Розділ «ПІСЛЯМОВА»

Запропонована праця — це перша спроба комплексного розгляду історії, ролі і значення національних спеціальних служб у боротьбі за державність України в період з 1917 по 1921 рр. В процесі дослідження була реалізована поставлена мета і розв'язані визначені завдання. Не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, автор вважає, що наслідки дослідницьких зусиль дають підстави зробити відповідні висновки. Головні з них такі.

Утворення й становлення розвідки та контррозвідки, інших спецслужб у зазначений період було закономірним явищем розвитку Української революції й стало складовою частиною розбудови національної держави. Потреба в їх формуванні була нагальною, оскільки обумовлювалася необхідністю рішучої протидії як силою зброї, так і специфічними методами й засобами численним зовнішнім та внутрішнім ворогам у боротьбі за волю і незалежність України та створення належних умов для функціонування її державних інституцій.

Діяльність органів безпеки у 1917–1920 рр. спрямовувалась на захист національних інтересів України, а не на забезпечення чи підтримку якихось агресивних посягань щодо її сусідів та інших країн. Тому першорядними завданнями їх роботи були: захист державного суверенітету й територіальної цілісності України, боротьба з диверсійними та терористичними акціями. Щоправда, в період перебування в Україні за Брестським договором військ австро-німецького блоку їх спецслужби здійснювали жорсткий диктат стосовно українських сил безпеки, намагалися зробити їх слухняними виконавцями в першу чергу своїх власних планів. Ще більшою була залежність розвідки та контррозвідки Державного Центру УНР в еміграції (1921 р.) від польських спеціальних відомств.

Характерно, що керівники держави та її органів безпеки періоду Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР намагалися організувати, хоч і не завжди належним чином, нормативне регулювання діяльності спецслужб. Переважно воно здійснювалось на рівні розпоряджень, наказів, інструкцій. Виділяється в цьому відношенні Гетьман П.Скоропадський. 18 травня 1918 р. він затвердив постанову уряду "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". У "Статуті Української Державної варти" визначена її структура, функції та методи роботи, права й обов'язки співробітників, форми їх спецпідготовки. Ще далі пішли провідники ЗУНР, діяльність її головного органу безпеки — Державної жандармерії — регламентувалась окремим законом.

Відома річ, що як уряд П.Скоропадського, так і Національна Рада ЗУНР в основу цих правових актів поклали чимало прийнятних положень із відповідних законів Російської та Австро-Угорської імперій. Завдяки цьому вдалося прискорити створення нормативної бази для функціонування названих вище відомств. Але проблема не була вирішена повністю.

Характер нормативної бази, що регламентувала діяльність спеціальних служб України в 1917–1920 роках, багато в чому визначався особливостями цього історичного періоду й тими чинниками, що впливали на дії вищих органів влади в тогочасній Україні. Головні з них такі: наявність багатьох політичних сил з конфліктними політичними й соціальними інтересами, їх політичне, а часом і збройне протистояння; присутність у країні окупаційних військ; громадянська війна й соціальні заворушення; хиткий стан сил, котрі прагнули до побудови української державності, та пов'язані з цим внутрішні конфлікти (Українська Центральна Рада — Гетьманат — Директорія); стрімкі зміни соціальної, воєнно-політичної та оперативної обстановки; відсутність належних умов для ефективної роботи органів законодавчої влади; високий рівень політичної й загальнокримінальної злочинності; загибель або виїзд за кордон значної частини національної інтелігенції, професіоналів і фахівців колишньої імперії, у тому числі у сферах управлінській, військовій, державної безпеки, юриспруденції; зумовлений цим кадровий дефіцит, присутність на багатьох відповідальних посадах випадкових людей, а то й авантюристів чи злочинців; вплив певних юридичних традицій, правових шкіл і раніше розробленого законодавства дореволюційної Росії та частково Австро-Угорщини.

