РОЗДІЛ IV: Організація та діяльність органів безпеки Директорії УНР

Відділ закордонної інформації теж формувався у вкрай несприятливих умовах, "коли нинішній приятель стає наразі ворогом і навпаки". Попри всі труднощі за короткий час вдалося налагодити агентурну мережу у сферах зон: Антанти, Добровольчої та польської армій (Одеса); румунської (Румунія) та більшовицької (Київ) армій [418]. Основні напрямки розвідувальної діяльності Відділу Закордонної інформації (ВЗІ) в першій половині 1919 р. відображені на копії схеми, що зберігається в архіві.

Стосовно Корпусу охорони директор Політичного департаменту доповідав про серйозні перешкоди на шляху до його утворення, оскільки "всі надійні сили на фронті, а забрати їх хоч малу частину без згоди командуючих фронтами неможливо". Г.Кульчицький далі зазначав, що такий підрозділ є "необхідною частиною цілого організму Департаменту", котрий несе й охоронну службу на місцях, є одним із засобів проведення в життя поставлених перед ПД завдань, тому для сформування Корпусу він просить пана міністра надати належну підтримку, ввійшовши у відповідні зносини з Військовим міністерством [419]. Очевидно, є підстави вважати, що йдеться про Кіш охорони республіканського ладу, який все-таки був створений за законом Директорії від 28 лютого 1919 р. у складі МВС. У боротьбі з антидержавницькими виступами та економічними злочинами Політичний департамент і в першу чергу його Відділи внутрішньої інформації та боротьби зі спекуляцією, регіональні органи спиралися на це військове формування. Кілька слів про нього.

Кіш охорони мав складатися із Головного управління (штаб, управа) і 11 полків (за числом губерній разом з Галичиною). Отаманом Коша був призначений П.Богацький, який користувався правами командира армійського корпусу. Комплектування Коша планувалося зі старшин і підстаршин, урядовців та козаків, відряджених з різних військових частин, а також з рекрутів і добровольців. Вступаючи до Коша, всі військовослужбовці приносили окрему службову "обітницю".

На Кіш охорони покладалися такі функції: "а) виявлення і розслід карних вчинків поза межами обов'язків в цих справах міліції або в межах цих обов'язків при відсутності міліції, або неможливості для неї виконати свої завдання власними силами; б) участь, згідно закону, в справах публічного обвинувачення, як обвинуватчики; в) припинення і переслідування законним шляхом дезерції (дезертирства — В.С.) і стеження за своєчасним поверненням військовозобов'язаних з відпустки; г) охорона порядку взагалі і зокрема на залізничних станціях, в районах залізниць, а також прикордонних місцевостях та портах; д) військово-поліційна служба в місцевостях, оголошених на військовому стані або стані облоги; е) допомога адміністраційним органам урядової та громадянської влади по їх заклику в виконанні покладених на них обов'язків". У своїй роботі чини Коша зобов'язані були керуватися відповідними цивільними і військовими законами. За їх діяльністю здійснювався постійний прокурорський нагляд [420]. Прикладом успішної взаємодії контррозвідки Директорії та Коша охорони республіканського ладу може бути придушення збройного виступу полковника П.Болбочана в червні 1919 р. [421].

Як уже зазначалося вище, тимчасові штати Політичного департаменту були затверджені міністром внутрішніх справ 24 січня 1919 р. Однак вони не були ухвалені в законодавчому порядку, хоча керівники департаменту протягом восьми місяців, витрачаючи багато часу як свого, так і підлеглих, чотири рази переробляли їх і подавали на розгляд уряду в установленому порядку. Але безрезультатно. Така ж доля спіткала і розроблений статут цієї інституції. Відсутність юридичної основи функціонування Департаменту породжував багато проблем, найголовнішою з яких було фінансування. Щоправда, 1 жовтня 1919 р. міністр внутрішніх справ затвердив нові тимчасові штати департаменту.

Різниця між першими і другими штатами була у зміні назви Департаменту і його відділів: "Політичний Департамент" став називатись "Департаментом Політичної Інформації" (ДПІ), а його губернські та повітові відділи — "відділами політичної інформації" (ВПІ). Крім цього, порівняно з попередніми штатами значно зменшилися посадові ставки співробітників, що викликало їх незадоволення. Було також прийнято рішення про утворення кількох нових ВПІ, наприклад, Київського Столичного, Миколаївського та Одеського міських, але воно значення ніякого не мало, позаяк їх не прийшлося відкривати, тому що там не було влади УНР [422]. Однак, попри всі негаразди, керівництво МВС і державотворчі інтереси країни вимагали від ДПІ активної праці. Вона проводилася, і були певні результати, навіть у цих вкрай складних умовах.

