Розділ «Частина II»

Тоді припускаю, що Антанта інакше буде дивитись на нас, коли побачить у нас законність, справедливість; тоді вона перестане фаворизувати Польщу й Денікінщину та перестане вірити нашіптуванню їхніх агентів, яких є там багато… Тоді Антанта дасть нам також поміч, ліки, одяг, зброю. Ви самі чудово знаєте, що половина Запорожців хоріє на сипняк… За решту частин не знаю. Але думаю, що й там не краще. Ви знаєте, що кожен третій ходить босий і без сорочки… В розкрадених інтендатурах пустка… Воші — це тиф — смерть армії від якого більше гине, ніж від ворога…

Щоб спасти Україну — потрібна як я вже вам казав, хоч тимчасова розумна диктатура, а щоб запровадити її потрібне надійне, патріотичне регулярне військо, що буде її підтримувати. А це військо є! Це славетній Запоріжський Корпус! Так! так! пане отамане — це Запоріжський Корпус — спасіння Матері України відповів на це Інспектор Корпусу полковник Гавришко. Полк[овник] Болбочан продовжуючи далі розмову говорить: «Запоріжський Корпус є йому вірний». От[аман] Сальський запитав: «що властиво від мене як тимчасового командира ваших Запорожців Ви бажаєте?» — Полк[овник] Болбочан: «справа дуже й дуже делікатна, живемо в часах дуже відповідальних, тому я пропоную передати згідно розпорядження Інспектора Корпусу мені командування корпусом. Цього вимагає зараз наша сучасна політика і зараз від вашого й мого рішення залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів всіх відтинків та поляків. За себе я вже рішив, черга за Вами, а ваша незгода чи кого іншого буде мати фатальні наслідки для України на протязі пару місяців. Запам’ятайте це все…»

От[аман] Сальський: «я знаю, що ваші слова про політику уряду — жорстока, свята правда. Ця політика веде Україну до катастрофи…, але немає й певности, що диктатура може цю справу врятувати. Я вояк, як і Ви, пане полковнику! Звик виконувати накази. Для добра справи, без тіни протесту, без особистої урази, чи образи передам Вам негайно командування Запор[іжським] Корпусом, коли мені накаже Головний отаман Петлюра, та прийму кожне інше місце на яке мене призначать…»

Полк[овник] Болбочан: «пане отамане! Але ж зрозумійте, ви самі прекрасно розумієте й чудово знаєте, що Петлюра фанатик соціаліст, та є в полоні інтернаціоналістів Мазеп 538, Чеховських 539, Феденків540 і т. д. Ви ж розумієте добре, що він не може діяти так, як того вимагає стан речей на фронті — добро Батьківщини. Серед населення хаос, катастрофічне положення України за кордоном… Він навіть коли б і пішов на це, то на це ніколи не підуть і його не пустять його ж партії. Ви ж знаєте, що це людина глибоко цивільна, зі справами військовими не знайома, фанатик соціал-демократизму і невільник своєї доктрини. Як і всі фанатики — він впертий! На все, що стоїть поза соціалізмом, він є сліпий, глухий і німий! Я пропоную Вам ось що: Я перебіраю від Вас КОМАНДУВАННЯ ЗАПОРІЖСЬКИМ КОРПУСОМ і Вас призначаю начальником штабу… Запоріжці народ певний підтримають. Люди для праці й добра України є. Такі що вміють і хотять працювати для держави, а не для інтернаціональних партій. Згода?»

От[аман] Сальський: «Ні, не можу, Ви на моєму місці також би так зробили. Наказ зверху…» Настала перерва. По Олександрівській вул[иці] почувся цокіт кінських копит і спів «Ой гай, гай!»

