РОЗДІЛ II: Зародження органів безпеки України: період Центральної Ради

§ 2.1. ПЕРЕДУМОВИ І ОСОБЛИВОСТІ СТВОРЕННЯ РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІВ БЕЗПЕКИ Й ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Людська історія взагалі, і спецслужб зокрема, свідчать, що останні виникають під впливом дії певних соціальних чинників. Так і створення в період Центральної Ради перших самостійно функціонуючих спеціальних служб України було історично закономірним, необхідним і соціально зумовленим.

Доба Української Центральної Ради (УЦР) назавжди залишиться в історії вітчизняного державотворення як спроба відродження незалежної держави, що було споконвічною мрією українського народу. Її утворенню передували падіння царського режиму та прихід до влади в Росії ліберально-демократичного Тимчасового уряду.

У цей час в Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких і стала Центральна Рада, зорганізована у березні 1917 р. поміркованими лібералами національно-патріотичної орієнтації з Товариства українських поступовців (ТУП) спільно з представниками української соціал-демократичної та соціал-революційної течій. Головою Центральної Ради обрали визнаного лідера національно-демократичного руху професора М.Грушевського.

Як орган державно-політичної репрезентації інтересів українського народу Центральна Рада була легітимована на Українському Національному Конгресі, що розпочав свою роботу 7 квітня 1917 р. Цей форум висловився за автономний статус України у складі федеративної демократичної Російської республіки: "…Тільки національно-територіальна автономія України, — йшлося у резолюції Конгресу, — в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх народів, що живуть на українській землі". Була намічена структура Центральної Ради, що мала відтепер формуватися на основі делегування представників різних регіонів України, а також членів політичних партій та національних меншин України. Передбачалося створення місцевих органів влади — "українських комітетів — сільських, повітових й губернських". Сесія Центральної Ради обрала Комітет УЦР, реорганізований згодом у Малу Раду під головуванням М.Грушевського [107].

Дальше поширення впливу Центральної Ради на масову свідомість, громадсько-політичні організації України, спрямованого на досягнення широкої автономії у складі Росії, викликало різко негативну реакцію Тимчасового уряду. У цих складних умовах було вжито додаткових заходів до зміцнення позицій національно-державних сил. У виданому 10 червня 1917 р. Першому універсалі Центральної Ради проголошується верховенство її влади на терені України: "…Однині самі будемо творити наше життя". Був сформований виконавчий орган державної влади — Генеральний Секретаріат (уряд) автономної України на чолі з соціал-демократом В.Винниченком, висувалися вимоги створення власного законодавства й місцевих органів влади [108].

3 липня 1917 р. був оголошений Другий універсал Центральної Ради, де зазначалося, що вона визнає Всеросійські Установчі Збори, котрі повинні встановити автономію України, і не має наміру відокремлюватися від федеративної Росії. На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнила свій склад за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні. Вони ж направили своїх репрезентантів до Малої Ради і Генерального Секретаріату.

Таким чином, усі верховні владні структури України із суто українських перетворювалися на органи захисту інтересів всього поліетнічного населення України. Щоправда, у серпні 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату", котра значно обмежувала права української автономії: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду в Україні, а Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав, територія України зменшувалася до п'яти губерній [109].

Отже, потреби розбудови нового державного утворення на території України, нарощування його економічного та духовного потенціалу, захисту національно-територіальної автономії від великодержавних утисків Тимчасового уряду були першою найважливішою передумовою створення спецслужб України.

Другою важливою передумовою виникнення органів безпеки України за її автономії у складі Російської держави була необхідність охорони "революційного порядку", організації місцевої самооборони. Ця передумова реалізовувалась у межах суспільної самодіяльності українського військового руху в збройних силах Російської імперії (зауважимо, що під час світової війни до армійських лав потрапило до 2 млн. уродженців України). У травні 1917 р. відбувся 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, що зібрав 700 делегатів від понад 1,5 млн. вояків-українців. З'їзд ухвалив резолюцію про необхідність створення українських частин у складі загальноросійських збройних сил, хоча в цілому форум військовиків стояв на позиціях автономії України. Головою українського військового руху з'їзд обрав члена УСДРП С.Петлюру. 5-10 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Всеукраїнський військовий з'їзд за участю 2 тис. делегатів від 1 млн. 390 тис. українських військовослужбовців. Рішення цього форуму прискорили формування на фронтах українських військових осередків — клубів та комітетів [110].

Вже на параді українських вояків Київської залоги в березні 1917 р. було ухвалено рішення про фундацію Українського Військового Клубу ім. гетьмана Полуботка. За цим прикладом аналогічні організації українського вояцтва відкривалися в багатьох містах краю. Незабаром виникає перша українська військова частина — полк ім. гетьмана Б.Хмельницького. До серпня 1917 р. на фронті налічувалося вже 27 українізованих дивізій. В ході українізації збройних формувань особливо відзначився командир 34-го армійського корпусу генерал П.Скоропадський; його з'єднання перетворилося на 1-й Український корпус. На фоні загального розкладу російської армії українські частини, як помітив американський дипломат-розвідник Д.Дженкінс, відзначалися дисциплінованістю, боєздатністю, а їх особовий склад "з повагою вітає офіцерів і веде себе як солдати" [111].

