Розділ «Частина II»

Вашого наказу… не буде? Не передавати? Слухаю… так, так, ні за яку ціну? А може пане отамане ви самі хотіли б з полковником переговорити? Добре! «Пане полковнику з Вами хоче говорити Головний, прошу» і протягнув йому слухальця. Полк[овник] Болбочан зпершу протягнув було руку по слухальця, а потім безнадійно махнувши рукою відказав: «Е-е, не хочу… Не раз з ним говорив. Розмови не поможуть, пробував… Хіба він розуміє? Не схоче зрозуміти! Сальський гукнув в слухальце «гальо?! Гальо! Пане Отамане! Гальо?! — вже відійшов». На це полк[овник] Болбочан: «чи не бачите, кажу ж не схоче зрозуміти, а це гірше як не зможе! Ех пане отамане, маю до Вас великий жаль, сьогодня доля дає вам до вибору: бути чи не бути Україні, й од вас залежить рішення. Я обсервував ваші бої під Купілем, Базалією, Ланівцями… Без лести признати мушу, ви перевели її класично й по мистецькі. Виказали всі дані видатного полководця — дерзновенний замір, одвагу і розрахунок, блискучий маневр і сильний удар! І ні хвилини ворогові відпочинку!.. Запорожці прегарний інструмент, але на ньому треба вміти грати. І знову скажу без лести, на цьому інструменті ви граєте прекрасно! Певен я, що й на більшому заграли б не огірше, але… В наш час у нашій боротьбі, коли йде «про бути, чи не бути», це ще не все. Бо мало добре битись і мало вигравати бої! Ми мусимо виграти перемогу! Бо ж тільки перемога дасть нам Україну. Головний ворог наш — це наше безголов’я! Сьогодня кожен вояк ще мусить бути й громадянином. А кожен громадянин — вояком. А полководець над усе сьогодня мусить бути ще й не аби яким політиком. Всі знати мусимо, за що воюємо! Бо без цього знання… Сьогодня б’єтесь ви не за Україну, а за владу над нею українських соціалістів, та явних московських попихачів»…

Тут полковник Болбочан спокійний і опанований почав знова говорити з великою пристрастю й силою переконання:

«…Які б Ви успіхи не мали, які б бої не вигравали б, ще десять, двадцять виграєте, заженете ворога аж до Дніпра і навіть за Дніпро, а там… Програєте! Чуєте — програєте! Бо ж головний ворог не на фронті — Ви маєте в тилу його союзника — власне соціалістичне кодло! В найближчому оточенню Петлюри, в Раді Міністрів, у Державній Інспектурі, на кожнім кроці, у кожній щілині він сидить і підготовляє армії поразку! Гірш того, — катастрофу! Підготовляє на той час, коли от-от — в останнє ще напружити зусилля, останню подолати перешкоду, останній ворогові удар завдати, що за ним на Вас перемога, то в цю останню хвилину прийде зрада. За ціну Ваших перемог, на ціну крови ваших вояків, вони куплять у ворога — що є одної з ними віри, вони куплять пробачення за своє ніби самостійництво. Аби лиш ворог дозволив їм бути управителями над Україною від Москви! Аби дав їм тільки фікцію влади над нею, якої вони вже закоштували… Ви мовчите… Ви знаєте про це не гірше від мене і як людина чесна не заперечуєте. Чому ж не хочете мені допомогти? Так пане отамане! Од Вас залежить вибір! Мовчите?! Не маєте відваги… Чи може і Ви з ними? Звикли тільки слухати, й котитися по рейках, ризикувати з дозволу начальства, — на написаний наказ, за номером, за датою, з печаткою, підписом! Ну, що ж, нехай і так. Доведеться діяти за себе і за Вас…» По цих словах полк[овник] Болбочан обвів очима всіх присутніх і, не сказавши ні слова на прощання, кивнув головою до супутників — державного Інспектора полковника Гавришка та свого ад’ютанта, немов наказуючи їм йти за ним, скорим кроком, ляскаючи стеком по халяві чобота, швидко вийшов з приміщення Штабу Запоріжського Корпусу.

Ген[ерал] Сальський стояв декілька хвилин мовчки, витер хусткою спітніле чоло, поправив комір мундуру, так начеб то він не давав йому дихати, розвів руками і блідий пішов до своєї кімнати.

Старшини стояли переглядаючись один на другого. Россіневич вийшов дивитися на рух війська, що відходили на позиції.

