Розділ «Частина II»

3. Вжити всіх заходів до [залучення] відповідальних перед законом людей до державної праці, якими поступово заміняти виконавців старого апарату ненадійних.

ПІСЛЯ ЗАЙНЯТТЯ ПОЛТАВИ, ЛУБЕН, КОЛИ ДЕЯКІ ЗАПОРІЗЬКІ ЧАСТИНИ, КЛИНОМ ВРІЗУВАЛИСЯ на підступи до Київа, то Директорія суворо наказала не вступати їм до Київа спіраючись на свої республіканські повстанчі купи і розреклямований «Осадний Корпус» фендриха Євгена Коновальця, який став [в]еличати себе самозванно полковником, чи то отаманом.

Тоді полковник Болбочан і Штаб Запорозького] Корпусу ЗАПРОТЕСТУВАВ і подав до відома Директорії і Петлюрі наступне:

1) Маю великий сумнів, аби в Київі відбувалася нормальна державна праця, без регулярного, нашого Українського Війська, якого в Київі немає, а може й не буде. На селянські дивізії отамана Д. Терпила/Зеленого, та інші повстанчі бувші купи покладатись не можна. Січові Стрільці Коновальця стосунків і умов нашого життя не знають і БОЄЗДАТНІСТЬ ЇХНЯ ЯК І МОРАЛЬНА ЯКІСТЬ Є СУМНІВНА. А в той час я певний, що вони будуть мати фатальний вплив на перебіг ситуації.

2) На відповідальні посади військові чомусь призначається молодих і навіть викинутих з Армії старшин, в той же час, сильні військові сили фахові, які щиро бажають служити Україні, сидять у страху тероризовані, або без діла усунуті. Треба їх притягнути до праці, а для контролі можна призначити фахових довірених людей.

3) НА ВІДОПОВІДАЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ ПОСАДИ В ЧАСТИНАХ ЧОМУСЬ ПРИЗНАЧАЄТЬСЯ МОЛОДших старшин галичан. Цей елемент в крайньому можна вжити до адміністративної праці, БО У ВІЙСЬКУ ВОНИ ЗАСЛАБІ, І БУДУТЬ ШКІДЛИВІ, ТИМ ПАЧЕ, що наш козак, є до них вороже устосований за їхнє політиканство. Весь цей час бої з московськими червоними регулярними частинами і повстанчими ріжними загонами провадили майже виключно тільки Запорізькі регулярні формації. Правда недовго, на Чернігівщині ще невеликий відділ б[увшої] Окремої Козацької дивізії.

ПІСЛЯ ВПЕРТИХ БОЇВ НА ХАРКІВЩИНІ І ВОРОНІЖЧИНІ, ПО ВЕЛИКИХ ВТРАТАХ ЗАПОРІЗЬКИЙ КОРПУС ВІДХОДИВ ВЖЕ 6 СІЧНЯ 1919 р. до Полтави. Директорія і Петлюра весь час обіцяли прислати допомогу, але її так і не бачили, а наколи і прибували якісь купки, то зараз же переходили до большевиків, але в бій не вступали і не бажали. Вони, на 2-й день, коли довідувалися, що мають відійти на фронт, то всі розбігалися.

З ЛОХВИЦІ прибула до Запорізьців «допомога» піший «полк» піхоти під командою якогось незнаного нам підполковника Михайла Крата 550. Коли в Штабі Запорозького] Корпусу запитали його, чи полк є надійний, боїздатний, чи можна йому довіряти? Крат відповів, що «ТАК». І коли цьому надійному був виданий наказ і диспозиції виїхати на фронт проти большевиків і їхніх регулярних і ірегулярних частин, то вже на

