утримання агентури, завести її особистий облік і журнал для фіксації надбаної інформації. Всю підготовчу роботу необхідно було провести до 1 липня 1920 р.

Розуміючи необхідність оперативного забезпечення військових і цивільних комунікацій, керівництво військової контррозвідки подбало про запровадження окремих спецпідрозділів на транспорті. До цитованих вище "Вказівок" додавалося положення про "Контрольні пункти". Вони мали розташовуватися у найважливіших залізничних вузлах і на перехрестях стратегічно важливих шляхів. Обрання місця дислокації й призначення начальника пункту здійснював особисто керівник місцевої філії Інформаційного бюро Розвідочної управи. До завдань контрольних пунктів входила перевірка документів "всіх їдучих залізницею чи іншим шляхом", відсіч спробам шпигунської діяльності та ворожої агітації на транспорті, підготовка списків підозрілих осіб для передачі у досьє Генерального штабу. Всіх українських військовослужбовців, що подорожували без документів, належало затримувати і передавати до військових комендатур.

Слід нагадати, що у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочної управи Генштабу було переведено вищезгадане Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії. До складу центрального апарату Інформбюро входили: 1-й (внутрішнього догляду), 2-й (зовнішнього догляду) та розвідочний відділи. На відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення Збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності в цілому на терені України, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення політичних настроїв військовослужбовців та населення взагалі. Відділ зовнішнього догляду здійснював спостереження за певними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Про функції останнього сказано вище.

Як відомо, Інформбюро при необхідності підпорядковувався й відділ польової жандармерії. "ІНФІБРО" мав свої регіональні органи (філії) трьох штатних типів: "А","Б", "В", а також філії при військових частинах з відповідними штатами. Причому до складу філії кожного типу входили підрозділи внутрішнього і зовнішнього догляду. Філія типу "А" мала ще й реєстраційний відділ, який вирішував питання криміналістики [487].