Розділ «Частина II»

В цьому періоді Болбочан мав пару разів розмову про генерала Натієва: Після вступу Директорії до Київа, Натієв зявився в Київ і зголосився. Але С. Петлюра начебто заявив йому: «наразі для нього нічого не має»(…) [84]. І він був заарештований. Про це довідався полковник Болбочан і просив, аби ген[ерал] НАТІЄВ був звільнений і призначений в його розпорядження. Петлюра хитався і прирік це зробити. Проходили дні за днями в ті чорні часи, а ген[ерала] НАТІЄВА НЕ БУЛО ВИДНО В ШТАБІ. Запорізьким Корпусом тоді командував генштабу полковник Сильванський. Болбочан знова звернувся до Директорії і Петлюри з докладом, що полк[овник] Сильванський буде добрим командиром 2-ї Запорізької] дивізії, а на корпус просив вислати знова ген[ерала] Натієва. Тоді Петлюра заявив, що «в справі ген[ерала] Натієва, ми робимо перевідування, бо він, будучи на службі у Гетьмана, під час протигетьманського повстання відогравала «недобру ролю». Ми маємо відомости, які дуже його обтяжують. Справа перейде до Надзвичайної Слідчої Комісії Директорії У.Н.Р.»

Тоді полк[овник] Болбочан заявив Петлюрі: «з ким маєте будувати, властиво затримати державність, коли всіх віддаєте до Надзвичайної Слідчої Вашої Комісії, я за нього ручаюся, що він нічого ніколи не робив на шкоду України, я за нього ручаюся і прошу надіслати мені його в моє розпорядження. Що ж до ваших «документів», які його провокують, то це підступ ворогів наших, або непорозуміння».

Додаю, що за яких 1 1/2 місяці перед повстанням проти Гетьмана, Гетьман пропонував Натієву бути командуючим всима військами України. Натієв тоді поставив точки: Цю посаду він погоджується прийняти тільки тоді, коли до кадрів усіх частин в столиці будуть додані Запорізькі старшини яких є досить. В Київі, щоб став залогою 2-й Запорізький полк. Решта формуючих частин в столиці має бути вислана до провінції, де мають приспішити своє формування. Гетьман начебто на ці умови не погодився, і тому Натієв посади не прийняв. Коли бої з большевиками [йшли] біля Полтави, до Болбочана приїхав ген[ерал] Натієв, якому Болбочан дав можливість проїхати на Кубань, а пізніше до Грузії, де він і загинув у бою з большевиками. (Тут сотник Барило помилився. Натієв після свого повороту з Грузіі на Україну яких 2 місяці перед вибухом протигетьманського повстання був в Штабі Окремої Запорізької дивізії, який [був] перенесений 3 Білокуракино до м. Старобільська над Айдаром з 1.ІХ.1918 р. а 2-й Запорізький полк в той час стояв на пограничній смузі на Новгород-Сіверщині, штаб полку у м. Воронку. З Старобільська ген[ерал] Натієв виїхав в розпорядження Генерального Штабу. Чи приймав він запропоновану йому Гетьманом нову посаду не відомо. Одначе відомо, що під час протигетьманського повстання Директорії, ген[ерал] Натієв перебував між державними частинами військ 9-ї дивізії Чернігівського Армійського Корпусу, що ОПЕРУВАЛА НА ЛІНІЇ ЧЕРНІГІВ-НІЖИН проти повстанців. Після абдикації Гетьмана України і його наказу по військах держави «припинити пролиття братньої крови і братовбивчу війну» — 18.XII.1918 р. ген[ерал] Натієв виїхав автомобілем 9-ї дивізії Чернігівського Арм[ійського] Корпусу, якою командував замордований повстанцями 19.ХІІ.1918 р. генеральний хорунжий ДАЦЕНКО, що був піднятий в Дарниці на багнети і кинутий на пероні, до Київа на переговори з чинниками повстанчої Директорії. В Київі Натієв був заарештований і посаджений — з оповідання, між полоненими вояками державних військ у Педагогічному Музеї, який був підмінований в часі Різдвяних свят і полоненні в більшості там загинули, а між ними начеб-то і ген[ерал] Натієв, як доходили поголоски під час боїв Запорізьців в районі Полтави і Кременчуга напередодні арешту Болбочана, Гайденрайха, Сильванського та ін. в Штабі Корпусу і Лівобереж[ного] фронту. Про вибух бомби в Педагог[ічному] Музеї, де сиділи полонені, ходило весь час багато оповідань оскаржуючи чинників «Осадного Корпусу СС» зокрема панів Ю. Чайковського, Кульчицького, Коновальця та ін., які довший час відписували, що «бомбу підклали вороги-добровольці, щоб визволити полоненних…» Пресі, яка виходила в Київі, було суворо заборонено про це писати. Пройшли літа, і під час мого перебування на еміграції в Чехії, мої добрі знайомі-приятелі, б[увші] старшини Грузинської армії, які перебували на еміграції теж в Чехії як інж[енер] арх[ітектор] Д. Далідзе і кн[язь] Олександр Ніжерадзе (по чутках застрілився пізніше у Відні в 1928 р.) оповідали і твердили, що ген[ерала] Натієва у Грузії не було в той час, не відомий він також був і у військах Добрармії, ні у Врангеля в Криму. В Грузії в той час ходили чутки, що ген[ерал] Натієв служить в Українській Армії (Примітка переписувача-запорожця С[тепана] Ц[апа]).

