Розділ «ПЕРЕДМОВА»

"…Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукних; бо це є теж дар Божий — талант, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим талантом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором.

Отже, коли хто не почуває в собі того святого вогню, про який зазначено вище, то будь він з найвищою освітою і значним службовим стажем, він не може бути корисним для розвідочно-розшукної організації і йому не місце в рядах тієї сім'ї, яка ідейно і безоглядно віддана любимій праці своїй".

Начальник Інформбюро Генштабу Армії УНР полковник М.Красовський

Розвідка та контррозвідка… Серед різновидів людської діяльності немає інших, які б так завзято увінчувались ореолом таємничості. Остання зумовлена як об'єктивно-поважними, так і штучно-суб'єктивними причинами і за своїми соціальними наслідками часто була шкідливою, бо ставала, як правило, в кращому випадку предметом політичних спекуляцій, а в гіршому — зловживань владою та злочинів. Ось чому перше завдання кожного наукового дослідження діяльності спецслужб — розвіяти туман надмірної таємничості, сказати правду про роботу бійців таємного фронту, зробити її надбанням науковців та широкого кола читачів.

Інтерес до цієї проблеми ще більше зростає, коли мова заходить про історію національних спецслужб України, адже в літописі українського народу ця сторінка завжди була білою плямою. Білою, тому що для ідеологізованих, недемократичних систем це було дуже вигідно. Бо народ, що не знає своєї власної історії, стає іграшкою в руках політичних авантюристів, безпорадною чередою, яка, не вміючи боронити себе, приречено йде туди, куди жене її батіг пастуха. Заповнити цю білу пляму — відповідальне завдання науковця-історика. Головна мета монографії — довести, що український народ не лише творець шедеврів матеріальної та духовної культури, а що цей народ наполегливо й цілеспрямовано виборював свою незалежність, мужньо її відстоював, у тому числі й особливими, спеціальними засобами.

Об'єктом дослідження і є система спеціальних служб української національної державності 1917–1920 рр. та Державного Центру УНР в екзилі у 1921 р., різноманітні аспекти їх професійної діяльності в Україні та за її межами. На основі аналізу першоджерел та наукової літератури простежується процес їх становлення, розкриваються особливості функціонування як окремої важливої складової української державності. Мета автора — з'ясувати організаційний устрій, функції, форми, методи і напрямки діяльності спеціальних служб України періоду Центральної Ради, Української Держави Гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР, Західно-Української Народної Республіки, Державного Центру УНР в екзилі як специфічних державних інституцій.

У зв'язку з цим у праці здійснюється спроба спростувати думку, яка поширюється нерідко деякими політичними силами, про якусь "природжену анархічність" української нації, розвіяти міф про "бездержавність" українського народу, показати, що він був суб'єктом своєї державності в історії і спроможний не лише створювати основні гілки влади, а й формувати свої спецслужби та забезпечувати їх ефективне функціонування. Це вкрай важливо сьогодні, коли створюється правова демократична Українська держава.

З відомих причин всебічні спеціальні дослідження історії національних спецслужб у вітчизняній та зарубіжній літературі відсутні. І хоча останнім часом у пресі інколи з'являються деякі документи й мемуари — часто цікаві й навіть сенсаційні, - цим публікаціям бракує одного — науковості. А ті нечисленні дослідницькі праці, що вийшли раніше, торкаються лише окремих аспектів проблеми. Ця книга є спробою комплексного висвітлення процесу становлення й оперативної діяльності спеціальних служб України у 1917–1921 рр. на основі введення до наукового обігу великого масиву раніше не відомих архівних матеріалів, синтезу мемуаристики, тогочасної преси й наявної наукової літератури. При цьому деякі аспекти проблеми вперше відокремлюються як самостійні.

Не можна обійти увагою і таке важливе прикладне спрямування дослідження, як використання досвіду державотворення в Україні. Адже розвідка та контррозвідка, інші спеціальні служби, що покликані вирішувати проблеми зовнішньої і внутрішньої безпеки країни, — невід'ємні атрибути будь-якої державної формації. Цілком закономірно, що відновлення державного суверенітету України 24 серпня 1991 року започаткувало процес розбудови її власних спеціальних служб. Але вони створюються не на порожньому місці. Тут важливо творчо використати історичний досвід будівництва вітчизняних спецслужб періоду боротьби за українську державність у 1917–1921 рр. Вивчення досвіду створення і функціонування національних спецслужб зазначеного періоду за цілим рядом аспектів буде корисним сьогодні при подальшому вдосконаленні, підвищенні ефективності системи державної безпеки, яка адекватно відповідала би пріоритетним напрямам загальнополітичного курсу країни, її конституційним підвалинам, оперативній обстановці в Україні та ситуації навколо неї, науковим вимогам щодо структур державного управління як таких.