Біля начальника] зв’язку Запорозької] Групи сотника Ів[ана] Ремболовича стояв і пробував нав’язати розмову новопризначений булавний старшина для доручень Корпусу Євтимович. Обидва були псіхологами… Перекидалися між собою словами й нарешті полк[овник] Євтимович взяв під руку начальника] зв’язку цілком по приятельські, і разом з сот[ником] Ремболовичем [вийшов] з будови Штабу до міста, що вони там між собою говорили не відомо, але у своїх записках і спогадах полк[овник] Євтимович пише:

«Сотник Ремболович спершу говорив нехотя. Можна було зміркувати, що розмова, з якої він чув тільки частину, його дуже хвилювала, як і незнані йому наслідки, які наперед вгадати було не легко. Видно було й те, що він хотів би на тему почутого висловитися щиріше, але, побачивши мою близкість до отамана Сальського, не зважився. Довідавшись однак, що ми з полковником Болбочаном знайомі були давніше, та що полк[овник] Болбочан бував скілька разів у моїм домі, й відчувши, що зі мною може говорити одверто нарешті розговорився: «Полковника Болбочана Запорожці дуже люблять, та йому вірять як батькові. До от[амана] Сальського ставляться дуже обережно, бо його прислано згори тим кого не люблять. А воно чорт зна як завжди з тим було: по тому як у Кременчузі арештували полковника Болбочана — поставили на корпус «фельдфебеля», що ледве сотнею завертати може! Чорт зна що! Що морда у нього як рашпіль — дідько з ним, але ж явно до большевиків тягне, а головний йому за те нічого. (Мова йшла про ставленика Петлюри — от[амана] поручника О. Волоха). Тільки по тому як визнав совіти дали йому «по шапці» й призначили Данченка 546. Той був ні риба, ні м’ясо… Є ще тут такий Загродський — шостою тепер завертає. А був колись дяком «дзвони доїв». Це штучка! Хитрий як дідько! Зо всіма добрий, а найбільше з тими, що вгорі. І всім «ніжку підставляє», та сам помаленьку на гору вилазить! З дяка отаманом став! Бо заслуги великі має — бо бачте разом з Волохом у Кременчузі Болбочана арештував, та разом з ним совітську владу визнавав. І теж йому за це нічого. Особливо хоробрий, але наказа навіть для сотні не складе. Хоч те ще добре, що свого начальника штабу слухає — заплющивши очі все, що той йому підсуне підписує… і вдає великого полководця! Так, Сальському Запорожці ще не дуже вірять, бо прийшов згори й до гайдамаків залицяється. А ми на таких уже не раз попеклися… Побачили б Ви корпус, як ми стояли на Подонню — Ремболович при цій нагоді тяжко зітхнув — а забрали Болбочана — до дідька все пішло! Воно правда, Сальський на початку показався не погано — видно зразу, що це «воєнна кісточка». От, коли б їх так разом з Болбочаном запрягти! Та коли б ще й головний на їх поклався! Соціалістам, щоб дав «колінком» — що б аж зафурчало! Так уся б тоді Україна за Запорожцями пішла! Ви з Сальським, як бачу в добрих стосунках — Бога ради порадьте йому, що б він з Болбочаном якось разом… Тоді таку «карточку» загнемо, що через місяць в Києві будемо…»

Знаючи про прибуття полковника Болбочана регулярні, хоч і до краю виснажені запорізькі частини кинулися на ворога як леопарди нищучи на своєму шляху всі ворожі перешкоди і то значні. Вони, й лише вони, на той час спасли ситуацію і не допустили до повного знищення не лише армії, але й отого нелюбого ними со[ціалістичного] уряду Петлюр-Мартосів. Запорізькі частини за короткий час пролетіли як вихор в боях від Почаєва аж до Проскурова. Це 160–150 верстов по прямій лінії… Не дивлячись на фізичне стомлення їхній дух лицарів гнав вперед. За цей короткий час в своїх бойових діях славетніми новітніми Запорожцями було розбито 12 реєстрованих піших червоних полків, два кінних, три бронепотяги, 7 панцерних авт. Розпорошено безліч частин, які в паніці відходили далі й далі на схід. Вони наносили своїми сконцентрованими ударами поважні втрати червоним частинам і завдавали багато турбот червоному командуванню. Запоріжжя мало добрих кадрових знавців військового діла.

З ними не могла за весь час рівнятися жодна інша частина як раніше, так і тепер. Оспівувана лібералами група СС на цей час фактично прикривала ліве крило операцій Запорізької групи, яка при вмілому маневруванню крім перемог над ворогом здобувала багато трофей.

Запорізькі [частини] йдуть вперед й закріплюються на лінії Пархомивці-Позирки-Меджибіж-Деражня-Зіньків.

Большевики вже 7-го червня вечором відступають з Деражні, залишаючи безліч зброї, амуніції, одягу в потягах на залізниці. Вони відходять в напрямку на Жмеринку, одначе їхні сильні панцерні потяги курсують і безперестанно шлють смертоносні стріли зі своїх чисельних гармат на бронепотягах, силкуючись за кожну ціну прорватися в напрямку Проскурова. Вони на ст[анції] Богданівці прикривають висадження з потягів своєї піхоти, гармати та інших частин. Одначе зусиллям 6-ї і 8-ї Запорізької див[ізій] ця спроба ліквідована. 6 Запорізька дивізія] здобула ворожий бронепотяг і то дуже сильної конструкції і вже з 9-го на 11.6. обсаджують лінію ст[анцій] Голосків-Меджибіж-Станиця-Деражня на р. Буг. Ст[анція] Деражня в руках ворога. 7-ма Запорізька — резервна — Проскурів-Заруддя-Заріччя. Підбадьорені відвідинами на фронті полк[овником] Болбочаном, Запорізькі частини, за виключенням безумовно Гайдамаків і деяких пару старшин з Дорошенківського полку, з нетерпінням очікують перебрання ним командування Запорозькою] Групою. На нещастя не так сталося. Пророки прогресу діставшись на «хвилину» з вагонів під дах в «столиці» Кам’янці продовжували своє каїнове діло…