Усе це зумовило головні риси нормативної бази органів безпеки України, а також пов'язаної з її застосуванням практики: помітний поспіх у прийнятті власних нормативних актів і в багатьох випадках низька якість їх розробки, як з юридичної, так і з оперативної точок зору; широке застосування нормативно-правових актів Російської та Австро-Угорської імперій (як прямо, так і при розробці власної нормативної бази); значне переважання підзаконних нормативних актів над законами; явне превалювання "надзвичайного", спричиненого "особливими умовами" законодавства з виразними репресивними акцентами; "політизованість" більшості нормативних актів, їх орієнтація на ті чи інші політичні сили та рухи, відповідні програмні настанови й соціальні переваги; наявність формальних юридичних невідповідностей між найменуваннями нормативних актів, їх реальним змістом, компетенцією та статусом органів, що їх прийняли; широке застосування спрощених процесуальних процедур (військово-польові суди); досить поширене практичне застосування спеціальними органами позасудових і позапроцесуальних форм реалізації оперативних матеріалів (несанкціонований арешт, розстріли без суда і слідства, "при спробі втечі" та ін.).

Як бачимо, життя вимагало вдосконалення існуючих і розробки нових правил для сил безпеки, адекватних загальнополітичній та оперативній обстановці в країні.

Керівники спецслужб усіх формацій національної державності переважно через брак підготовлених кадрів залучали до служби колишніх кваліфікованих офіцерів поліції, жандармерії, військової розвідки і контррозвідки, а також армійських офіцерів царської Росії та цісарської Австро-Угорщини. Більшість із них серцем сприйняли ідею державності та незалежності України, чесно і віддано служили їй. Серед них: Колосовський, М.Красовський, О.Кузьмінський, О.Березовський, П.Крижанівський, С.Дельвіг, Ю.Гасенко, Гриців, Ф.Боржинський, Л.Індишевський, Р.Ковальський, О.Гаванський, О.Красіцький та багато інших. Немало їх віддали життя, захищаючи Українську державу. Трагічно склалась доля і тих, хто після поразки визвольних змагань на початку 20-х років залишився на рідній землі: одні закінчили свій шлях в підвалах ВУНК, інші — в концентраційних таборах на Соловках та в Сибіру.

Результати дослідження дають підстави зробити висновок, що в періоди Центральної Ради (з часу проголошення УНР), Гетьманату, Директорії, ЗУНР, Державного Центру в екзилі підходи до визначення завдань і структури спецслужб, організації їхньої діяльності мали традиційний (класичний) характер. Значною мірою цьому сприяло творче використання досвіду органів безпеки царської Росії, Австро-Угорщини, Польщі та й РСФРР. Однак безпосередня оперативно-розшукова робота українських спецслужб не завжди була достатньо ефективною.

Завдання перед українською розвідкою та контррозвідкою стояли дуже важливі: виявлення, попередження й припинення розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, захист державного суверенітету, державних таємниць; відвернення диверсійно-терористичних акцій, контррозвідувальне забезпечення збройних сил, добування розвідувальних даних щодо противника; інформаційне забезпечення вищих органів державної влади.

Аналіз архівних документів і матеріалів свідчить, що основними принципами діяльності українських спецслужб були задекларовані: вірність та відданість народу України; дотримання законів Української держави; постійне підвищення професійного рівня; пильність і конспірація в повсякденній роботі; взаємодія між різними спеціальними відомствами та з органами правопорядку.

Для виконання названих вище завдань використовувались агенти, інформатори, резиденти, здійснювались зовнішнє (візуальне) спостереження, контроль телефонних розмов і листування, перехоплення радіо- й телеграфних повідомлень. Головним джерелом надходження оперативної інформації була таємна агентура, яка залучалася до співпраці з органами безпеки переважно на патріотичних засадах або на основі матеріальної чи іншої особистої зацікавленості. Зрозуміло, в умовах запеклої боротьби з численними противниками Української держави здійснювались і вербовки останніх "за примусом", тобто з використанням, наприклад, їх намагань уникнути покарання за ворожу діяльність. Об'єктами агентурного проникнення були визначені: спецслужби недружніх іноземних держав, їх збройні сили, ворожі українській державності закордонні організації, такого ж спрямування політичні партії та рухи усередині країни, близьке оточення агентури противника. Оцінювання отриманої оперативної інформації проводилося за класичними критеріями: відносності, важливості, достовірності, повноти і своєчасності.