З конкретних досягнень ВВІ та регіональних органів можна назвати факти розкриття та арештів радянських агентів; виявлення оперативним шляхом діяльності супротивних українській державності радянських і русофільських підривних організацій та вилучення у них 48 млн. крб; затримання з великими сумами грошей і арешт двох відповідальних працівників військового відомства за підозрою у шпигунстві на користь ворожої держави; реєстрація населення у звільнених від більшовиків місцях з метою ефективного "розшуку непевних елементів" і викриття завдяки цьому значної кількості таких осіб; установлення каналів зв'язку з рядом міст по той бік фронту і Галичиною; придбання надійних і перспективних джерел інформації у запіллі противника. Крім того, ВВІ забезпечував нерідко результативне стеження за іноземними військово-дипломатичними місіями, що перебували при Директорії УНР. Підрозділом розроблені правила в'їзду іноземців в Україну. Корисною була допомога прес-бюро і регіональних політичних відділів ДПІ відділам інструкторів-інформаторів при губернських і повітових комісарах з питань організації та практичного здійснення пропагандистського впливу на населення [423].

Разом з тим є серйозні підстави і критично оцінити діяльність ВВІ. Відділ не забезпечив глибоке й ефективне контррозвідувальне вивчення оточення як Головного Отамана, так і уряду УНР. З 1919 по 1920 рр. особливою довірою С.Петлюри користувався О.Бірюков — уповноважений Директорії з проблем народного господарства, експерт з питань торгівлі й закупок, він же — агент особливого відділу ВНК 14-ої радянської армії Південно-західного фронту. Бірюков запрошувався на урядові наради, вільно спілкувався з членами уряду, мав доступ до таємних документів, зловживаючи своїм становищем, розпечатував службову кореспонденцію, нишпорив по робочих столах вищих посадових осіб. Як видно із звіту агента, він діяв настільки нахабно, що це не могло не викликати підозри оточуючих. Про неблагодійність О.Бірюкова й факти розголошення ним таємних відомостей неодноразово надходила інформація від посадових осіб до самого С.Петлюри. Напевно про це знала й контррозвідка. Але Головний Отаман не зреагував належним чином на отримані дані, більше того, посилав О.Бірюкова з важливими таємними завданнями до Італії, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Румунії. В одному з документів цей "експерт" писав, що "треба історії допомогти нищівним ударом пролетарського кулака закінчити існування Української самостійної Республіки". В урядових колах були й інші агенти "червоних". Таким чином, радянська сторона була добре проінформована стосовно внутрішньої і зовнішньої політики Директорії [424].

Слід сказати, що ДПІ і в першу чергу його головний контррозвідувальний орган (ВВІ) докладали зусиль до аналізу й прогнозування оперативної обстановки в країні. В цьому плані цікавим є документ Департаменту, датований 4 травня 1920 р., де йдеться про те, що внаслідок світової війни, більшовицької та денікінської навали в Україні залишилося багато людей, які становлять загрозу для УНР. Виділено три основні категорії таких осіб: "…які будучи хворими в той час, коли їх влада залишала певний терен, не мали можливості утікти"; такі, що, "одержавши гроші і певні директиви від своїх урядів і по їх наказу залишились тут для провадження шпигунської і взагалі руйнуючої праці, яка буде направлена на повалення У.Н.Р."; "… які у свій час награбували досить всяких цінностей і зневірившись тим часом у боротьбі рішили відпочити і спожить те, що їм досталось як трофеї".

Прогнозуючи подальшу діяльність зазначених осіб на шкоду УНР, автори документа вважали за необхідне їх ізолювати: "ворог є ворог, а тому залишати його на волі річ небезпечна". З огляду на це вони пропонували, враховуючи недоцільність поголовного ув'язнення ("… врешті і в'язниць не вистачить"), "утворити концентраційний табір і тоді їх туди спроваджувати". Одночасно корисною визнавалася "організація праці по реєстрації або перепису населення" [425].