Після розмови Сальського, Петлюра з Чорного Острова вислав для «ліквідації путчу» Гол[овного] Держ[авного] Інспектора хорунжого-полковника по посаді Кедровського, по партійній] лінії соц[іаліста]-революціонера, та його помішника цивіліста Романченка, відомого скорше як «товар[иш] Гармидер». З р[озвідки] і кон[тр]розв[ідки] полк[овника] М. Чеботаріва та хорунжого Всевол[ода] [76] Коваленка з наказом негайно заарештувати і віддати під військовий] суд Болбочана і Держ[авного] Інспектора Запоріж[ської] Групи Гавришка і кого вони визнають ще потрібним. Обидва зараз же були оголошені поза законом…

Вийшовши зі Штабу Запорозької] Групи полк[овники] Болбочан, Гавришко, сотники Корж, Письменний та ін[ші] пішли до приміщення Штабу 3-го Запорозького] ім. Наливайка п[ішого] полку, який перебував на той час в резерві в м. Проскурові.

За яку годину, після виходу зі Штабу Запорозької] Групи, приблизно біля 20 години вечора, сумної пам’яті чорного дня 9-го червня 1919 р. в Штаб Наливайківського полку прибув з Дорошенківського полку 6-ї Запорізької] див[ізії] сотник Хміл. Ю. і дуже просив авдієнції у полковника Болбочана.

В присутности командира Запоріжського Налив[айківського] полку полковника Зельницького Павла, його помішника полковника Пирогіва Миколи, адьютанта полку сотника Н., персонального адьютанта полк[овника] Болбочана та старшин штабу 3-го Запорізького] ім. Наливайка полку сотник Ю. Хміл. доповідає рапортом полк[овнику] Болбочанові:

«Пане Полковнику! З Чорного Острова крім Кедровського і Романченка прибули також до Проскурова з наказу Г[оловного] отамана Петлюри відомий нам Чеботарів з Коваленком — це всі добре відомі нам ліквідатори всих опозицій до соціалістичних] експериментів уряду. Всі вони зараз знаходяться вже в Штабі Запорізької] Групи і конферують з от[аманом] Сальським — про що, мені не відомо. Я отримав від них наказ про Ваш, пане полковнику, і полковн[ика] Гавришка арешт. Наказ маю виконати цієї ночі».

Відрапортувавши — сотник Ю. Хміл. просить всих кому загрожує арешт чим скорше змінити помешкання, аби він прибувши сюди з сотнею війська для виконання наказу, тут, в цьому помешканню їх не знайшов.

При цьому сот[ник] X. розповів, що частини їхньої див[ізії] відмовляються виділити для цієї справи сотню. Після довгого намовляння к[оманди]ром Дорошенківського полку хор[унжим] Ів[аном] Литвиненком, йому таки вдалося намовити 6-ту т. з. «Глодоську» сотню полку, що складалася з повстанців та партизанів з м. Глодос на Херсонщині. Ця сотня припала дуже до вподоби теж зреволюціонізованому к[оманди]рові полку Литвиненкові547 — фаворитові Петлюри так самісінько як і от[амана] Омелька Волоха. Тому, ці два мікрофони влади очі і уші Гол[овного] Отамана були в складі 6-ї Запорізької] дивізії, з благословення вічно лавіруючого комдива Загродського, хоч в його іноді деяких потягненнях наступали йому на п’яти як начштадів генштабу полковник Стефанів та[к і] помічник] комдив[а] полковник Бурковський 548, старий чесний досвідчений вояка.

Таким чином 6-та «Глодоська» сотня Дорошенківського полку була дана до розпорядження сотника Хміл.

Далі сот[ник] Хм. оповідає, що йому натякнули, щоб він у випадку якогось спротиву подав знак частині ССів під кермою сот[ника] Романа Сушка, які мають зараз же штурмувати як Штаб Запоріжської Групи, так і штаб 3-го Запорозького] Наливайківського полку, та що біля Штабу Групи знаходяться вже сотні СС під командою сот[ника] Сушка, розставляючи тяжкі кулемети і стоять всі напоготовлю. Чому саме доручена така «делікатна» справа Сушкові Запоріжцям було відомо, знали всі його наставления до Запорожців ще з часів тимчасового «фортунного» його перебування в 2-му Запоріжському полку на демаркаційній лінії Української Держави і РССФРеспубліки в осені 1918 року на Новгород-Сіверській Землі…