Коли відбувалися тяжкі бої в січні 1919 р. в районі Суми, Охтирка, Богодухів, Мерчик, Люботин-Зміїв-Ізюм на Слобожанщині, то туди на фронт виїхав полковник Болбочан. В день повороту з фронту Болбочана до Полтави приїхав з Київа теж вже отаман Василь Тютюнник. В Штабі Лівобережного фронту і Запорізького Корпусу прийняв його генштабу полковник Ляшко. В. Тютюнник представився як новий начальник Генерального Штабу, хоч вже ходили чутки, що він був розігнаний повстанчими ватагами Коновальця. Почав В. Тютюнник розпитувати про Болбочана, та інших старшин і де є Болбочан. Йому відповіли, що є на фронті, але незабаром повернеться. Надійшов генштабу полковник Гайденрайх і В. Тютюнник запитав його про ситуацію на фронті. Показали його на мапі… Коли приїхав Болбочан з фронту — доповіли йому, що з Київа прибув отаман В. Тютюнник і хоче негайно бачитися з ним. Болбочан просив хвилину зачекати — бо просто з фронту і трьохденного неспання. Після короткого відпочинку, Болбочан попросив Тютюнника, який почав розпитувати про становище на фронті, Болбочан вияснював йому на мапі, картина була дуже сумна… Почалися якісь суперечки. Тютюнник почав твердити, що пот[р]ібно видати такі й такі розпорядження військам. Розмови ставали все гостріші. Тоді — Болбочан з місця звертається до нього і наказує в 24 години залишити Лівобережну Україну, але Тютюнник показує зарядження Петлюри, в якому говорилося, що Болбочан має виконувати всі його, Тютюнника розпорядження. Але цей наказ Щетлюри] нічого не допоміг і В. Тютюнник мусів виїхати з Полтави.

5) Василь Тютюнник був рівно ж приятелем Волоха і його гайдамаків. З В. Тютюнником ми, Запорізьці, завжди мали непорозуміння, ще під час Гетьманщини, коли стояли на Чернігівськім фронті від Гомеля, до Новгород-Сіверська. Весь час, він до нас і доті чіплявся… Не знаю, що у нього була за політика. Не любив чомусь В. Тютюнник нас регулярних Запорізьців. За Гетьманщини він був лише помішником начальника оперативного відділу Генерального Штабу Української Держави, а н[ачальни]ком Оперативного відділу був генштабу полковник Євген Мішковський 553. В. Тютюнник був у вересні 1918 р. підвищений з ранги сотника до ранги ВІЙСЬКОВОГО СТАРШИНИ за вислугу літ. Здається він був навіть соціал-революціонером, але твердити не можу.