Безперечно, всі три названі вище категорії становили для УНР певну проблему, особливо друга й третя. Але створення концентраційних таборів далеко не кращий вихід із становища, тим більше для правової держави, якою прагнула стати Українська Народна Республіка. Добре відомо, що, захопивши владу, саме цим антигуманним шляхом пішли вороги УНР — більшовики.

Необхідно сказати про надбання розвідувального підрозділу департаменту — відділу закордонної інформації (ВЗІ). В різні періоди його очолювали: А.Ткачук, Д.Левицький (1919 р.), Теодорович (1920 р.) [426]. Вивчення архівних документів показує, що ВЗІ у задовільних обсягах забезпечував інформацією лідерів УНР стосовно антидержавницьких політичних сил та рухів, що діяли проти неї на території України та за її межами. В першу чергу, це спеціальні відомства та військові формування так званого Українського радянського уряду в Харкові. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії С.Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних й ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання. Головний Отаман через агента А.Стрижевського здійснював конспіративні контакти з адміралом Колчаком з метою можливої взаємної підтримки. В актив розвідки є підстави записати і те, що важливі рішення уряду приймалися часто з урахуванням її інформації. Про наполегливу роботу "петлюрівської розвідки" за кордоном йдеться і в документах ВНК.

Установлено, що центральні комітети українських партій соціалістів-демократів та соціалістів-революціонерів мали свої органи для збору розвідувальної інформації — так звані Особливі відділи інформації. Аналіз документів дає підстави вважати, що вони працювали при підтримці Відділу закордонної інформації ДПІ та інших українських спецслужб. За даними особливого відділу ВНК 14-ої армії більшовиків, агентура вищеназваних партій діяла не тільки в тилу Червоної армії, але і в Москві та Петрограді. Називалися конспіративні імена агентів, що прибули із Києва: "Єва", "Оксана", "Перельчук", "Андрющенко", "Волошин". Їх діяльність контролювалась через спеціальних кур'єрів, що надсилались для перевірки. ЦК названих соціалістичних партій мали своїх таємних представників і в Австрії, Польщі, Англії. Робота велася і серед інших політичних партій України. Так, до прорадянської партії "боротьбистів" направили 11 агентів, які працювали під псевдонімами [427].

Разом з тим, ВЗІ не мав відчутних результатів щодо агентурного проникнення в більшовицькі партійні та урядові структури, в радянські органи безпеки та їх агентурний апарат, що звужувало інформаційне поле підрозділу й призводило до серйозних помилок і прорахунків.

Для отримання заслуговуючих уваги відомостей ВЗІ активно використовував і можливості дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також українську діаспору й зарубіжні суспільно-політичні кола, які співчували боротьбі України за незалежність, а інколи і допомагали конкретними діями. Дипломатичні представництва УНР збирали і передавали до Центра інформацію військово-стратегічного та політичного характеру. З боку окремих голів дипломатичних установ УНР висловлювалися пропозиції щодо покращення взаємодії між розвідувальними органами та закордонними представництвами, надання їх роботі по збору інформації цілеспрямованого характеру. Так, в листі в.о. посла УНР у Фінляндії М.Залізняка (серпень 1919 р.) до Голови МЗС УНР пропонувалося налагодити на терені Фінляндії збір інформації про становище й стратегічний потенціал радянської Росії: "…В Фінляндії при помочі фінського Генерального штабу і власних агентів докладно вивідувати про те, що діється в совітській Росії, яка є внутрішня сила більшовиків, які є тенденції внутрішнього розвитку Росії…".

В одному з документів МЗС УНР (кінець 1920 р.) говорилося про доцільність контактів з командуванням збройних сил з метою отримання необхідної дипломатам інформації розвідувального характеру. Судячи з документів, ефективна система обміну інформацією між розвідувальними інституціями та міжнародним відомством УНР не була відпрацьована належним чином. Утім, є приклади і плідного співробітництва між ними. Так, за словами начальника відділу преси МЗС УНР, він отримав суттєву інформаційну допомогу від начальника військової місії УНР в Польщі (Інформаційне бюро цієї місії виконувало спеціальні завдання генерала Зелинського). Зокрема, до пресової служби МЗС УНР надходили важливі об'єктивні дані про становище на російсько-українському фронті. В інформації зовнішньої розвідки висловлювали зацікавленість й інші відомства республіки [428].