2-й день вранці КРАТ КАТЕГОРИЧНО ЗАЯВИВ, що «ПОЛК ВІДМОВИВСЯ ЇХАТИ НА БОЛЬШЕВИЦЬКИЙ ФРОНТ». Тоді полковник Болбочан і генштабу полковник Гайденрайх видали наказ полкові виїхати на «Денікінський фронт», якого фактично тоді ще не було, а в тому напрямку посувалися бувші повстанчі директориянські отамани, які пустили вже червону барву. То цей «полк» разом з Кратом з великою бідою доїхало до Константинограду менша половина полку. Решта розбіглася зі зброєю. Ті, що доїхали — далі їхати не захотіли… Тоді штаб фронту і корпусу, видав наказ кінсотні сот[ника] Дяченка і комендантській сотні вирушити до Константинограду і обеззброїти рештки цього допоміжного директоріянського полку. Після невеликої стрілянини і спротиву «полк» був обезброєний. Які не втікли були розділені по пятках до частин корпусу. Та згідно звітів за яких 2 тижні і ці «пятки» ухитрилися здезертувати. (Цей полк був зформований з повстанців під час протигетьманського повстання в Ромнах тощо М. Кратом. Нараховував до 1000 озброєних песиголовців. Мав 12 станкових кулеметів і імпровізований «бронепотяг[»] з одною полевою гарматкою. Це[й] «панцерник» був під командою хорунжого Івана Деревянки, який фактично найбільше допоміг у розброєнню, виманивши з загону кулеметчиків. Цей хорунжий Деревянка не дивлячись на майже дівоче личко — був цілковито вже в ті часи лисий як кавун. Лишився він потім у запорізькому гірському гарм[атному] див[ізіоні] і доля його занесла разом з Запорізцями аж до польських таборів за дротами. Де він тепер — живий, чи на правді Божій не відомо. (Примітка переписувача Запорожця С[тепана]Ц[апа]).

Після переходу Корпусу на Правобережжя з району Умані мала прийти ціла «бригада піхоти ім. г[оловного] от[амана]

Петлюри», або як говорили «Петлюрівська гвардія». На початку, як оповідали, командував нею полковник Володимир Сікевич 551. Складалася з 2-х «полків»[.] 1-м командував Шаповал, 2-м якийсь Хоменко. Стояли вони в с. ІСКРЕННА і в с. СЕНЬКІВКА, біля 6 верст на захід від станції ІСКРЕННА на лінії ЗНАМІНКА-ЦВІТКОВО. Вона йшла на поміч цілий місяць, тоді коли Запорізькі частини провадили бої з московськими сильними регулярними частинами і частинами бувшого повстанчого Директориянського отамана штабс-капітана Григорєва, що по чуткам вже перейшов на бік большевиків, а н[ачальни]ком штабу у нього б[увший] пор[учник] Юрко Тютюнник 552, (Бригада петлюрівської гвардії була вже теж збольшевизована цілковито. Обезброєна Запор[ізьким] полком ім. Гет[ьмана] Сагайдачного. Деякі вояки з неї, користуючись темрявою, розбіглися, але в районі Знаменки довелося Запорізьцям з цею бандою ще битися (Прим[ітка] переписувача Запорожця С[тепана] Ц[апа]).

4) Коли Запорізький Корпус залишив Лівобережжя і вступив на Правобережжя, то запорізьці здивовані побачили, що тут всякі війська, бувші регулярні і ірегулярні б[увші] повстанчі, були ріжноманітно одягнені, без жадних дистинкцій-відзнак як старшин, так і підстаршин, у декого на рукавах якісь «петлі». Не всі мали на кашкетах і шапках кокарди-тризуби, а хто і мав, то з під тризуба виднілася червона розетка, або просто кусок червоної латки. Ніхто не мав в цій масі старшинських і підстаршинських наплечників-погонів. Ці люди скорше виглядали на якісь ребелізантські чи большевицькі загони. На Лівобережжі всі частини Української Армії були в уніформі і всі мали встановлені законом гетьманського уряду відзнаки старшин і підстаршин на наплечниках-погонах. Навіть, вже після повалення Гетьманщини, КОЛИ ХТО З НОВИХ КАЦИКІВ ДИ[Р]ЕКТОРІЇ ПРИЇЗДИВ З КИЇВА, то раніше ніж зголоситися в Штабі Лівобережного фронту, чи Запорізького Корпусу, мусів наперед вбратися по військовому як належиться і з відповідними ранговими дистинкціями-відзнаками. Ще там був у силі закон Української Гетьманської Держави, що кожний старшина, який навіть не свідомо припне собі хоч одну відзнаку старшини як йому належить більше, підлягай він «військовому] судові деградації та 15 років тяжкої вязниці». Так говорив закон! А тут на Правобережжі — всякі червоні бинди і биндочки під кокардою-тризубом, на грудях плащів, чемерок, кожухів. На Лівобережжі наші старшини по залогах наказували багатьом революціонерам, зокрема військовим скидати на місці свої революційні «регалії»…