6) Коли бої з большевиками вже точилися в районі Полтави, то тоді з Київа був висланий курінь Січових Стрільців Коновальця під командою сот[ника] Р. Сушка. Цей Сушко був колись улітку 1918 р. пару місяців в 2-му Запорізькому полку, у 5-му заштатному куріні. Полком командував тоді Болбочан. Висилаючи цей курінь до Полтави — С. Петлюра, чомусь видав по телеграфу наказ, згідно якого Сушко, призначався — о горе! Навіть командуючим фронтом і Болбочан мав увійти з усіма військами в його підлеглість, але цей курінь СС так до Полтави і не доїхав — бо ситуація фронту не дозволила… (Курінь CC — Р. Сушка був розбитий, ще в дорозі одним з загонів б[увшої] «бригади ім. Петлюри», що перейшов на бік большевиків під КОМАНДОЮ Хоменка, що прибув з під Черкас під Гребінку (Прим[ітка] переписувача — запорожця С[тепана] Ц[апа]).

Але цей мій історичний матеріал, властиво документ має багато доказів, хто в той час силкувався і стояв на чолі. Сьогодня, з невідомих причин роблять чомусь з С. Петлюри творця нашого війська, а фактично, він весь час лише його руйнував. Хочу тут коротко пояснити про історію Корпусу Січових Стрільців Коновальця. Після розформовання загону Січових Стрільців як охорони Центральної Ради, з проголошенням Гетьманщини 29.4.1918 р. Коновалець і Ко залишилися в Київі і підпільно забавлялися «політикою». Деякі старшини і стрільці розлізлися по всій Україні і не знали, що їм робити. До дому, до Галичини їхати не хотіли, а може й боялися, що при найкращому можуть попасти на західний фронт як вояки австро-угорської армії, біда! А тут спокушали добрі часи отаманії за Центральної Ради, і може ще колись тут можемо відіграти ролю, та ще й заробити. Треба жити. Багато з них пішло влітку у відоме большевицьке повстання на Таращанщині і Звенигородщині, що очолювалася б[увшим] членом Центральної] Ради Шинкарем і большевицьким підпільним ревкомом. Порядніші під фальшивими документами, повлаштовувалися на працю як біженці з Холмщини, Волині тощо. Почали вони потроху пробиратися і до Запорізьців. Всі запорізькі частини, за винятком 2-го Запорізького полку, яким командував тоді Болбочан, не тільки, що не мали жадного бажання і законного права їх приймати, але просто їх ненавиділи за їхнє політиканство в минулому і деморалізацію. Урядово справа з бувшими полоненними вояками австрійської] армії теж ще не була вияснена. За тихим дозволом ген[ерала] Натієва полк[овник] Болбочан почав цих «сердяг» брати під свою опіку. На початку зформував з них сотню, а згодом і курінь 5-й поза штатом.

Весь той час він ганяв на Чернігівщині день і ніч їх на теоретичне і практичне навчання і то по нашому! Ці всі навчання, муштри, вправи, ці ославлені пізніше невідомо для чого січовики кляли й проклинали. Навчання, му[ш]тра, вправи, завдання, далися їм взнаки до смерти, але полк[овник] Болбочан таки зробив з них вояків. Підготовляв кадри. Після закінчення вишколу й перевишколу, в одному з наступніх боїв на пограниччю з регулярними московськими частинами большевики облили їх кровю. Тоді Болбочан призначив їх курінним Сотника Р. Сушка. Там були старшинами хор[унжі] Чайківський, Загаевич 554, МЕЛЬНИК Федір, Стефанів, Борис, Андрух 555 та ін.