Виявлення ворожої діяльності здійснювалось методами спостереження, вивідування, опитування, огляду, фотографування, дешифрування, накопичення і аналізу інформації; а попередження та припинення такої діяльності — методами позбавлення противника доступу до об'єктів розвідувальної зацікавленості або ж засобів (знарядь) злочинної діяльності, дезінформування, відвернення ворожих зусиль на фальшивий об'єкт (шлях), локалізація дій противника, застосування необхідних санкцій.

Діяльність спецслужб часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР проводилась за трьома основними напрямами: розвідувальному, контррозвідувальному, захисту державності та територіальної цілісності країни. Останній реалізовувався контррозвідувальними підрозділами. Це природно, оскільки антидержавницькі виступи ініціювались, підтримувались і координувались здебільшого розвідувальними службами іноземних держав та зв'язаними з ними організаціями. Найбільш розгалужену структуру мали органи безпеки Директорії. Тут бачимо загальнодержавну розвідку та контррозвідку, військову розвідку та контррозвідку, допоміжні підрозділи, школу підготовки розвідників. Але при цьому не вдалося уникнути й дублювання функцій, особливо в структурі військової розвідки. Спецслужби Державного Центру УНР в еміграції зосереджували зусилля на розвідувально-підривній та контррозвідувальній роботі щодо УСРР.

Цікавим є питання про характер ставлення вищих органів влади різних формацій української державності до власних органів безпеки. Безумовно, більшість діячів цього рівня досить швидко зрозуміли необхідність таких інституцій і активно користувалися їх допомогою. Але далеко не всі мали чітке уявлення про роль і місце спецслужб у складному державотворчому процесі, про межі їх компетенції і можливостей, про те, які засоби, форми і методи вони можуть використовувати, якою має бути нормативна база їх діяльності, за яких умов можлива ефективна праця даних відомств. І в залежності від рівня цих уявлень вищих посадових осіб різнилися оцінки діяльності органів безпеки, їх керівників і всього особового складу. Далекою від бажаної була й підтримка спецслужб з боку широких верств населення. Все це дуже перешкоджало їх нормальному функціонуванню.

Попри всі негаразди збройні сили, розвідка і контррозвідка доби Української революції 1917–1921 рр. зробили багато для становлення та захисту народженої в боротьбі державності. Та подолати численних і сильних зовнішніх і внутрішніх ворогів вони не змогли. Визвольні змагання зазнали поразки. Але покласти всю відповідальність за це на силові структури було б несправедливо. Найголовнішою причиною поразки є всі підстави вважати відсутність високої національної свідомості та єдності нації, слабкість її еліти, гострі соціально-політичні суперечності й навіть ворожнечу між тогочасними провідниками України, їх неспроможність створити надійний організаційно-правовий заслін проникненню духу політиканства в армію і спецслужби, що ослабляло їх.

Проте не слід і повністю знімати відповідальність із спецслужб за трагічні наслідки революції. Безперечно, частка їх вини в цьому є. Органи безпеки не можуть лише фіксувати події і факти або, навіть відмінно, виконувати службові обов'язки. Покликані бути найбільш інформованими державними інституціями щодо динаміки загальнополітичної та оперативної обстановки, вони зобов'язані не тільки силою специфічних засобів і методів впливати на неї, виконувати волю керівництва країни по її надійному захисту, але й за результатами глибокого аналізу інформації робити обгрунтовані прогнози розвитку подій. А також доводити ці результати до провідників держави, давати аргументовані, вагомі підстави для прийняття ними оптимальних рішень. На жаль, таке траплялося не завжди.

Українській розвідці часто бракувало творчої ініціативи і наступальності при підготовці та проведенні широкомасштабних операцій. Як приклад можна навести уже висвітлений факт утрати в кінці 1918 — на початку 1919 рр. перспективи (певною мірою через пасивність спецслужб) зближення України з Кубанню та Чорноморщиною. Недостатньо активно використовувались канали розвідки для доведення до закордонної громадськості об'єктивної інформації про Україну, її прагнення і політику. А це було конче потрібно. Чимало недоліків спричинювалось відсутністю належного прогнозування воєнно-політичної та оперативної обстановки.