Наукове студіювання даної проблеми має й суто теоретичне значення, бо, по-перше, надає додаткову можливість для розуміння певних суттєвих моментів історії державотворення в Україні, її військової історії, суспільно-політичної думки, міжнародних зв'язків України у період, що розглядається. По-друге, висвітлення порушеної проблеми, як сподівається автор, сприятиме формуванню сучасної концепції державної безпеки України. Та й взагалі, слід зазначити, що для конструктивної праці, спрямованої на подальший розвиток органів державної безпеки сучасної України, важливим є використання солідної науково-теоретичної бази, у тому числі досліджень, що розкривають їхню історію.

Автор ставить за мету розвіяти і ще один живучий міф про те, що діяльність спецслужб не підвладна начебто науковому аналізу, не піддається раціональному дослідженню. Оскільки робота розвідника та контррозвідника — це не наука, а мистецтво і навіть просто ремесло. Тут, мовляв, немає закономірностей, системи. Все визначається лише суб'єктивними пристрастями, здібностями, майстерністю… Жодних узагальнень бути не може. Що на це можна відповісти? В таких міркуваннях спостерігається поверхове знання суті справи. Діяльність співробітника спецслужби, точніше, оперативна практика — це справді мистецтво, подекуди дуже високе й досконале. Як у всякому мистецтві, тут присутня значна частка суб'єктивного, і шаблони та стереотипи не повинні мати місце. Тим більше, що діють "бійці таємного фронту" в несхожих, неповторних і нестандартних ситуаціях. Але це зовсім не означає, що їхню діяльність не можна аналізувати. Як відомо, між мистецтвом та наукою прірви не існує, вони — не антиподи. І узагальнення притаманне не лише науці, а й мистецтву, де зветься типізацією. Мистецтво та наука — споріднені форми суспільної свідомості, особливо, коли йдеться, з одного боку, про оперативне мистецтво, а з іншого — про історичну науку. Як оперативне мистецтво, так і історія є сплавом об'єктивного й суб'єктивного, зовнішнього й внутрішнього, необхідного та випадкового.

Крім того, оперативна практика, як і діяльність спецслужб у цілому, підвладна науковому аналізу в тому випадку, коли цей аналіз вільний від ідеологічних пристрастей. Мова даної праці — це мова наукових, суто об'єктивних фактів. Проте автор — не сторонній, байдужий їх реєстратор. Адже діяльність спецслужб здійснювалась не у вакуумі. Вона була завжди пов'язана з політикою. Тому об'єктом дослідження є хронологічний відрізок, який за масштабами та гостротою політичної боротьби не має аналогів в історії. Це період з весни 1917 р. (створення Центральної Ради й виникнення передумов для формування вітчизняних спеціальних служб) і до листопада 1921 р. (припинення відкритої збройної боротьби з боку Державного Центру УНР в екзилі), тобто, історичний період, коли відбувалося становлення Української держави та тривала збройна боротьба за її суверенітет.

Ось чому при аналізі тогочасної обстановки в Україні особливу увагу автор приділяє її воєнним і політичним аспектам. Одне з головних завдань дослідження, вирішенням якого воно започатковується, — дати характеристику воєнно-політичної та оперативної обстановки в Україні й ситуації навколо неї напередодні та в період національно-демократичної революції 1917–1921 рр., чинники яких значною мірою визначали особливості створення і безпосередньої діяльності спецслужб України. Автор намагається проаналізувати детермінаційний вплив комплексу внутрішньополітичних і міжнародних обставин на формування спеціальних служб України. Не менш важливим є також показ особливостей державної політики щодо правової регламентації будівництва й діяльності органів безпеки.

При підготовці монографії автор спирався на структурно-системний метод аналізу, особливо там, де мова йшла про організацію, форми й методи діяльності спецслужб. Застосування цього методу дозволило вирішити ряд завдань, зокрема: висвітлити організаційний устрій, функції та головні напрямки роботи спеціальних служб України: загальнодержавної розвідки та контррозвідки, військової розвідки й контррозвідки, інших органів безпеки, спеціальних підрозділів повстансько-підпільних рухів часів Української революції 1917–1921 рр.; проаналізувати генезис форм і методів роботи спеціальних служб; дати характеристику кадровому складу цих спецслужб у соціальному, політичному й професійному аспектах; виявити провідні закономірності становлення спеціальних служб за умов формування української національної державності, дослідити нормативно-правову базу їх діяльності.