Полковник Болбочан разом з адьютантом виходить з кімнати на балкон й знизу вулиці до кімнати донеслася зична команда «Струнко! Ліво глянь!» Пісня втихла. Кінний полк Чорних Запорожців віддав салют полковникові Болбочанові, що стояв на балконі. Він привітав полк, махнув рукою і з долини знова почулася команда «вільно» «Пісню!» Й знова полинула після Кін[ного] полку Чорних Запоріжців, а було там досить співаків-колишніх бурсаків… Полковник Болбочан знова повернувся до кімнати… От[аман] Сальський стояв і нічого не говорив… Болбочан звертаючись до Сальського говорить: «гляньте, подивіться, як браво виглядають чорношличники. Вони однаковісінькі в бою, чи на параді, в час перемоги і поразки. Незломні вояки за Україну…» Даючи цим правдоподібно зрозуміти Сальському, що Чорношличники, на один кивок його руки зроблять те що захоче…

Сальський відповів: «Так, так, пане полковнику! Бачив їх в роботі під Давидківцями…» Болбочан: «Я міг би вжити проти Вас силу, от якраз оцих Черних шликів, але я цього не бажаю, я не хочу вдаватися до сили…, ми не соціалісти, що використовують все, що для їхньої мети корисне». Сальський: «Так пане полковнику, маєте святу правду, коли б ви захотіли відібрати у мене корпус при допомозі чорношличників, чи якоїсь другої частини, то проти них я не можу виставити навіть ні одного козака. Правда міг би покликати гайдамаків, це ж око і уші уряду, але наколи б я це зробив — сюди прийшли б большевики. А Корпусу передати Вам все ж таки не можу…»

Інспектор Корпусу полковник Гавришко під час розмови гладив свою коротеньку чорну борідку.

Болбочан сказав Сальському: «подумайте й добре розважте все те, що я вам говорив і запам’ятайте, що від вашого рішення залежить доля України. По обіді прийдемо про вашу остаточну відповідь».

Полковники: Болбочан, Гавришко, адьютанти, сотники Корж, Письменний, легесеньким кивков голови залишили приміщення Штабу Запоріжського Корпусу…

Бої на фронті йшли досить успішно. Начштабу безперестанно доповідав про успіхи. Звонили телефони, цокотіли телеграфні апарати.

Старшини з цікавістю приглядалися до новоприбулого старшини Варфол[омія] Євтимовича нар[одженого] 28.8.1888 р. в с. Перегонівці Васильківського повіту на Київщині в родині священника Пимона і Ганни нар[одженої] Багаржевської. Закінчив] архітектурний відділ Київської Худож[ньої] Школи й Чугуївську Військову Школу, які закінчив по першому розряду в 1913 р. Під час світ[ової] війни був декілька разів ранений. З 1917 р. стає в ряди піонерів українського Війська разом з Міхновським541, полк[овником] Глинським542 і т. д. Бу[в] адютантом і помічником] нач[альника] школи ім. Гетьм[ана] Хмельницького в Києві. Під час наступу Муравйова543 на Києв перебував на службі в Шкільній Управі Військового Міністерства й командував курінем Вільного Козацтва в обороні Києва. Перебуваючи на військовій службі в 1918 р. в Києві — він успішно закінчив також Українську Драматичну Школу М. Лисенка в Києві. Тепер цей живий як ртуть підполковник мав виконувати обов’язки булавного старшини для доручень Штабу Корпусу.

Євтимович безперестанно закидав Сальського ріжними питаннями… Один другого звали лише по імені, видно, що це були старі добрі знайомі. Вражіння робило, що Сальський, хоче себе оточити своїми знайомими, бо старшина до нього ставилася дуже холодно. Його призначення вона вітала лише тому, що він збавив Запорожців від відпоручника Петлюри — Волоха. А це вже багато значило. Запорожці були свідомі того, що жодний вищий старшина Корпусу «як реакційного» не буде призначений на командування ним.