Після позитивного полагодження справи цих б[увших] полоненних австро-угорської армії між урядами Української Держави і Австро-угорським Гетьман дав дозвіл формувати Загін Січових Стрільців у Білій Церкві. І всі ці люди з 5[-го] заштатного куріня 2-го Запорізького полку здавши зброю в Штабі полку у м. Воронку 8-го жовтня 1918 р. були відіслані транспортом до Білої Церкви на формування Загону С[ічових] Стрільців згідно наказу по Військовій Офіції Української Держави ч. 440. А за півтора місяці пізніше ці Січові стрільці командували вже в Корпусі С.С. «дивізіями, бригадами, полками».

7) Хочу тут додати, коли ми з 2-м Запорізьким полком приїхали з Чернігівського фронту на пограниччю до Харкова в ніч з 14 на 15.XI. 1918 р. з ранку був парад і огляд полку командуючим VII-м Харківським Армійським Корпусом Генерального Штабу Генеральним Значковим Олександром Лігнау. Перед тим за Гетьманщини він здається був віце міністром військових] справ. 2-й полк мусів йти в повному боевому шику з Балашовського двірця на Миколаївську площу. Це біля 7–8 верст. Боєвий склад полку на той час був: 1600 багнетів, повного складу кінна сотня, з 12 легкими кулеметами, сотня 24 станкових кулеметів — к[оманди]р сот[ник] Кущ 556, 2 гарматні батареї. Командирів курінів не перераховую. Всі були одноманітно вбрані — згідно приписів уніформи Армії Української Держави. Коли ми йшли по місту, то нам кидали квіти і робили цілу дорогу овації.

Огляд робив ген[ерал] Лігнау, який дякував нас на бої на Чернігівському пограничному фронті як полковникові Болбочанові і всім Запорізцям. По огляді й параду, він звернувся з чулою промовою до полку, в якій підкреслив ролю Запорізців сказавши «тут, перед ним стоїть не тільки регулярне військо Українське воскреслої Держави, але нащадки старих лицарів Запорізьців, і стверджую з чистим сумлінням фахівця, що добра також була гвардія російська (в російській] службі він командував гвардійськими частинами), але я не можу її порівняти з тими бійцями Запорізьцями, що стоять зараз перед мною. Хай живе Гетьман і Україна, та її вірне Новітнє Запорізьке Військо! Слава ВАМ І ВАШОМУ БОЙОВОМУ КОМАНДИРОВІ!»

(Тут побр[атим] сот[ник] Барило не віддав все більш-менш точно. На перегляді полку був присутнім і Штаб Окремої Запорізької Дивізії, що на той час був у м. Старобільську над Айдаром. Окр[ема] Запор[.ізька] Дивіз[ія] була на правах корпусу, але тоді входила в склад VІІ-го Харківського Армійського Корпусу. 17.ХІ.1918 р. БОЛБОЧАН пізно вечором повернувся з штабу Харківського] Арм[ійського] Корпусу. З Чернігівщини згідно наказу 2-й полк вирушив поступово по курінях XI.1918 р. наладувавши перший транспорт 13.XI. Вечером 17.XI. вибухло повстання робітників залізничників на Балашовському двірці, але воно було за 2 години ліквідоване. Того ж дня появилися в околицях Харкова повстанчі ватаги, кружляли вістки про бунт С[ічових] Стрільців у Білій Церкві. Вночі 18.XI. полк[овник] Болбочан викликав командирів куренів і полк вирушив на обсадження державних установ. «Конфінування» Комкора ген[ерала] Лігнау доручено сотникові Дяченкові Петрові, якому ген[ерал] Лігнау заявив: «Я присягав Гетьманові і Державі Українській, присяги не порушую, можете робити зі мною те що вам було наказано». Харківські представники «Національного Союзу» чи вірніше інтернаціонального — оголосило владу Директорії У.Н. Республіки. Представник Союза інженер Сергій Прокопович ТИМОШЕНКО соц[іал] дем[ократ] зайняв місце Харківського Губерніяльного Старости Володимира Доморадського — як губерніаяльний комісар Харківщини. Сергій Тимошенко соц[іал] дем[ократ] і масон інженер будівельник, пізніше відомий ляхоман і посол до пол[ьського] Варшавського Сейму і сенатор, який хвалився в Польському Сеймі в 1935 році, що «ВІН ЩЕ В 1905 році під час 1-ї російської революції БОРОВСЯ В КИЇВІ ЗА НЕЗАЛЕЖНУ ПОЛЬСЬКУ ДЕРЖАВУ.» Див[ись] Львівський часопис «Батьківщина» 4.24/83. з 28. червня 1936 р. Оце такі були представники того «Національного Союза». В досвідку 18.ХІ.1918 р. на передмістю Харкова появилися досить значні повстанчі ватаги анархо-комуніста Чередняка, що входили в склад т. зв. 1-й повстанческой Украинской дивизии якою керував анархо-комуніст Нестор Махно. Почався танок смерти Української Держави. Запорізький полк вступив з загонами Чередняка в бій. Примітка переписувача запорожця С[тепана] Ц[апа].