Не дивлячись на те все, що зі Штабу Головного Отамана Петлюри і генерального Штабу, одержано біля 30 наказів, аби Запорізьці скинули наплечники-погони, та під тризуби начепили червону стрічку. Перший такий наказ був одержаний по телеграфу, я, спільно з полковником генштабу Гайденрайхом доложив полковникові Болбочанові, який наказав мені знищити такий глупий наказ революційних маніяків. Після цього, я всі подібні накази нищив.

Ще тоді, коли Запорізьці провадили бої на Харківщині, Київ-Директорія оголосила мобілізацію за 7–8 років. На Правобережжі вона здається частково була переведена, але наслідки були марні і навіть шкідливі.

На Лівобережжю силою влади як командуючий фронтом Штаб і Болбочан не дозволив переводити мобілізацію і подав Директорії свою думку:

1) Мобілізація за 7–8 років яку оголосила Директорія є шкідлива. Для того, аби прийняти таку кількість людей то треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівнож і по управліннях повітових військових начальників… Мобілізованих людей зганяється до управлінь, що будуть там голодними і неодягнутими — і дякуючи пропаганді поробляться большевиками.

Немає підготовлених, бо повстанням розігнані кадри старшинські і підстаршинські. ТОМУ ШТАБ ЗАПОР[ізького] КОРПУСУ І ФРОНТУ ПОДАЄ СВОЮ ДУМКУ: Перевести мобілізацію лише старшин від наймолодших до найстарших річників, підстаршин за 10 років і всіх відправити на навчання на Поділля і Волинь…

З ДОБР АРМІЄЮ І ДОНЦЯМИ — де напевно будуть вжиті з обох сторін більші сили, а також тоді напевно пічнуться зачіпки з ними у поляків, румунів і військ Антанти.

4) Не буду говорити про термін, але треба подумати над скликанням Українського парляменту. Це буде мати велике значення як в Краю так і закордоном. С. Петлюра на це все відповів, що «подумає».

Не пройшло і тижня після перевороту, як на Лівобережжю появилася маса ріжних «культурно-освітніх інформаторів» і то все зі ставки гол[овного] отамана Петлюри. Ці люди удавалися безпосередньо до полків, з ріжними інформаціями, але виявилося, що ці особи, мали за завдання підривати авторитет полковника Болбочана і самого Запорізького Корпусу і провокувати його. Натурально, що таких інформаторів Запорізьці приймали як «належиться». Не знаю, чи багато з них дібралося з поворотом до Київа. Прищепилися вони тільки у гайдамаків. Розвідка сконстатувала сталий звязок цими людьми з Петлюрою і Волохом; навіть на ст[анції] Полтава був заарештований один старшина Гайдамацького полку з провокативним доносом Волоха до Петлюри. Там же на станції Полтава був знова інший випадок. Приїхав від гол[овного] отамана зі спеціальним дорученням дідок, прізвища його вже зараз не пригадую, але був родом з Білої Церкви. Його знають всі наші отаманчики. Зявився він до коменданта станції Полтава-Харківська і почав на власну руку видавати ріжні «поглиблюючі революцію» розпорядження. Комендант хотів [його] заарештувати, але виявилося, що він мав необмежену владу від Петлюри. Але, коли його таки заарештували, то він заявив: «що я сам можу заарештувати вас всіх і самого Болбочана»… Не пригадую вже прізвища вартового старшини, який про це доложив по телефону до Штабу, але, після мого докладу начальникові Штабу, наказано комендантській сотні таки його заарештувати. Після арешту цього «дідка» було відправлено до Лубен.