Нараз почувся голос Євтимовича: «пане Володимире! Що ви зробите, як що Болбочан прийде по відповідь от хоч би з отими «чорношличниками». Сальський: «Милий пане Варфоломію, то вже буде так, як Бог дасть, але, добровільно, Корпусу Болбочанові не передам… не можу. Діагноз полковника Болбочана про УНР, про уряд, Петлюру, населення, партій — цілком правильний, хиба ж Ви не бачете самі. На жаль у всьому цьому є свята правда, котимося до загину…, не виперли б нас большовики з Лівобережжя, не притиснули б до Збруча. Вся Армія — це одні слова й на папері. Коли б слова Болбочана не були правильні, не було би поразок, невдач. Не були б ми в такому стані як зараз. Сьогоднішня ота Армія фактично зо всима тилами немає й 50 тисяч вояків. Третина хора на тиф. Те, що ще стоїть на ногах і може битися голе й босе… Не всі мають зброю… Муніцію маємо вже лише ту, що здобуваємо. Наша опинилася вся у ворогів… Населення от ті «сорок міліонів», що вже слухати про те осточортіло, в кращому разі до нашої боротьби ставиться байдуже, а в гіршому то й вороже. В цілому Болбочан має рацію, населення нас не розуміє, уряд вияснить потребу боротьби не вміє, тому населення вірить не нам…а большевикам. Нам треба триматися… Переворот небезпечна справа, приносить тяжкі ускладнення і внутрішню боротьбу використовує ворог. Пригадайте за повстання проти Гетьмана — заплатили негайною втратою цілого Лівобережжя… Спроба перевороту Оскілка — загнала за Збруч. Якась ліпша нова спроба, хоч би навіть удалася, просто нас ліквідує… Бо вже немає нам куди відступати — кругом ворог… Польща не краща від інших…»

Знова прийшов начальник штабу з докладом… Сальський був дуже захоплений операціями к[оманди]ра Кінного Дивізіону 6-ї Запоріжської див[ізії] полковника Петра Сікорського.

Сальський викрикнув: «От чорти чубаті, будуть тепер шаткувати большевиків поки самі не розсиплються. Сікорський — це чорт на коні… Так, так пане Варфоломію — будете булавним старшиною для доручень Корпусу — ця праця Вам давно знайома, а Запорожський Корпус кажу Вам того вартий — ним сміло можна всім чортам вязи крутити…»

Євтимович: «Скажіть мені пане Володимире, що то воно за «чорти» оці запорожці!?» — «Е, це є дуже цікаві „чорти“… вони посилають в пекло всіх ворогів України…»

В Радивилові, я одержав призначення на командира Запорожського Корпусу. Не знаючи його спробував відмовитися… Розпитую всіх добрих знайомих в Генеральному Штабі, що це за корпус, що це за звір, скільки їх, звідки так раптово появилися тут аж з півдня, десь якось через вогонь большевиків, через Румунію. Чув за них дещо в добу Гетьманщини… Відповідають мені, що це дійсно легендарне, а до того ще й регулярне військо, скільки їх не згинають, а стоять!.. Перейшовши через Румунію були в Заліщиках, потім в Бродах, сього дня стояли десь біля Кременця, а де будуть стояти вечором, чи за годину, то вже передбачати трудно. Б’ють большовиків аж пір’я сиплеться».

Згодився — поїхав, розшукав. Подивився на око втішного мало. Виснажені й обшарпані, мундири з гетьманських часів… Артилерії мало. Один лише кін[но]-гір[ський] дивізіон полк[овника] Алмазова. В Румунії вони склали багато зброї, тощо… Чимало перехоріло на тиф — ходять як тіні, але видно в цілому, що вояки регулярники. Познайомився з деякими командирами більших частин. Правду кажучи прийняли мене холодно, як чужого…, бо ж призначений тими, кого не люблять… Командири їхні виглядають браво і командувати таки вміють. Так що мені, старому полковникові генштабу повчитись у них не гріх… Готовляться вдарити на червоних у напрямку Катеринобургу на Горині… Коновалець посилає їм від СС-в 6 кулеметів — подарунок Запорожцям.

Віддав я їх 3-му полкові, бо в ньому більше людей ніж у цілій 7-й Запоріжській див[ізії]. Повіз їх сам. Ви не повірете, пане Варфоломію, що то за «чорти». Вони просто кинулися цілувати кулемети. Це найкраща прикмета вояка, що любить зброю.