Варто зупинитися на питаннях підбору і професійної підготовки кадрів ДПІ. Резерв поповнення формувався як із числа ініціативників, так і осіб, відібраних працівниками підрозділів. Зарахування на службу здійснювалося за розробленими загальним відділом Департаменту "Правилами про прийом співробітників до відділів політичної інформації", де передбачалися певні умови. Після прийняття від громадянина письмового прохання щодо прийому на службу він мусив заповнити "квестіонар" (анкету) з такими запитаннями: прізвище, ім'я та по батькові; дата і місце народження; де прописаний; освіта; рідна мова (щоденного спілкування); рівень володіння українською мовою; знання іноземних мов; віросповідання й національність; відношення до військової служби; на якій службі перебував до 1917 р.; що робив з березня 1917 р. до теперішнього часу; посада, яку обіймає, її клас та відомство. Цей документ долучався до персональної справи кандидата.

Від кандидатів вимагалися рекомендації "українських, правительственних партій" або щонайменше двох їхніх членів (з обов'язковим зазначенням про непричетність претендента до більшовицького й русофільського рухів в Україні). Без таких рекомендацій зарахування кандидатів на службу категорично заборонялося під загрозою усунення начальників відповідних відділів з посади. Рекомендаційні листи для контролю мали зберігатися в персональних справах співробітників. Особи, яких керівники підрозділів знають особисто, могли прийматися лише в разі письмового свідчення цих керівників, що їхні кандидати не причетні до ворожих УНР рухів. Зараховані на службу складали урочисту заяву — "обітницю" про збереження "урядових таємниць" і про своє ставлення до майбутньої діяльності. До роботи у відділах політичної інформації не допускалися громадяни, які працювали в органах політичного розшуку більшовиків або інших окупантів України (крім тих, хто діяв за окремим наказом влади УНР). Обмежувався прийом у політичні відділи старшин Української армії, котрі раніше не служили в ДПІ (винятки з поважних причин допускалися лише з дозволу директора Департаменту). До відділів ДПІ могли прийматися й громадяни, які раніше працювали у ворожих неполітичних установах, але вони давали розписку, що не мали відношення до інституцій політичного розшуку противника. Викриті у нещирості каралися адміністративним арештом від одного до п'яти місяців. За якісний підбір кадрів у відділи політичної інформації, придбання цінних агентів передбачалися видачі з таємного фонду начальникам відділів, їхнім помічникам та співробітникам нагород за фахову працю — щомісячних грошових надбавок (до 25 відсотків установленої платні) [429].

Підготовка кадрів ДПІ проводилася шляхом повсякденного індивідуального й курсового навчання в практичних підрозділах. Був розроблений і проект курсів агентів політичної та військової розвідки й контррозвідки, який поступово впроваджувався в життя. Але сил і можливостей створити повноцінні навчальні заклади у керівництва Департаменту все ж таки не вистачило. Не виправдав себе принцип підбору кадрів за партійними рекомендаціями. Навпаки, залежність співробітників від курсу своїх партій призвела до того, що міжпартійні суперечки породжували непорозуміння в діяльності ДПІ і його регіональних органів. А це аж ніяк не сприяло їх нормальному функціонуванню. Керівники Департаменту Г.Кульчицький та В.Шкляр відзначали, що дуже мало людей приходило на ниву політичного розшуку за патріотичним, ідейним покликом, а знаючих цю справу й поготів. Багатьох людей жахала вже сама назва інституції. Серйозним недоліком ці керівники вважали відсутність законодавчого регулювання діяльності організації що, зокрема, призводило до становища, коли "тимчасове затвердження штатів тлумачать собі деякі навіть здібні і необхідні для… роботи особи як інституцію тимчасову і це… стримує багатьох від вступлення в ряди робітників Департаменту".

Немає сумнівів, що ДПІ слабо вів роз'яснювальну роботу стосовно важливості й необхідності для держави такої структури, недостатньо інформував громадськість про свою діяльність і взагалі мало турбувався про свій імідж. За таких умов важко було сподіватися на вагомі успіхи. Не обминула ДПІ й "епідемія" зловживань службовим становищем. Так, за розтрату "скарбових грошей" притягався до суду навіть колишній директор Департаменту Г.Кульчицький [430].