8) Тепер торкнуся щодо розгону Запорізцями «Селянських» зїздів у Харкові і Полтаві, за що нападають наші «державні» мужі руїнники на полковника Болбочана. На Слобожанщині починаючи з пограниччя провадилися тяжкі бої з Московськими регулярними частинами та повстанцями ріжних відтинків. ПІСЛЯ ЖОРСТОКИХ БОЇВ ПІД БІЛГОРОДОМ, КОЗАЧОЮ ЛОПАНЮ І КУПЯНСЬКОМ де Дорошенківці, Кармелюківці, Богданівці, Мазепенці понесли досить значні до 40 % втрати у своїх рядах, наші частини почали під тиском ворога відходити в напрямку ХАРКОВА, по можливості везучи з собою не лише раненних, але навіть і деяких забитих непохованих в стужу, морози і безперестанні бої з Московськими регулярними частинами. Московські робітники в Харкові, а було їх там вельми багато почали підносити голову. Багато тоді було їх заарештовано нами і німцями(…). В таку бурхливу добу ЕСЕРІВСЬКА «Селянська партія» без ніякого порозуміння з командуванням фронту і Запорозького] Корпусу скликала цей «селянський» ЗЇЗД. Аби обійтись без конфліктів командарм полк[овник] Болбочан, через директоріянського губкомі-сара С. Тимошенка — дав до зрозуміння, аби зїзд був скликаний легально і то пізніше з огляду на ситуацію, одначе формально за дозволом ніхто не звернувся… Тоді Болбочан наказав не перешкоджати з'їздові, мати сталу обсервацію і дивитися в «обоє», що саме виклюнеться з того есерівського гнізда. В той же час було наказано розвідці фронту і Запорозького] Корпусу взяти під обсервацію підготовчу діяльність аранжерів і працю самого того з'їзду. Ще до зїзду було стверджено, що він має характер чисто московський і більшовицький, чи пак комуністичний. Про це ж саме доносив Болбочанові і штаб Німецького Корпусу який ще залишився в Харкові. Так воно й вийшло за пару днів. В перший же день зїзду вони вивісили большевицький червоний прапор з серпом і молотком. Було наказано комендантській сотні розігнати цей зїзд, що і було виконано. Але деякі аранжери повтікати через несуцільний фронт до московських] большевиків, другі до Полтави, послуговуючись всякими Директоріянськими і Національно] Союзовими вказівками. ЗА ТИЖДЕНЬ ХАРКІВ (6.1.1919) вже був зайнятий регулярними і ірегулярними большевицькими московськими частинами.