Ще одним із суттєвих проявів українського військового самодіяльного руху стало виникнення інституту Вільного козацтва, започаткованого у квітні 1917 р. на Черкащині заможними селянами, що не потрапили за віком до лав регулярної армії. Метою Вільного козацтва була охорона громадського порядку й організація місцевої самооборони від деморалізованих втікачів з фронту. Ця організація швидко поширювалася по Україні, й до жовтня 1917 р. її чисельність досягала 60 тис. Козацтво проголосило себе територіальним військом і визнавало лише владу Центральної Ради. На з'їзді Вільного козацтва у Чигирині (жовтень 1917 р.) було обрано Генеральну Раду з 12 осіб і почесного отамана — генерала П.Скоропадського [112].

Розгортання українського військового руху вимагало створення координаційних органів. У складі Генерального Секретаріату існував секретаріат військових справ на чолі з С.Петлюрою. Крім того, після 1-го Всеукраїнського військового з'їзду було створено Генеральний Військовий Комітет, котрий відрядив своїх представників до військового міністерства Тимчасового уряду і до Генерального штабу Росії. Генеральний Комітет проіснував до створення Центральною Радою (після Третього універсалу) військового відомства та Генштабу Збройних сил України і став їх своєрідним організаційним ембріоном. У другому складі Генерального Комітету було сформовано "Комісію спеціальних служб" під головуванням генерал-майора Л.Кондратовича [113]. Але, з огляду на відсутність самостійної української державності й власних збройних сил, ця структура навряд чи могла стати організатором реальної роботи по створенню спеціальних служб. Так воно і сталося. Однак заслуговує на увагу саме виділення такої комісії як усвідомлення необхідності створення розвідки та контррозвідки в майбутніх збройних силах України.

Українізація збройних сил і національний самодіяльний військовий рух створили ще одну з передумов фундації силових структур української державності, й спеціальних служб зокрема. Її можна визначити як формування у суспільно-політичному середовищі течії, спрямованої на проголошення повного суверенітету України. Звертає на себе увагу, що її прихильники зосередили свою агітаційно-пропагандистську діяльність саме у середовищі військовослужбовців-українців та у створених ними організаціях. Лідером "самостійницької" течії та одним з ініціаторів українського військового руху був мобілізований до царської армії харківський адвокат підпоручник М.Міхновський. Опорою "самостійницького" руху служили групи самостійників-соціалістів, що складалися переважно з військовиків (у грудні 1917 р. об'єдналися у партію самостійників-соціалістів — УПСС), а також частина ліберальної інтелігенції та заможного селянства [114].

Однак ця течія мала обмежений вплив на громадську думку і політичні події в Україні. Домінувала ідея українських соціалістичних партій, представники котрих переважали у Центральній Раді та уряді України, автономного існування краю у складі Російської республіки. Вони категорично заперечували необхідність створення власних силових структур. Так, заступник М.Грушевського і голова уряду В.Винниченко на шпальтах центрального органу УСДРП "Робітничої газети" виступав з різкими статтями проти формування української армії, мовляв, "не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій" [115].

Але ситуація в країні свідчила про нагальну потребу іншого вирішення цього питання. Вона характеризувалась: зростанням деструктивних процесів в Україні, що загрожували повною анархією та остаточним занепадом правопорядку; посиленням цілеспрямованого інтересу до становища в Україні з боку іноземних держав; загрозою реставрації шовіністичного загальноросійського режиму шляхом встановлення мілітаристської диктатури російського генералітету. Все це стало ще однією практичною передумовою створення спеціальних служб. Слід сказати про ці фактори обстановки більш детально.

Реальна влада Центральної Ради і Генерального Секретаріату практично не виходила за межі Києва і не поширювалася на регіони. На місцях панувало свавілля місцевої адміністрації, тип якої залежав від співвідношення місцевих політичних сил. Так, у Донбасі і Катеринославському індустріальному регіоні зростав авторитет і вплив рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Центральні органи влади не спромоглися своєчасно вирішити найбільш болючі питання суспільно-економічного життя, насамперед — аграрне. Внаслідок цього Україну охоплювали стихійні селянські виступи, що мали великі деструктивні наслідки.

Під впливом більшовицької агітації розпадалася здеморалізована світовою війною армія. Озброєні групи дезертирів на своєму шляху вчиняли погроми і насильства проти мирного населення. У відповідь на анархію й неспроможність влади підтримувати стабільність і правопорядок виникали незаконні збройні формування самооборони населення. Так, у серпні 1917 р. в Одесі під час погромів і "п'яних бунтів" створилася єврейська дружина, що мала на озброєнні навіть кулемети. Вона складалася з колишніх військовослужбовців і фінансувалася місцевим населенням [116].

На питанні боротьби з анархією зроблені акценти у Декларації Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р.: "Війна, економічне винищення держави несуть за собою темне, несвідоме незадоволення широких народних мас. На цьому грунті ростуть анархія і контрреволюція. Генеральний Секретаріат через секретаріат внутрішніх справ буде всіма силами рішуче боротися з всіма проявами безладдя і контрреволюційними замахами за допомогою демократичних органів місцевого самоврядування. На тому ж грунті війни і економічної руїни в краю поширюється епідемія грабежів, самосудів, анархічних виступів безвідповідальних груп". Як засіб боротьби проти вищезгаданих явищ пропонувалися "активна, організована самодіяльність і самооборона населення" [117].