Але там, де йдеться про зміст діяльності органів безпеки, системно-структурний аналіз виконує допоміжну роль, бо має певні межі свого застосування. Ось чому на озброєння при підготовці та написанні праці береться ціла низка діалектико-методологічних засобів. Це насамперед єдність історичного та логічного. Адже історія пишеться не тільки для історії, а й для сьогодення, бо вона — це не лише минуле. Точніше, це не стільки минуле, скільки людська діяльність, яка має свої закономірності, одна із яких — спадкоємність минулого, сьогодення й майбутнього. Ось чому в роботі використовуються ретроспективний, порівняльно-історичний методи та метод історичної аналогії. Автор ставить за мету довести в дослідженні, що в логічне, тобто сьогодення діяльності спецслужб, треба взяти історичне, але виправлене, звільнене від усякої лузги, від випадковостей та помилок минулого. Через дослідження проводиться діалектична ідея наступності, яка вимагає брати з історії для сьогодення прогресивно-позитивне. Тому практичне значення теоретичного дослідження — відповісти на запитання: якими повинні бути сьогодні Служба безпеки, військова розвідка, інші спецслужби України, що вони мають запозичити з минулого, яку спадщину, яке надбання? Лише в цьому випадку об'єктивне, позбавлене кон'юнктурних ідеологічних нашарувань дослідження минулого спеціальних органів України дозволить запобігти повторенню певних негативних явищ, помилок, котрі можуть об'єктивно загрожувати вітчизняним органам безпеки у складних, нерідко суперечливих і напружених сучасних суспільно-політичних, економічних і міжнародних умовах періоду подальшої розбудови суверенної демократичної держави.

При дослідженні діяльності спецслужб бралась на озброєння діалектика загальнолюдського та національного. В ході наукового аналізу встановлено, що при всій різноманітності функцій, форм і методів роботи та унікальності ситуацій основним змістом цієї діяльності було служіння інтересам людини. І хоча в основі лежало загальнолюдське, в суворих умовах тогочасної дійсності цей чудовий принцип далеко не завжди реалізовувався в практичній діяльності. Спецслужби України зробили чималий внесок у розбудову державних інституцій. Їхня діяльність була спрямована не на агресивні акції, а на захист національної державності.

Запропоноване дослідження — суто наукове, але варто сказати і про його практично-виховне значення. Автор має надію, що положення і висновки праці можуть бути творчо використані при подальшому вдосконаленні структури, форм і методів роботи сучасних органів безпеки України, залучатися до написання спеціальних і узагальнюючих праць з історії вітчизняного державотворення, військового будівництва та міжнародних відносин. Фактичний матеріал монографії стане в пригоді й при підготовці лекційних курсів "Історія України", "Історія держави та права України", спеціальних курсів з історії спецслужб та інших силових структур України для курсантів і слухачів закладів освіти СБУ, МВС, Міноборони, студентів вищих юридичних навчальних закладів, а також для ознайомлення більш широкої аудиторії з маловідомими сторінками історії вітчизняного державотворення.

Слід, напевно, звернути увагу і на світоглядний аспект теми, її вагомість для професійного становлення й громадянського виховання майбутніх кадрів Служби безпеки України, військової розвідки, Міністерства внутрішніх справ, інших спеціальних і правоохоронних органів нашої держави. Тому одним із визначальних методологічних принципів дослідження є принцип патріотизму як конкретне втілення діалектики загальнолюдського й національного. А головною, наскрізною ідеєю, котра, власне, і давала натхнення авторові при написанні праці, є служіння Українській державі.

Перед тим, як розпочати безпосереднє розкриття теми, автор вважає за потрібне зробити ще кілька зауважень. У запропонованій праці окремо не розглядається проблема становлення головної спеціальної служби радянської України — Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК), яка вела активну розвідувально-підривну діяльність проти української національної державності. Причина та, що об'єкт даного дослідження інший. Але автор не поділяє виключно негативного, нігілістичного ставлення до вивчення історичного минулого і досвіду ВУНК, особливо її розвідки і контррозвідки, яке нерідко зустрічається у закордонній і сучасній вітчизняній науковій та науково-публіцистичній літературі. Очевидно, неупереджений, об'єктивний розгляд досвіду організації, форм і методів ("технології") діяльності цієї спецслужби за умови його критичної оцінки може становити певний професійний інтерес для співробітників сучасних українських органів безпеки. Тому дослідження процесу формування і роботи спецслужб радянської України варто віднести до окремої наукової проблеми.