ДРУГИЙ ТАКИЙ ЗЇЗД, два тижні пізніше скликано було також ДО ПОЛТАВИ. Тут, хочу додати, що коли Запорізьці займали Полтаву, то тут після невеликого бою з боку станції Полтава-Київська зі своїми бандами увійшов сумної памяти повстанчий отаман б[увший] штабе капітан і член Центральної] Ради Шинкар. Цього добродія-капітана і юриста ми добре знали ще з 1917 року і початку 1918 р. по Київу. Він ще тоді з нашою отаманією з Центральної] Ради руйнував військо. Ці його повстанчі банди обсадили деякі інституції Полтави і почали грабувати магазини з військовим майном. Болбочан наказав Шинкареві зявитися в Штаб Корпусу і фронту. Але Шинкар не зголошувався. Тоді було передано Шинкареві наказ, аби він негайно вивіз свої банди з Полтави. В додатку до того, представник Штабу Німецьких військ, які не дивлячись на революцію у себе ще були в Полтаві панами ситуації, хоч і тримали самі нейтралітет, з ультиматумом про негайне очищення Полтави від банд Шинкаря. Шинкар вийти не хотів. Тоді Запорізьці вигнали загони Шинкаря, а сотникові Дяченкові [наказали] заарештувати і виконати вирок над Шинкарем і його підручними за грабунки, вбивства і не виконання наказів війська, та за його Київські, Таращанські та Звенигородські гріхи. Але сот[ник] Дяченко наказу не виконав, ніби через те, що Шинкар йому втік. Правда, це діялося в темну ніч… І в цей же саме час, наші партії призначили в Полтаві, як перед тим в Харкові, свій «селянський» зїзд.

Полтава вже в той час була оголошена на військовому стані. По відомостям розвідчого відділу, цей зїзд мав носити характер харківського. По наказу Штабу Запорозького] Корпусу зїзд був заборонений. Але лідери не дивлячись на заборону зїзд таки скликали, але він не закінчився, бо вже бої точилися з большевиками в районі самої Полтави, де був оголошений осадний стан. Чомусь на протязі десятків років за цей зїзд нападають на Болбочана ліво-есер міністр і большевик Павло Христюк і Ко і навіть останніми часами деякі з військових кіл «політики».

До цього в додаток подаю: в Полтаві господарив Директоріянський отаман Шинкар зі своїм Ревкомом, який складався з самого Шинкаря, б[увшого] Полтавського заступника голови міста соціал-демократа Косенка, матроса військової] флоти «Сашкі» Гурова, згодом кровавого коменданта Полтавської губерніяльної Ч.К.-місії та ін. Ревком цей заповнив вязниці старшинами, підстаршинами кадрів Полтавського Армійського] корпусу, чинами Державної Варти, урядовців староства тощо. До більших розстрілів ревком Шинкаря не відважився завдяки протесту німецької залоги, яка заявила ревкомові, що «вони будуть тримати нейтралітет так довго, поки представники нової влади не вжиють репресій супроти заарештованих»… Це подіяло. Одначе ревком вже не визнавав ні самої Директорії і Запорізького командування, яке

30. XII. 1918 постановило звільнити Полтаву і околиці від екстремного «правління» ревкому отамана Шинкаря у якому по донесенню розвідки перебували бувші члени Харківського ревкому. Після коротких сутичок з шинкарівцями В НІЧ З 5 НА 6. СІЧНЯ 1919 р. 2-й Запорізький полк вступив до Полтави. Під тиском ворога Штаб Корпусу і Лівобережного протибольшевицького фронту прибув 10.1.1919 р. до ПОЛТАВИ, яка з перших днів протигетьманського повстання опинилася в руках повстанчих отаманів на чолі з большевиком ШИНКАРЕМ, де найвищим Директоріянським представником був революційний комітет, якого чисто московсько-більшовицькі заклики-відозви були розліплені на стовпах, стінах будов тощо. Вони так яскраво виділялися в зимі своїм червоним не лише змістом, але й кольором.

Цей ревком складався не лише з місцевих соц[іал]-демократів, соц[іал]-революціонерів, комуністів, але [й] з прибулих з інших міст. Недаром тогочасний большевицький комфронтом, а пізніше в 1923–1925 рр. большевицький повпред В. О. Антонов-Овсієнко в Чехословаччині у своїх спогадах писав: «Под знамьона Петлюри ми отправілі все свої революціонниє комітети»… (Див[ись] Командарм Антонов-Овсієнко «ЗАПИСКИ О ГРАЖДАНСКОЙ ВОЙНЄ» Т. III). Найбільший рейвах чинив один з теперішніх організаторів бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижу і уенерівський діяч б[увший] кооператор соц[іал]-дем[ократ] з міста Лохвиці Іллія Косенко. Шинкар був якимсь воєнкомом, а Матрос Гуров — його заступником. Озброєні їхні повстанчі купи блукали по місту і грабували інтендантські магазини VІ-го Полтавського Армійського Корпусу. Возилося добро з магазинів на санях на возах і навіть так як снопи з поля пакунки з військовою білизною, одягом тощо. Прийшлося обезброювати це реввійсько. Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців». ГОЛОВНИМ ЇХНІМ ОСЕРЕДКОМ БУВ ХРЕСТОВОЗДВИЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР. Гірше було з самим РЕВКОМОМ. Прийшлося його заарештувати. Матрос Гуров втік, заявивши, що він забороняє вступати у переговори з представниками Запорізького командування, бо лише вони є дійсними представниками народу і влади. На початку ревком прийшлося посадовити до вязниці, але в обороні ревкому виступав Волох з гайдамаками, і на наказ Директорії були звільнені з вязниці. Вечором, того ж дня, Шинкар зібрав знова рештку ватаги і розпочав своє «урядування». Тоді Штаб Корпусу дав наказ поновного арешту Шинкаря доручивши вже тепер справу сот[нику] П. Дяченкові. Переведений ним обшук. Знайдено в одній кімнаті скриньки з гранатами і гроші. Було затримано 20 осіб, між ними — 2 еманціповані «дами». Випав вирок штабу. Дяченкові наказ[а]но його виконати. На цей раз Шинкар втік — правда з простреленою рукою. Крім регул[ярних] московських] частин сунулися бувші директоріянські отамани: Упир, Скиба, Чубенко, Скрипник. Упир — пізніше співробітник Кобеляцької Ч.К. Це фактично був авангард московських регулярних червоних військ. Чи притягала ці купи здобич у Полтаві, чи мали вони наказ своїх невидимих зверхників остаточно знищити запілля і відступу Запорізьців не відомо…

12-го січня 1919 р. у звязку з ситуацією на фронтах прибув з двома уповноваженими Директорії У.Н.Р. в Штаб Запорізького Корпусу і фронту знова підполковник Василь Тютюнник. Після довгих розмов про становище на фронті з Болбочаном, Гайденрайхом і Лешком, і Тютюнник чомусь знова накинувся на присутніх, що й далі Запорізькі частини не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок, ходять в наплечниках з відзнаками ранг старшин і підстаршин як за гетьманщини. Спів отамана В. Тютюнника й на цей раз носив чисто ліво-есерівський большевицький характер і його «патер-ностер» — чисто большецький зміст. Він пару разів сказав, що всі закони і роспорядження Гетьманського уряду скасовані розпорядженням Директорії… Всі слухали мовчки, аж нарешті командуючий Лівобережним фронтом заявив панові новоспеченому отаманові Василеві Тютюнникові, аби він зняв сам і то зараз зі своєї шапки червону бинду — як емблему комунізму і поневолення вже значної частини УКРАЇНИ большевицькими ордами, що стало сунуть з півночі в Україну. Що досить вже є деморалізаторів війська і народу і без нього і його нових політичних зверхників, що довершують свою юдину роботу у вірному Україні війську з якого залишилося вже дуже мало. Найкраще буде, наколи він і його допровід до 24 годин виїдуть з Полтави назад до своїх вчителів разом з мандатом Петлюри»…

(При цьому полк[овник] Болбочан з сарказмом запропонував їм своє авто яких при штабі було подостатку. Того ж таки дня В. Тютюнник зі своїми цивілістами виїхав приблизно о 5-й годині вечора з Полтави. Прим[ітка] переписувача — Запорожця С[тепана]Ц[апа]).